Кара чи заклик до навернення

«Якби ж то Мій народ Мене був слухав,

… Я б ворогів їхніх умить понизив»

Пс 81(80), 14-15

Події, що відбувались в нашій країні в останній час, мало кого могли залишити байдужими. І, мабуть, багато з нас, якщо не вголос, то, принаймні в думках, задавали питання: «Чому Всемогутній Бог, здатний зупинити будь-яке зло, це допускає?». Я особисто, роздумуючи над цим питанням, побачив в усіх цих трагічних подіях – загибелі людей, загрозі війни – потужний заклик до навернення.

Адже згадаймо – чи були ми по-справжньому вдячні Богу за дар незалежності і повалення комуністичного режиму, який, волею Всевишнього, ми, на відміну від сусідніх країн, отримали без пролиття крові? Чи ж не ми, українці, нехтуючи цим даром, зіткнувшись з економічними негараздами початку 90-х років, яких не уникнути в переломні часи, нарікали на розвал Союзу, і з ностальгією згадували, як ізраїльський народ у пустелі цибулю, часник, м’ясо і рибу Єгипту, дешеву ковбасу брежнєвських часів, та інші «блага» комуністичного ладу, забуваючи, що за ці псевдоблага наш народ заплатив не тільки спаплюженням наших земель, але й життям наших співвітчизників, що загинули, захищаючи чужі їм інтереси кремлівської верхівки в гарячих точках світу, починаючи з Кореї і закінчуючи Афганістаном. Чи ж не ми замість того, щоб дякувати Богу, за те, що живемо у нашій прекрасній країні, казали, неодмінно додаючи перед назвою країни епітет «ср..а», що в Україні «не має що робити», і усіма силами шукали можливості виїхати за кордон, якщо не назавжди, то принаймні на якійсь час? Чи ж не доводилось нам чути, коли йшлося про увіковічення пам’яті жертв голодомору, замість подяки Богу за те, що з 1947 року ця трагедія не повторювалась (і молитви за те, щоб ніколи не повторилась), щось на кшталт: «А що тепер не так само?»  

Бог безмежно любить усіх людей і усі країни, любить Україну і українців, але хоче щоб і ми, українці, теж її любили і не нехтували Божими благодатями. Адже, що для нас Україна? Для когось, може – держава з її апаратом, для когось – рідна земля, але передусім – це люди, які живуть на цій землі: члени наших родин, наші родичі, близькі, сусіди, колеги на роботі, ті, кого ми щодня зустрічаємо на вулицях наших міст і селищ. Чи багато ми дбали про їхнє добро як і про своє?

Чи ж не ми (не виключаю себе з цього числа), нецензурно лаючи корумпованих можновладців за те, що вони «розкрадають країну», самі, кожен на своєму місці і відповідно своїх можливостей, докладали зусиль для її розкрадання: чи заробляючи на продажу і перепродажу краденої на підприємствах продукції, чи використовуючи кожну можливість, щоб приховати доходи і не платити податки, скрутити показники електролічильника або проїхати безкоштовно в громадському транспорті, і так далі – безліччю інших способів? Чи ж не ми, часто бідкаючись про «погану екологію», самі перетворювали на сміттєзвалища придорожні лісосмуги, паркі і вулиці наших міст і селищ, двори і під’їзди наших будинків?

Але й цього замало. Кілька років тому Глава УГКЦ Блаженніший Святослав нагадав, що за 20 років незалежності в Україні було вбито абортами 40 млн. ненароджених дітей. Ми, українці, власними руками знищили майже ще один народ нашої країни! Невже Бог, Котрий любить Україну мав би бути до цього байдужим?! Чи не поставить наш народ перед обличчям нових випробувань, щоб ми, нарешті, схаменулись і перестали самі себе нищити?

Піддавшись спокусам лукавого, людина здійснила первородний гріх і, розірвавши єдність з Богом, втратила можливість любити ближнього як себе самого. Воскреслий Христос, Котрий тепер приходить до нас Переможцем над нашими гріхами, кличе нас прийти до Нього, щоб повернути нам єдність з Отцем, а відтак – здатність любити ближнього як себе самого, здатність по-справжньому любити свій народ, свою Батьківщину. Молімося, щоб цей заклик був почутий, а Великодній період нинішнього року став для нас часом щирого навернення. А безмежне Боже Милосердя, свято якого Церква латинського обряд відзначила у першу неділю після Пасхи, нехай справить, щоб за нашу невірність Богу українському народу не довелось, як колись ізраїльському, розплачуватись сімдесятьма роками вигнання.

У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.