«Щоб дух панував над тілом, а не тіло над духом!»
Уже понад 55 років Любомир Гузар служить Святій Церкві і наставляє вірян у вірі й християнських цінностях. І сьогодні Блаженніший владика не перестає давати благословення та поради доброго духовного пастиря. Їх вдалося отримати і християнському порталу «Кіріос».
Сучасному християнину зараз справді важко молитись. Чи то світ став більш агресивним, чи людина слабшою… Ми часто відчуваємо брак молитви щодня – сім’я, робота, подорожі, буденні клопоти. Чим можна цьому зарадити?
То є справа волі. Чому нема молитви? Бо нема рішення, нема волі. Не можна казати: «я не маю часу». Це може бути лиш деколи – наприклад, треба бігти до поїзда чи літака, або хтось несподівано прийшов. Але потрібно сказати собі, наприклад, «вранці поки я іду до роботи, я маю це зробити». Так було тисячу, сто літ тому. Так і тепер: треба вирішити для себе, хотіти молитися. Час є на все: будемо при телебаченні сидіти три години, при комп’ютері п’ять годин, підемо на якийсь фільм чи в театр, бо маємо стільки часу! А на молитву нема часу… Чому себе дурити? Треба собі сказати: буду молитися. І молитися. А якщо я не молився, то мені чогось бракує, я щось не зробив… Звичайно, наскільки я знаю, більшість людей не забувають з’їсти сніданок. А без сніданку можна й жити. Отже, треба собі сказати: «хочу молитися!».
Яким був Ваш шлях до духовного життя?
Знаєте, мені насправді було дуже легко, бо я в дуже побожній родині виростав. Пізніше пішов до семінарії, пізніше став священиком (і до сьогодні ним є). Знову ж таки, сказав собі колись: треба молитися. Священик же має «професійно молитися». Були моменти, коли було важче, були всякі обставини, і, може, тоді менше молився. Не заперечую, що були недосконалості: не робив усе так, як я хотів і повинен був робити. Але, на загал, старався духовно процвітати і сповнювати молитву. Богу дякувати, давав собі раду – то Божа ласка! Якби не молився, було би дуже важко. Це не є така справа сповнити щось, якесь завдання: «ти маєш молитися». Що значить молитися? Молитися – то спілкуватися з Богом. Знаєте, є у нас така приповідка: «з яким пристаєш, таким стаєш». Молитва – то є приставати з Богом. Якщо ти молишся, то пристаєш із Богом. То не мусить бути дуже довго. Не та молитва добра, що триває годинами. П’ять, десять, п'ятнадцять хвилин – але дуже серйозно. Не думати ні про що інше, а думати про Бога і молитися. Читати з книжечки, молитовника, чи казати своїми словами, це не важливо. Важливо, чи ми хочемо спілкуватися з Богом. А якщо ми з Ним спілкуємося, то бажання бути з Ним наростає. Кожен із нас має й спокуси. Але, бачите, що ми часом забуваємо? Спокуси – то є нагоди рости. Кожен раз, коли ми долаємо якусь спокусу, ми стаємо сильнішими. І правильно ми вчимося з листа апостола Якова: Господь Бог ніколи не дає нам спокуси понад наші сили. Хтось каже, що не міг не згрішити. Такого нема. Нема спокуси понад нашу силу. Але коли приходить спокуса, потрібно шукати помочі в Бога. Є спокуса – значить, є способи її подолати. Наприклад, є спокуса зробити щось погане. Тоді потрібно починати думати про щось інше. Тоді ми ту спокусу немов «випихаємо» якоюсь іншою думкою. Спокуса, звичайно, приходить ззовні, нас спокушує хтось. Тоді ми відкидаємо спокусу, хоча інколи буває дуже-дуже важко. А тим більше, коли ми до неї «охоче вліземо». Бо буває й таке, що ми собі шукаємо спокус. То тоді дуже тяжко. Але якщо ми свідомо стараємось не піддаватися спокусам, то ми завжди можемо дати собі раду. І це є в житті кожної людини. Навіть Ісус Христос, пригадуєте, мав спокуси. Але відкинув їх. І дав нам прекрасний приклад. Диявол спокушував Його – і спокушатиме кожного з нас. Але спокуси допомагають нам рости.
Церква давно розуміла, що монаші постові приписи для мирян не підходять, тому завжди передбачала для них поблажливість у цьому питанні. Вже у ХХ столітті ми зустрілися з ще більшими послабленнями посту, які, здається, вже сьогодні втрачають актуальність. Чи можна подивитись на піст у якомусь іншому ключі, аніж просто «їсти чи не їсти», «співати чи не співати». Яким є Ваше бачення посту для сучасної людини?
