Культура

Назустріч Гобіту-2, або В чому помиляється Джексон

19 Грудня 2013, 11:53 1987
Хоббит

Тому, хто дивився обидві стрічки й порівнює другий фільм із першим, легко зрозуміти, в чому саме Джексон помилився від самого початку, і чому ці помилки виявилися фатальними.

Загалом беручи, Пітер Джексон, який ніжно любить Толкіна, більше нагадує мені одну студентку, після спілкування з якою я нарешті зважився припинити своє викладання у Московському університеті. Вона страшенно любила зітхати про те, як сильно вона любить давньоруське мистецтво, але на заліку та іспиті нічого, крім своєї беззавітної та безсенсовної любові, пред’явити так і не змогла. Ну а думка про те, що для отримання результату необхідна ще й певна робота мозку, чомусь їй видалася вкрай образливою.

Боюся я, що Джексон — це все-таки, всупереч усім очікуванням, дикий новозеландский хлопець, і з думанням у нього не склалося. Звичайно, зіпсувати таку книгу, як «Володар перснів» (за умови більш-менш доброго кастингу, феєричних натурних зйомок і правильних спецефектів) навіть йому виявилося не під силу. Й хоча ми регулярно зітхаємо з приводу відсутності у його фільмах тих чи тих дорогих нам епізодів і появи там відверто зайвих сюжетних ліній, та більшість глядачів уже якось притерпілися і навчилися сприймати ці фільми як течку з набором ефектних ілюстрацій до книги, ну просто в наборі бракує кількох десятків сторінок.

Це не означає, що відсутність розуму й смаку у «Володарі» зовсім непомітні: вони проявляються там достатньо регулярно, але більшість любителів Толкіна (і я в їхньому числі) готові простити їх заради вражаючих картинок, яскравих акторських робіт і більш чи менш точно схопленої загальної атмосфери.

Чому це все не спрацювало в «Гобіті»? Причин рівно дві, і вони обидві лежать на поверхні. По-перше, «Володар перснів» — це епос, причому епос, створений штучно, створений унікальним знавцем цього жанру, й тому (на відміну від епосів, так би мовити, «природних») він винятково рафінований і концентрований. А це закладає наявність у кожному його епізоді таку кількість сенсів і переживань, що навіть коли простий новозеналдський хлопець розхлюпав би три чверті сенсу в процесі екранізації, то їх би залишилося предосить для того, щоби враження від фільму було достатньо міцним. До речі, чому така книга вдалась у Толкіна (і не вдалась ні в одного з його так званих послідовників) — величезна таємниця літератури ХХ століття, але тут ми її обговорювати не будемо.

Отже, «Володар» — це могутній епос, який украй важко зіпсувати. Ну а «Гобіт» — це казка, написана саме як казка, де оснований зміст лежить на поверхні, а глибинні сенси, вписані у тканину оповіді, без руйнування цієї тканини нагору не видобуваються. Саме тому всі намагання надати її подіям епічної багатозначності відгукуються лише пустим деренчанням. Із таким само успіхом можна спробувати зробити епос із «Курочки Ряби», представивши діда й бабу божествами-деміургами, а мишку — злобним руйнівником створіння, який спокусився на Світове Яйце…

Руйнівних спроб перетворити казку на епос в обох фільмах предосить. Але найбільше роздратування особисто у мене викликає іронія, пов’язана з відродженням Саурона. Так, ми всі прекрасно розуміємо, що Некромант — це, швидше за все, майбутній Саурон, але на рівні «Гобіта» це лише натяк, і будь-яка спроба його візуалізувати обертається набором незносно нудних флешбеків (вставок з уже відзнятого), які ані душевного, ані духовного підйому не викликають. Просто тому, що джерелом переживань у нормального читача Толкіна є не більш-менш стандартні кінотрюки Джексона, а тексти обох книг, і той душевний та духовний досвід, який накопичується у процесі їх читання.

Поясню простіше. Ми вже стільки разів переживали сцену єдиноборства Гендальфа з Барлогом на мосту в Морії, що будь-яка бодай трохи адекватна картинка-реконструкція цієї сцени неминуче викликає в нас лавину переживань. Від Джексона вимагалося лише прокласти контури: решту ми «доробляємо» самі, коли дивимося фільм. Про Некроманта нам відомо тільки те, що Гендальф «брав участь у великій раді добрих чарівників, яким удалося вигнати Некроманта з його похмурого притулку на південному краю Чорного Лісу». Тобто відомо рівно те, що й потрібно знати малолітньому читачеві КАЗКИ, захопленому розповіддю про дракона і скарби. Малому читачеві, який… моментально засне, на радість мамі, щойно мова піде про епічне протистояння добра і зла. Із зустрічі Гендальфа з Некромантом вийшов незносно нудний флешбек саме тому, що Джексон, який заповзявся зробити з цієї історії епос, залишився зі своїм сумнівним наміром сам-на-сам, і ні текст Толкіна, ні глядацька уява йому допомогти не могли. А в цій самотності він виявився дивовижно безпомічним, не здатним пред’явити нічого, крім набору стандартно-пафосних жестів (ну бо вони вже одного разу успішно спрацювали) і доволі слабенького комп’ютерного мультика про білі кола і рвані чорні плями.

Це все про першу причину. Але навіть із таким дивним початковим наміром цю екранізацію можна було би врятувати, якби обмежитися тільки одним фільмом. Ми б тобі активно порозчулювалися над живими картинками до улюбленої книжки, над вдалим кастингом, красивими пейзажами, ефектними трюками, зацінили би «гном’ячу пісню» і все решту простили би поблажливо, списавши на неотесаність новозеландського хлопця (який, проте, ніжно любить Толкіна). Зрештою, на тлі того, що зараз показують по телевізору, це цілком непогані картинки.

Але, на жаль, весь можливий у цій ситуації позитив виявився безнадійно використаним у першому фільмі, а на долю другого дісталися тільки флешбеки (я повторююся, але їхня кількість і справді незносна), «екшн» і безглузді спроби «доповнити і покращити» толкінівський сюжет. Так, вигадана у дусі новітньої толерантності історія про ніжну міжрасову прив’язаність ельфійської дівчини і хлопця-гнома зростом їй по пояс — це взагалі по той бік добра і зла.

У зв’язку з усім викладеним вище… питання про те, що Джексон робитиме з ТРЕТІМ фільмом, на який залишається всього 35 сторінок тексту, — набуває виняткової актуальності. Заради того, щоб дістати відповідь на це питання, я, певно, і на третій фільм піду, але жодних інших причин для знайомства з джексонівською  творчістю в мене більше не залишилося. Боюся, що наступною його «епопеєю» і справді стане «Курочка Ряба»…

 

Левон Нерсесян, _corso_

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

Толкін

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com zlib project Immediate Unity