Сьогодні мені довелося зустріти багатьох священнослужителів із Донбасу. Трохи переймався, чекав від них нарікань і докорів, що їм дістається з огляду на київських співбратів.
Раніше випадало чути фрази, що «через Турчинова у нас усіх проблеми», «ти щось наговориш чи напишеш, а нас усіх скопом тероризують як ’націоналістів’ і ’майданівців’». Але, на мій подив, вони нікого не звинувачували, міцно потискали руку… і розмовляли українською мовою.
І я зрозумів, що точку неповернення вже пройдено. До них у церкви вже вривалися загони сепаратистів. У них уже були обшуки. Їм уже погрожували розправою. Багато хто уже постраждав.
Це трагедія. Але якщо вона сталася, то шляху назад немає. Він переритий окопами, закритий блокпостами, відрізаний вогнем.
Багатьом людям уже нема чого втрачати. У них забрали все — мир, добробут, особисту безпеку, друзів, дім, країну.
В мене ще не забрали, але я почуваюся так, ніби вже забрали. А тому назад уже не повернутися.
Ви скажете мені: це ти пишеш із Києва, там спокійно. Так, зараз уже відносно спокійно, але взимку я пройшов свою точку неповернення. І розумію тих, хто з глибини хаосу й небезпеки просить не попередньої стабільності, але «нового неба і нової землі, на яких живе правда», або принаймні тіні цього нового світу.
На 97 день Молитовного марафону в Донецьку його беззмінний лідер, пастор Сергій Косяк написав: «Багато хто стомився і просто хоче миру, але як же багато не хочуть того ’миру’, який був раніше. Де людьми керували інстинкти збагачення, жадібності й зажерливості. Де корупція і беззаконня асоціювалися з тими, хто мав представляти закон. Ми хочемо світу, в якому керуватимуть люди з високими духовними й моральними стандартами, які піклуються про людей і Україну. Ми хочемо змін, і навіть нехай вони настають ось таким болісним шляхом».
Хто пройшов крізь страх, біль, шантаж, сумніви, розчарування, жах, пітьму, невідомість — став вільним.
Ми спустилися до дна і можемо від нього відштовхнутися. Ми побачили, хто є хто. Ми зрозуміли, за що варто боротися. Маски знято, позиції визначено. Пролилася кров. Зруйновано міста. Сплачено непомірно високу ціну за краще майбутнє, за шанс усе змінити. Повернутися назад — зрада стосовно «небесних сотень» і наших власних дітей.
Це розрив і новий шанс. І потрібно зробити все, щоби не застрягнути в розриві, у розрусі, в розламі, щоби не піддатися образам і мстивості.
Я не повторюватиму вже сказаних слів «Ми ніколи братами не будемо». Я хочу братства і хочу дружби. Але на підставах правди, покаяння, прощення. Час співати пісню «Ми ніколи не будем колишніми».
Михайло Черенков, 12 червня 2014 р.
фінансово.
Щиро дякуємо!