Що таке піст? То не є «їсти чи не їсти, «пити чи не пити», «співати чи не співати». Це є опанувати себе. Наприклад, «хочу з’їсти м’яса» чи «хочу випити келішок горілки» – але відмовляюся. Це не гріх. Але, по-людськи кажучи, ми скріплюємо себе, стаємо сильнішими. Так і легше долати спокуси, якщо ми навчились себе контролювати. Піст – то спосіб контролю. Але є ще й друга річ. Чому я то хочу робити? Я хочу відмовити собі від певної приємності, щоби зробити свій дух сильнішим. Щоб дух панував над тілом, а не тіло над духом. Я показую силу волі, але тільки не для того, щоб показати, який я сильний. Бо бувають люди, які хваляться, що вони постять. Тим і псують собі всю свою заслугу. Але ми не на те постимо, щоб хвалитися тим. А для того, щоб дух панував над тілом. І так ми могли би бути ближчі до Бога. Щоб жили духовним життям і не мали надмірного прив’язання до матеріального. От, скажімо, ми дуже добре бачимо прив’язання у наркоманів. Це узалежнення. Людина не може собі дати ради, конче будучи залежною від того, щоб, наприклад, прийняти певні речовини. Але якщо ми постимо, то піст скріплює силу й дух, а також ми постимо, щоб жити духом.
Як людині, яка стає на духовну стезю, не помилитися у виборі шляху – мирського чи чернечого?
Це визначає покликання. Я уже з десятого року життя хотів бути священиком. Бог дав таку ласку. Але мав і багато товаришів, які не хотіли обирати шлях духовного служіння. Бути священиком, монахом, монахинею – для цього треба мати покликання. Господь Бог кличе і кожен з нас має якесь покликання. Але тут говоримо про так зване духовне покликання. Деяким людям Бог це дає. Чи це значить, що ті люди кращі від інших? Ні. Але то значить, що Господь хоче дати їм це покликання. Зроджується в людині бажання, стає тривалим, тоді ми випробовуємо себе, ідемо до монастиря і перебуваємо там, щоб відчути, чи я там щасливий. Якщо так, то значить, є покликання. І не можна собі сказати: маємо трьох дітей, одна дитина має іти до монастиря. То не так, як батьки хочуть, а як Господь хоче. Якщо навіть усі троє підуть до монастиря, бо їх Бог кличе, то це є Божий дар. І тому треба, якщо це бажання свідоме, розвивається, поглиблюється і ми відчуваємо себе у тому духовно задоволеними, то, значить, маємо покликання. Міг би з’явитися ангел і сказати: «Ти маєш іти до монастиря». Тоді ясно як світ. А покликання, звісно, не є стовідсотково ясним, є сумнів легенький, і це належить до так званого пережиття покликання. Якщо я цей сумнів долаю, то я скріплюю своє покликання. Мушу вам щиро сказати: я ніколи в житті не сумнівався у своєму покликанні. Я завжди був дуже радий бути священиком. Але дехто з моїх колег мали сумніви. Так, може прийти і момент своєрідного духовного заломлення. Якщо людина себе не пильнує і не береже свого покликання, то це ніби нести вогонь у лампаді: не можна його нести на вітрі, бо вітер його згасить. Не можна цим легковажити, не можна виставляти покликання на непотрібні небезпеки. Його треба берегти, живучи так, щоб оберігати його. То є Божий дар. І ніхто не повинен «пхатися» до духовного стану, якщо не відчуває покликання.
Сьогодні інститут родини суттєво відрізняється від того, яким він був ще століття назад. Як гадаєте: в якому напрямку буде розвиватися сім'я далі?
