Від самого початку я слідкую за виступами Сестри Крістіни з «The Voice of Italy». Роздумую, чи є там щось більше ніж шок?
Дуже часто говориться, що священик чи сестра-черниця мають бути «нормальними людьми». Ніколи до кінця не розумів, що це, власне, має означати. Нормальний, тобто який? Такий, як усі? Ну певно що таки ні, ну бо габіт, чи взагалі духовний одяг, виражає духовну інакшість. Якщо нормальний означає «людяний, простий, не гордовитий, контактний, погідний, а за потреби серйозний», то, певно, я близький до розуміння. Але якщо нормальний має означати «такий само, як усі довкола», то, певно, я таки не в’їжджаю в тему.
Я переконаний, що ця італійська черниця не робить нічого поганого і що взагалі її участі в конкурсі «Голос Італії»не потрібно розглядати у моральних категоріях. Її виступи стають, у моєму сприйнятті, щоразу гротескнішими.
Я також роздумую, чи у кліматі шоу габіт ще може залишитися якимось знаком? Чи справи не йдуть до того, що раніше чи пізніше він стає просто ще одним екстравагантним костюмом, до якого всі призвичаюються і хочуть від цієї сестри вже тільки одного: ні, не цього, а тільки щоби надалі їх вдало забавляла.
Я розумію, що в нинішній євангелізації людиною інколи потрібно добряче струсонути. Таким позитивним струсом був для мене перший виступ Сестри Крістіни. Думаю, що тоді сталося багато доброго. На жаль, зі струсом справи такі, що трясти задовго не можна, бо ефект шоку може переродитися в нудоту.
Крім того, для шоку характерне те, що він переважно досить швидко минає, емоції вщухають, і людина починає бачити, як там усе насправді. Я починаю бачити, що черниця до конкурсу просто не пасує.
А те, що Сестра Крістіна зовсім не пасує до «The Voice», на мою думку, найкраще розуміють… його продюсери. Можу помилятися, але слухаючи деяких артистів-початківців, що там виступають, думаю, що приваблива черниця ще не випала зі змагань тільки тому, що вона, власне, туди не пасує. Медіа часто будують свої шоу на контрасті, запереченні, конфлікті… шоку. Просто так це працює.
Нормальним бути нелегко. 🙂
о. Войцех Парфянович, Gość Niedzielny