Кілька років тому мене запитали, чи не почуваюся я обмежена своєю релігією. Чи не відчуваю, що священики нав’язують мені образ світу, який я «мушу» прийняти? Мене це питання вкрай здивувало, але я відповіла.
Спершу ці питання видалися мені повністю ірраціональними. Як то «нав’язують»? Мені ніхто ніколи нічого не нав’язував. Людина, з якою я розмовляла, була глибоко шокована, почувши, що ситуація якраз зворотна: я належу до Церкви саме тому, що бажаю жити Євангелієм і Декалогом, а принципи, які її обурюють, не становлять для мене тягаря, неминучого при вірі у Бога, — я хочу так жити!
Що найцікавіше, жінку, з якою я розмовляла, найбільше здивував мій підхід до… неї. Те, що я її не позбулася, що не дратувалася. Чим саме? За кілька років, певно, я вже розуміла.
Люди, які перебувають поза Церквою, можуть бачити її як твердиню тих, хто замкнувся на світ, і так діється не тільки з провини преси. Зауважмо, як часто ми обурюємося на когось, хто питає про очевидні для нас справи, часто неслушно гадаючи, ніби він це робить з поганим наміром. Підвищуємо голос, надимаємося, стаємо неспроможні визнати, що чогось не знаємо…
Чи гомосексуалізм є гріхом? Чому Церква виключає розлучених? Такі (помилково сформульовані) питання мають зустрічатися з пояснювальною відповіддю, яка часто обом співрозмовникам відкриває очі та схиляє до роздумів. Завдяки таким дискусіям ми вільні ще більше, бо знаємо ще більше. Часто в такий спосіб виявляється, що конфлікт виник зі звичайного непорозуміння.
Завдання для нас, католиків, це, звісно, не нав’язливий маркетинг. Ми не повинні щось розігрувати ані когось вдавати. Однак ми повинні бути правдиві у своїх перевагах, як і в вадах теж. Наше завдання — виражати, давати іншим любов, хоч би через доброзичливість. Тут я чую свою улюблену цитату з Біблії про перли і свиней… Так, ця цитата тут пасує ідеально. До численних «віруючих і практикуючих», які не допускають до своєї свідомості факту, що хтось є іншим і з різних причин інакше мислить.
Останнім часом бачу, що в певних колах формується мода на «католицькість-люкс», згідно з якою та «католицькість» є цінністю ну майже найвищою. Насамперед я маю бути католичкою — покірною, але незламною, яка бореться зі злом і порушенням літургійних приписів. А вже тільки потім — людиною, жінкою, аж нарешті, в самому кінці списку, дозволяється бути собою.
Мене це трохи непокоїть, бо такі тренди за своєю сутті протиставляють «нас» — кращих — «не нам», гіршим. А то ж Бог є джерелом і сенсом життя, не «католицькість». Католицькість є нашим шляхом до спасіння, до Нього.
Питання, чи «я» ідентифікується з Церквою-спільнотою, повертається, і має повертатися регулярно до кожного віруючого. Бездумне повторювання сентенцій чи правил є для нашої віри величезною ганьбою. Зіткнення з нехристиянською дійсністю то важкий виклик; однак воно може бути шансом віднайти нашу автентичність та відповісти собі самому на кілька основоположних питань.
Чи ми є частиною різнорідної, величезної спільноти грішників, а чи фарисеями, які тримаються тільки подібних до себе?
Як часто ми замикаємося перед тим, що перебуває поза нашим особистим маленьким світочком? Поза безпекою?
Як часто, не бажаючи опинитися перед викликом нової праці, нової ситуації, іншої людини, ми плутаємо смирення з хованням голови в пісок перед самим собою?
Життя з Богом то не «буття Богом» — непомильним, всезнаючим, владним; це приязнь із Ним. І про це завжди варто розмовляти.
Йоланта Шиманська, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