Я вам можу щиро сказати — я не знаю, як було сто років назад. Раніше, напевне, сім’я була більш соціально вагомою. Согодні, мушу визнати, сім’я у досить поганій ситуації. Дуже багато людей прямо не знає, не розуміє, що то є — одружитися, мати сім'ю. Мають до цього дещо легкодушний підхід. Я не знаю, наскільки ви свідомі у любові. Коли я був у любові, я пригадую, мені казали, що половина тих, що одружилися, розлучуються. Половина. А між ними було також багато віруючих людей. Одним словом, не знали, що роблять. Не знали, що це є злука чоловіка і жінки, яка має тривати до смерті, яка дає людям певні зобов'язання один щодо одного — взаємне освячення, виховання дітей і тому подібне. А сьогодні є певне нерозуміння, тому є так багато розлучень. Люди одружуються, але, не проживши разом і року, вже розходяться, не можуть один одного терпіти. Відповідь на ваше питання: мені здається, мусимо дуже серйозно попрацювати, щоби поглибити розуміння, що таке подружній стан. Над тим треба працювати. Бачите, Богу дякувати, вже в багатьох місцях є такі курси підготовки до подружжя. Я думаю, що це є дуже, дуже добре. Щоб ті молоді люди, які хочуть вступати в подружній стан, були свідомі того, що вони роблять. Такі курси часто спонукають людей зважитися сказати: “ні, то не для нас”. Або взагалі не одружуються, або шукають інших партнерів. Це добре, краще такий крок зробити до шлюбу. Така підготовка є дуже потрібна сьогодні. Робляться заходи, може, ще не так багато, як повинно бути… Тепер маємо таку програму, щоби розвинути парохію. Що таке парохія? Парохія — це є спільнота людей, з яких багато є одружені. Отже, якщо ми хочемо зберігати, розвивати парохію, ми мусимо також, як частина того, зберігати, розвивати подружній стан. Щоби парохіяни, люди, які живуть в парохії, які є віруючими людьми, в Бога вірують, щоби вони своє подружжя дуже серйозно трактували, старалися зрозуміти свої обов'язки, свою відповідальність. Одним словом, робляться ті заходи, щоби молодим людям краще пояснити, що вони роблять, що з ними стається, коли вони одружуються. Я щиро надіюся, що в цьому напрямі буде певне покращення ситуації. Так як ви кажете, може, справді, сто років тому люди далеко менше, якщо взагалі, розходилися. Значить, мали краще відчуття тої стабільності подружжя, взаємної відповідальності, відповідальності супроти дітей і так далі.
Сьогодні поширюється таке явище, що ми одружуємось на невіруючих людях, на людях іншої релігії… Якими повинні бути наставлення невіруючим?
Любов буває між різними людьми. Віруючий із невіруючою чи віруюча з невіруючим. Значить, мусять добре подумати наперед — як вони будуть жити, щоби невіруюча частина не перешкоджала віруючій сповняти свої релігійні обов'язки. Щоби дітей могти виховувати віруючими. Знаєте, є певне ускладнення ситуації, бо саме подружжя в своїй природі не є легка справа. Я не є одружений, але я говорю з того, що я чув. Бо є чоловік і жінка. Дві особи, які є різними. А щастя в подружжі полягає в тому, щоб один одного розуміти, один одного приймати. Вже в нормальній ситуації, де двоє віруючих сходяться, є та різниця [теж], і треба навчитися один одного приймати такими, як вони є. Я особисто мав знайомих, де справді одна сторона була віруюча, а друга ні. Але вони уміли собі це розв'язувати, в такий спосіб, що та різниця їх не розлучувала. Це нелегка справа. Все-ж таки, коли хтось думає вступати в таке подружжя, повинен дуже добре наперед застановитися, як це буде виглядати. Чи будуть обидві сторони толерувати, розуміти один одного.
А чи може, наприклад, дитина вплинути на своїх батьків?
Та певно, що може. Добрі батьки реагують на свою дитину, вони слухають свою дитину, вони шанують свою дитину. І тому дитина в своїй невинності, простоті, може вплинути на своїх невіруючих батьків. І такі є випадки.
Чому, на Ваш погляд, в сьогоднішньому світі все більше стають популярними атеїзм, секти та непрямі гоніння на Церкву?
Господь Бог чомусь це допускає, а диявол це робить. Диявол завжди старається знищити те, що є Боже. І Бог часто допускає це. Чому допускає? Чому допускає на переслідування, чому допускає на існування сектанства і так далі? Ми не знаємо, чому. Може, тому, щоб віруючі люди кріпилися у своїй вірі, боронили свою віру. Як є акція, то є реакція також. Як людей переслідують, то люди реагують. Ми не завжди розуміємо чому і дехто думає, що то завжди є кара. Але це може бути обставина для якихось інших причин. Але без Божої волі це не стається. Бог допускає. Але й нечиста сила, диявол все хоче нам зробити лихе, у цьому нема й найменшого сумніву. Старається, й інколи має успіх. Але завжди стільки, наскільки Господь Бог допустить. Все є в Божих руках. Ні, диявол не може обманути Бога. Диявол може тільки те, що Господь зі своїх причин, не з якоїсь слабості, йому дозволяє.
Сучасна ситуація в Україні — це наслідок наших гріхів і беззаконь. Як весь народ може стати на шлях покаяння?
