Хто співчуває невірності, нехай перевірить, чи не посягає на вірність.
У нас уже, певно, дев’ять заповідей. «Не чужолож» випало, бо сьогодні, в епоху всезагальної емпатії, симпатії і толерантності, вже ніхто не чужоложить. Уже немає чужоложників, у найгіршому випадку є «розлучені». І що ж того, що це поняття вміщує зарівно тих, хто попри невірність партнера залишається вірним шлюбній присязі, як і тих, хто порушив дане перед вівтарем слово і уклав поновний зв’язок? Це навіть і краще: маючи в одному мішку тих, хто не відтяв собі шляху до Таїнств, і тих, хто це зробив, простіше домагатися Причастя для тих других.
І саме це відбувається. Ми стали свідками дискусії про можливість допущення до Причастя чужоложників (однак я залишуся при цій термінології). У підсуванні таких ідей передує німецьке середовище, бо там мають багато таких «розлучених», отож хтось вигадав, що допущення їх до Причастя розв’яже проблему. Але що то за аргумент? Чи велика кількість тих, хто помилився, робить помилку чеснотою? Церква не тому твердо стоїть за досмертну вірність подружжя, що то такий каприз єпископів, але тому, що Ісус цілком виразно сказав, що саме так має бути. А це означає, що саме це служить людині, і жоден натиск громадської думки ані теологічна еквілібристика цього не змінять.
Чимало подружжів, свідомих своєї слабкості (отже і я з дружиною теж) від початку постановили так, що про розлучення між нами мови не буде навіть жартома. Бо ми знаємо, як убивчо діє спокуса. Подружжя мусять рішуче виключити розлучення зі шляхів розв’язання, хоч би їм каміння сипалося на голову: ні! Не йдеться про засудження людей, що виявилися слабшими від принципів, які сповідують. Ці люди не раз насправді страждають, а Бог шукає для них виходу. Але пропозиції про Причастя для тих, хто об’єктивно перебуває у гріху, на мою думку, є таким повідомленням: ах, ну що ж, порушення подружньої присяги то нічого страшного; якщо ви це зробите, то ми вже постараємося, аби ваша нова стайня практично нічим не відрізнялася від сакраментального подружжя.
І в такий ото спосіб, перед лицем гендеризму, який шаліє щоразу сильніше, замість того, щоб зосередитися на зміцненні подружжів і родин, ми займаємося зміцненням подружніх і сімейних несправедливостей. Це тримає тих, хто живе у нових зв’язках, в омані, що вони не мусять нічого змінювати, а в сакраментальних подружжях посилюється голос спокуси, що вірність — то пережиток.
Вочевидь не буде Причастя для розлучених. Бог не допустить, аби Церква збилася на манівці у такій важливій справі, подібно як не допустила схвалення контрацепції. Свідченням цього є рішуча позиція префекта Конгрегації віровчення, кардинала Ґерхарда Мюллера, який силою свого стану повторює: питання нерозривності подружжя встановив Ісус, і будь-яка зміна у цій галузі лежить поза компетенцією Церкви.
Насмілюся, однак, ствердити, що вже самі публічні махінації над відкриттям того, що Ісус виразно замкнув, послаблює віру. Пересічна людина не замислюватиметься над «нюансами». Для неї повідомлення, що випливає з цієї ситуації, дуже просте: Євангеліє — це одне, а життя — то інше. І хто потім розгрібатиме наслідки?
Францішек Кухарчак, Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
