Мені спало на думку, що навіть у пустелі люди не так осамітнені, як тут, на порожній вулиці, у центрі міста, проскакуючи скулено перед фронтонами будівель, що тісно прилягають одна до одної, під камерами спостереження, які за всім спостерігають добре прихованими поглядами. Сучасна біда має таку визначну рису, як самотність і покинутість у центрі добробуту.
Він ішов у кросівках, через ліву руку перекинув старий одяг, у правій тримав ковдру, яка розкрутилася й одним кінцем звисала аж до тротуару. Закинув руку за голову, щоб стало легше нести ковдру. Йшов швидко, ніби важливо було на одному диханні дістатися визначеної мети. Це мало бути щось геть невідкладне, інакше він би не рухався так швидко, не зважаючи на низеньку жіночку, яка дріботіла за ним, тягнучи сумку на пластикових коліщатах. Торба, яку швидко тягли, нещадно деренчала по плитках.
Я замислився, чи то не символ якийсь, зрештою, я у серці Лондона, тобто у певному сенсі в центрі великої Європи. А тут отака картинка з самого ранку. Як на мене, це образок біди нових часів, і, на жаль, біди не виключно матеріальної. Так у певному сенсі представляється сучасний європейський люмпен-пролетаріат, подібний до давньоримського, якому достатньо було дати «хліба й видовищ». Я усвідомлюю, що це тільки одна сценка, яка не дає підстав робити надміру далекоглядні узагальнення. Однак я тут не займаюся соціологічними дослідженнями й не опрацьовую жодної анкети, а тільки говорю про проблему сучасної бідності, про яку так багато разів розмовляв із різними людьми, що представляли різні середовища.
Описана вище сценка для мене самого була відлунням розмов і тих висновків, яких ми разом доходили. То був своєрідний постріл об’єктивом «у серцевину буття» одного з численних європейських мегаполісів, у ранок вихідного дня, коли на вулицях панує мертва тиша, бо всі сплять і спатимуть до обіду після нічних розваг…
Мені подумалося, що такої картинки ніколи б не було в Сирії або деінде на Близькому Сході. Там напевно були б якісь інші люди, разом із цією парочкою «втікачів». Були би діти, казани, худоба, якийсь двоюрідний брат або приятель із розваленим автомобілем, аби їм полегшити переїзд. А ще я подумав, що навіть у пустелі люди не настільки самотні, як тут, на порожній вулиці посеред міста…
Парочка «втікачів», певно, думала тільки про одне: дістатися місця, де нарешті вони зможуть безпечно кинути ковдру й ці нечисленні свої пожитки. Ну й ще, певно, про те, щоби сховатися від людських поглядів.
Найгірше у цій сцені те, що чоловік і жінка не були разом, вони не йшли поруч, і, можливо, їхня самотність була така велика, що кожен із них був чужий навіть для самого себе.
Зимунт Квятковскі SJ, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