Бачите, нелегко. Нелегко. Але щоб увесь народ стовідсотково це зробив, годі. Але щоби велика частина народу застановилася над тим, що діється — це можливо. Сьогоднішня ситуація для нас дуже прикра, критична, але це є момент, якщо при Божій помочі будемо добре працювати, коли ми звертаємося на добрий шлях. Бо ми дотепер ішли шляхом посткомунізму, постбільшовизму, пострадянського. Ще дуже багато радянського в нас до сьогодні є. Наведу вам такий примір. Десь я чув по радіо, що в Україні є ще понад 1500 пам'ятників Леніна. То не є свідоцтво віри. Чому таке прив'язання до Леніна? Правда, за часів більшовицьких всюди ставили Леніна, бо то був їхній символ. Але вже 20 років, а ми їх все ще тримаємо. Чи не варто було б їх позбутись, забрати з постаментів і звезти у музеї? Я думаю, що приходить момент, коли люди починають думати і казати “Чи маємо дальше так жити, за тими принципами, за якими ми жили в радянському раю?” Люди починають застановлятися. Чи маємо ми якісь права, чи маємо якусь гідність, чи можемо дальше один одного оббріхувати, обшахровувати, займатися корупцією і так далі? Я думаю, що ми в критичний, але тим не менш, в непоганий момент живемо. Бо дай Боже, якщо народ буде далі так хотіти свідомо розвиватися, жити в нормальній державі, в нормальнім суспільстві, то, правдоподібно, в найближчому часі за 5-10 років ми будемо мати таку державу. Так що то є критичний момент, але не без надії.
В середні віки Церква мала значний авторитет і владу в суспільстві, що змінилося, адже сьогодні ми маємо іншу ситуацію?
Я не є так певний, що 100 років тому люди були так дуже глибоко віруючими. Я думаю, що сьогодні у тих, що справді віруючі, віра, можливо, й сильніша. Є дуже багато людей, які виросли без віри, бо вони росли в комунізмі, де вчили безбожництва, де вірити було немодно, це було для старих бабусь, як казали. Тому не треба дивуватися, що сьогодні ми маємо таку ситуацію. Що є в нас сьогодні? Дуже багато людей іде до церкви в неділю. Але чи вони є такими добрими християнами від понеділка до суботи? І ще одне. А хто робить корупцію? Хто робить всі ті комедії суспільні? Та то багато з тих людей, що є нібито віруючими. В неділю йдуть до церкви. Але від понеділка до суботи обшахровують, обкрадають. Бо так їх виховували. Я дам вам конкретний приклад. Отже, я, як знаєте, жив довгі роки поза Україною і після 46 років я повернувся в Україну. Коли повернувся, запрошували мене сповідати людей. Я сповідаю, а ніхто не признається до гріха крадежі. Хоча мені кажуть, що всі крадуть. А ніхто не сповідає того гріха. Люди не вважали крадіж гріхом. Бо така була система, що хто не крав, той не жив. І тільки тепер починає народ усвідомлювати, що крадіж — це гріх. Чому ми маємо корупцію таку страшну? Корупція — це є крадіж. Але чому ми все-таки маємо корупцію? І то не тільки десь там, як-то кажуть, в уряді, у владі. Корупція дуже поширена в народі. Чому? Бо люди не бачать, що це гріх. Нам не треба законів проти корупції, нам треба переконати людей, що приймати, давати хабарі є гріхом і що треба цього оминати.
Яка роль духівника в житті сучасного християнина?
Дуже велика. Священики повинні виховуватися як духівники. Не тільки вміти служити богослужіння, але бути духівником — значить повчати людей як по-божому жити, помагати людям, авторитетно, розумно, мудро. А люди повинні звертатися до священників, шукаючи підтримки, пояснення. Дуже важливо, щоби душпастирі, священики були справді духівниками. “Духівник” походить від слова “дух”. То значить той, хто вчить у Святому Дусі. На це священики повинні дуже звертати увагу, що вони мають бути саме духівниками. Не тільки відслужив богослужіння і то вже все зробив. Ні, мусять людей вчити, кожномудо помагати в різні способи, старатися людям поодиноким чи групам допомогти ходити по Божій дорозі.
Якщо Україні не вдасться подолати політичну кризу, яким, на Вашу думку, буде становище Церкви?
Церква не згине. Так як була Церква в більшовицькі часи, то буде завжди. Однак, Церква зараз є свобідною. Вона може молитися, може розвиватися. Є певні речі: вона не може мати шкіл… Але може катехизувати. Одним словом, Церква сьогодні має великі можливості. Може й мати засоби масової інформації і т. д. Якби ми потрапили в таке безбожництво, як в більшовицькі часи, то Церква пішла б у підпілля знов. Підемо в катакомби, не дай Боже! Але не думаю, що ми до такого дійдемо. Що би то мусило статися, щоб знищити Церкву? Не знищили Церкву за більшовицьких часів, не знищать і сьогодні.
Оля Бойко, Настя Рудська, «Кіріос»
фінансово.
Щиро дякуємо!
