В понеділковому першому читанні сказано, що Павло і Варнава просто перелякалися. Вони довідалися, що їх хочуть убити, і втекли до Лікаонії; а потім одразу ж проголошували Євангеліє.
Є такі моменти у моєму житті, коли я боюся, втікаю, коли я боягуз. Тоді завжди приходить злий дух і нашіптує мені, що я не маю права після чогось такого робити добро, не маю права працювати для Господа. Звинувачення формулюються таким чином, щоб виглядали, ніби походять від Бога.
А ось це слово з Писання показує, що Бог так не діє. Він тих, що поперелякувалися, посилає з Євангелієм далі. Не перекреслює їх.
Якщо ти вирішив проголошувати Ісуса — це означає прямо говорити про Нього, постійно вдивлятися в Нього, сприймати Його як вихідну точку в усіх своїх справах, — тоді люди реагуватимуть у два способи.
Одні прагнутимуть тебе каменувати, заткнути тобі рота. Інші побачать у тобі божка, якому запрагнуть кланятися.
Ти ж маєш постійно нагадувати собі одне: Бог є тим, хто тебе запрошує до подорожі з Собою, до самотньої мандрівки з Ним, у кінцевому підсумку. Не на шлях подалі від люду чи проти людей, але й не до такої подорожі, в якій люди почнуть тебе хвалити.
Ця самотня мандрівка — то найбільша справа, до якої Бог тебе запрошує. Не великі євангелізації, статті по медіях, харитативні акції. Насамперед є самотня мандрівка, з якої може виникнути добрий учинок. Однак він другий з черги.
Ми, буває, не приймаємо цього запрошення, бо залякані злим духом. Не піддавайся страхові, бо він паралізує.
Гжегож Крамер SJ, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
