Сьогодні відшукала дані про те, що станом на 11 квітня 2% всіх біженців з України опинилися в Італії. За офіційними підрахунками, це щонайменше 88 593 особи, переважно жінки та діти.
Оскільки такі цифри досить важко уявляти, наведу приклад: це приблизно як за півтора місяці перемістити в іншу країну ціле населення Кам’янця-Подільського, Умані чи Конотопа. Я поняття не маю, скільки серед цих переміщених українців християн, скільки растафаріан і скільки нехрещених атеїстів, але точно знаю, що кожен з них — Божа дитина, яка втікає від дуже брутальної війни.
Традиція Хресної Дороги, яку Католицька Церква організовує в римському Колізеї у Велику П’ятницю, сягає XVIII століття. Під час цієї ходи Папа Римський особисто несе дерев’яний хрест. Першу таку Хресну Дорогу організували 1750 року і її очолив тодішній папа Бенедикт XIV. Відтоді Хресна Дорога в Колізеї проводилася щороку, з перервою на 1870–1965 роки, коли було ліквідовано Церковну державу. У 1964 році папа Павло VI поновив традицію. Колізейська Хресна Дорога — це подія рівня, можливо, карнавалу в Ріо: щось дуже масштабне і значуще для католиків цілого світу. Католицька Хресна Дорога складається з XIV так званих Стоянь — моментів глибоких духовних роздумів над кожним етапом Хресної Дороги Ісуса на Голготу.
Цьогоріч папська Хресна Дорога буде особливою, і не лише тому, що через пандемію два роки поспіль подія в Колізеї не відбувалася. Особливою вона стає завдяки подружкам із Рима — Іріні й Альбіні, через їхню національну приналежність і участь у XIII-му стоянні (Ісуса знімають з хреста).
Я не знаю жінок, які стали героїнями цієї історії. Ані їхній вік, ані конфесія мені також не відомі. Те, що потрапило в медіапростір і стало терновим вістрям, — це інформація про їхню національність і професію: обидві жінки працюють у римському центрі паліативної опіки, вони багаторічні подружки: Іріна за національністю українка, Альбіна — росіянка. Саме вони разом зі своїми сім’ями стали авторками роздумів, які стосуватимуться цьогорічного XIII-го стояння папської Хресної Дороги. Оскільки в католиків зараз триває Рік сім’ї, Папа довірив підготовку роздумів стоянь різним сім’ям — решту підготували, наприклад, сім’я емігрантів чи сім’я, яка втратила дитину.
Єзуїт Лукаш Сосняк у матеріалі для порталу «Ватиканські новини» акцентує, що українка і росіянка молитимуться «про мир і відновлення братніх відносин між їхніми народами». І саме так акценти розставляє не лише ця стаття, вона скоріше «одна з». Жінки вже встигли дати кілька інтерв’ю в цій справі численним церковним і світським медіа, вони охоче повторюють фразу про «братність народів», «мир», «дружбу». Іріна, наприклад, вірить у те, що прості люди не відчувають взаємної ненависті й можуть посприяти відновленню миру, а війну не ведуть прості росіяни і українці, адже вони тісно пов’язані між собою, належать бо до братніх народів. /Хочеться негайно запитати, хто то «прості люди» і про яку «братність народів» ми тут говоримо?/ Альбіна розповідає про дружбу, про те, що насправді ніхто не хоче війни, люди хочуть просто жити, створювати сім’ї, вчитися і працювати. /Мир – дружба – жвачка це, звісно, добре, але чи точно Альбіна в курсі подій, які просто зараз відбуваються на її історичній Батьківщині?/
51 день війни. Важко зберігати холодне серце і голову, ба навіть неможливо. У війну важко залишатися людиною і важко практикувати всі християнські чесноти. Каюся. Від Рима до Бучі — майже 2,5 тисячі кілометрів. Це чимала відстань, може, навіть настільки велика, що змінює оптику, узагальнює, дозволяє бачити події «згори», підніматися над дріб’язковими деталями і бачити цілісну картину світової історії, а навіть історії спасіння. Схоже, Іріна і Альбіна так можуть. Але мільйони українців і людей з різних куточків світу, які їм співчувають, — ні. Схоже, що дружба між Іріною і Альбіною — це таки їхня приватна справа, і вона не може ось так просто стати символом подій, які стосуються мільйонів людей. Думаю, що на роль символів під час Папської Хресної Дороги можна було б обрати когось із тих 90 тисяч людей, які ще буквально кілька днів тому стояли віч-на-віч із потворою війни, а тепер опинилися саме в Італії: Ісус помирає на Хресті, Скорботна Матір тримає у своїх обіймах Його мордоване тіло, яке в поспіху вкладають у гробницю. Якщо це не Буча, Ірпінь, Гостомель, Ворзель, Маріуполь, то що? Якщо ми так сильно прагнемо символів, то справедливість нашіптує, що під хрестом у XIII-му стоянні повинна стояти українська матір, якій убили молодого сина-солдата; українська вдова; українська сирота; а тільки потім колись — подружки, які так прагнуть примирення і поєднання двох далеко не братніх народів, із яких один вбиває і гвалтує сусіда, примовляючи «тєрпі, моя красавіца».
Вже зовсім наостанок: я анітрохи не ставлю під сумнів, що є земна (політична) і небесна (божественна) оптика, і що Церква є для всіх і кожного, незалежно ні від чого. І — так, я знаю про важливість молитви і за грішників, і за ворогів і те, що Папа не політик, а духовний очільник. Пам’ятаю Фатімські об’явлення, і про яку країну Богородиця попереджала і просила особливим чином. Просто є такі болючі справи, яких має право торкнутися лише сам Господь, і то в тиші серця і в правильний час, а не в натовпі на очах цілого світу, та ще й проти волі.
Іріна і Альбіна, сподіваюся, вам вистачить милосердя відмовитися від запланованого, бо навіть якщо ви маєте рацію — зараз це надто невчасно.
фінансово.
Щиро дякуємо!
