Від часу, коли опіку над Хресною Дорогою перейняли францисканці (1320), відвідування Єрусалима відбувалося під їхнім керівництвом.
Після молитов і навідання Гробу Господнього паломники вирушали в напрямку Оливної гори; це відбувалося години за дві до світанку. Тобто прочани проходили шлях у зворотному напрямку, ніж Спаситель. Свідком цього звичаю є «пан з Англера», Огер VІІ, який прибув до Єрусалима 4 жовтня 1395 р. У своєму описі паломництва він зазначив, що відвідування Святого Міста розпочав від місця, де Христос знову взяв хрест від Симона, щоб нести його на Голготу. Звідти вони пішли на вуличку, якою Христос прийшов, а йдучи нею, дісталися місця, де Симон допоміг Ісусові нести хрест, потім до місця, де Він розмовляв із жінками, і до місця, де впала Марія, побачивши сина, який ніс хреста; зрештою, дійшли до палаці Пілата, де Христос дістав вирок смерті.
Паломники XIV-XV століть, що прибували до Єрусалима, старалися ідентифікувати на його території сцени Страстей, про які вони читали у духовній літературі своїх часів. Ніколи ще уява не мала такого багатого поля для того, щоб похизуватися. Вулиця, яка за візантійських часів не була нічим цікавим з археологічного погляду, ставала справжнім релігійним музеєм, часто на шкоду давнім традиціям і правильній топографії.
Практика відвідування дороги, якою йшов Христос, не може бути безпосередньо ототожнена з нашим молебнем Хресної Дороги. Ще до кінця XVI століття панувала цілковита свобода щодо почерговості різних подій, пов’язаних зі стражденним шляхом Спасителя.
Найстарша і неперервана традиція містить три місця: Розп’яття, Святого Гробу і палацу Пілата. Стояння Зняття з хреста і намащення Тіла мають за собою історичні свідчення від ХІ століття. До трохи ранішого періоду, VII століття, дехто з дослідників зараховує появу сцени зустрічі Ісуса з Його Матір’ю. Зустріч Христа із Симоном згадується від ХІІІ століття, відносять її до перехрестя вулиць Йосафата і Тиропеону.
Жодне зі Стоянь не мало стільки легенд щодо місця, яке сцена зустрічі Христа з Веронікою. З’являється вона в історичних описах допіру в XІV ст. 1335 року Яків із Верони у своєму описі подорожі до Єрусалима згадує «місце, де Христос дав вероніку, тобто обличчя». Однак загальним правилом згадувати цю зустріч стало тільки в наступному столітті. Також у XIV ст. згадується стояння зустрічі Христа з єрусалимськими жінками; певний час її поєднували із зустріччю з Симеоном.
Про падіння Христа на Хресній Дорозі євангелісти не згадують, але переживання цих подій стало близьке християнській побожності. Раз їх називали падіннями, іншим разом — місцями відпочинку Господа Ісуса. У найстаршій традиції знаним є тільки одне падіння (Бурхарт із Монте Сіон і Яків із Верони). У ХVI столітті вже говорилося про три падіння, з яких друге поєднували з т. зв. «Судовими воротами», а третє відносили до підніжжя Голготи. Однак не всі паломники, навіть пізніших часів, про це згадують.
До XVI століття в описах болісних стоянь дороги Христа в Єрусалимі панувала велика свобода. Навіть питання локалізації цих стоянь — то вже справа XVI–ХІХ століть.
Розвиток молебню Хресної Дороги пішов у напрямку почуттів, співпереживань Спасителю, який страждає, і зміна сприйняття сталася вже в ХІ столітті. Пасійна побожність поступово стає дедалі більш чулою, сповненою сліз і скорботи, і прагненням брати (чуттєво) участь у стражданням і муках Спасителя. У середньовічній побожності хрест Спасителя зберігає першопланове місце, але змінюється його бачення. Замість роздумів над наслідками спасительної любові Христа середньовічні християни зосереджуються на самій особі Розп’ятого. Теологія цього періоду розглядає діло Відкуплення у юридично-моральних категоріях (теорія воздаяння), приписуючи всю спасенну функцію стражданням і смерті Христа. Ця течія побожності відобразилася в усіх аспектах релігійного життя, і найбільше — в народній побожності. Пасійна тема виходить на перший план, вона міцно пов’язана з темою покути як умертвлення і співстраждання з Христом. Спираючись на ці принципи, західне християнство надає нового забарвлення самому представленню Христа на хресті. Давньохристиянський образ Христа-Царя і Первосвященика Нового Завіту, який звершує на хресті об’явлення своєї могутності, змінюється баченням мертвого Ісуса, який стікає кров’ю і весь замучений катуваннями.
Розвинуте Середньовіччя подивилося на людську природу Христа — а отже, і на Його хрест і Страсті — новими очима, повними людського співчуття і любові. Вірні зрозуміли, що Христу можна не тільки молитовно поклонятися і споглядати Його як Бога, а й любити і наслідувати як Людину. Молебень до Розп’ятого набув нового багатства змісту і мотивів. Одним із керівників і натхненників цього нового ставлення людини до Христа був св. Бернард із Клерво (†1153). Відважне формулювання Медоточивого Вчителя: «слід споглядати історію Слова Божого» — стала гаслом нового напрямку релігійності. Пізнати Бога — це пізнати історію Втілення, слідкувати за кожним жестом і кроком Ісуса, це прочитувати майже у кожному вірші Євангелія, ким є Христос для нас і ким ми є для Нього. Як вчить св. Бернард, Церква «бачить єдиного Сина Отця, який несе свій хрест, бачить Господа слави, бичованого і розп’ятого; бачить Подателя життя і щастя, скаліченого цвяхами і пробитого списом, приниженого; усе це Церква бачить, і меч любові щоразу глибше пронизує її серце». Хрест і страждання були для нашого Господа нагодою виконати таємницю Спасіння і вділити повчання людству. Христос пройшов крізь смерть, аби й ми могли дійти до повноти життя і слави. Думка видатного проповідника Середньовіччя стала вирішальною для всієї релігійності епохи, попри те, що й раніше не бракувало злетів думки до Христа розп’ятого: наприклад, таких авторів, як св. Петро Даміані (†1072) чи св. Ансельм (†1109).
Якщо св. Бернард був попередником цієї побожності, напоєної любов’ю, вразливою до болю Спасителя, то у св. Франциска з Ассизі (†1226) ця течія набула ще сильнішої виразності.
Опрацьовано за виданням: Droga krzyżowa, ks. Jerzy Kopec CP
фінансово.
Щиро дякуємо!
