Анонси видань

Емілі виростає

24 Червня 2014, 13:27 4065
Емілі виростає

Очевидно, багато хто дивився фільм чи чув назву роману «Енн із Зелених Дахів». Це історія про життєвий шлях дівчинки з притулка, яка мала велике і щире серце. Авторка цього роману — відома канадська письменниця Лусі Мод Монтгомері. Саме її перу належить і трилогія про дівчинку Емілі. Перша частина якої, під назвою «Емілі з Місячного Серпа», два роки тому вийшла у видавництві «Свічадо». А тепер читачі вже можуть читати продовження цієї книжки у романі «Емілі виростає».

У цій частині трилогії Емілі стала дорослішою, й життя підкидає їй нові труднощі, які вона долає з притаманною їй мудрістю та любов`ю. Вона покидає маєток Місячний Серп, який тривалий час був її рідною домівкою і вирушає на навчання у школу в Шрусбері.
Завдяки своїм талантам, Емілі зможе вистояти у боротьбі з труднощами нового життя, а також допомогти своїм друзям у їх подоланні, бо ця дівчина володіє тим, чого багато хто з нас ніколи не мав, а проте віддав би за це життя.

Видавництво «Свічадо», 2014 р.

Обкладинка: тверда

Ціна: 49.90 грн. 

Емілі

 

Пропонуємо уривок із книжки:

 

«Люби мене, люби мого пса»

Коли мешканці Шрусбері побачили, що пані Даттон стала на бік своєї небоги, всі поголоси стихли миттєво. І не дивно: пані Даттон жертвувала на парафію більше, ніж будь-хто з її членів. Це ж бо належало до Мурреївських традицій – всіляко підтримувати церкву. Крім того, пані Даттон позичала гроші половині міських виробників та фінансистів; Ернест Толлівер лише завдяки її допомозі втримався на поверхні у критичний для свого бізнесу момент. Отже, з нею належало рахуватися і навіть дбати про її добрий настрій.

Емілі на доброчинному базарі пані Толлівер продавала жакетики й черевички для дітей. Старші люди охоче купували в неї крам, що вона пропонувала, приваблені її посмішкою, відомою своєю чарівністю і в Шрусбері, і, звісно, в Чорноводді. Усі були з нею і чемними, і люб’язними. Емілі знову почувалася щасливою, хоч гіркий осад на дні душі залишався. Мешканці Шрусбері по багатьох літах говорили, мовляв, Емілія Стар так і не пробачила їм тієї обмови і додавали, що Мурреї взагалі не вміють прощати – факт відомий! Емілі стільки витерпіла тоді, що зненавиділа своє страждання разом з його причинами. Коли пані Толлівер за тиждень запросила її на чай, Емілі від гостини відмовилася – чемно, а втім, рішуче. У тоні її вчувалося щось таке, що нагадувало пані Толлівер, що вона, попри все, є лиш бідною Поллі Ріордан, відтак не гідна приймати у себе Мурреївну.

Ендрю натомість удостоївся аж надміру люб’язного прийняття, коли наступної п’ятниці з’явився в будинку тітки Рут. Був дещо несміливим, бо не знав, як Емілі до нього поставиться. Емілі ж була винятково, напрочуд ласкавою. Либонь, мала на те свої причини! І знову звертаю увагу читача, що я лиш біограф Емілі, а не її захисниця чи палка шанувальниця. Якщо вона вчинила з Ендрю у спосіб, якого не схвалюю, – що можу вдіяти? Тільки висловити свій жаль. Мушу зазначити, що Емілі справді зайшла аж надто далеко, говорячи Ендрю у відповідь на його компліменти, мовби він «надзвичайний хлопець». Навіть саркастичний тон її не виправдовує. Промовила це з солодкою посмішкою, відтак опустила очі, а серце Ендрю закалатало від хвилювання. Ох, Емілі, Емілі!

Тієї весни Емілі добре таланило. Надрукували багато її творів, отримала не один чек – вона ставала справжньою літераторкою. Родина дедалі поважніше ставилася до її письменницької «манії»: чеки були аргументом неспростовним.

– Емілі від Нового року заробила своїм пером п’ятдесят доларів, – мовила тітка Рут до пані Друрі. – Починаю вірити, що ця дитина з легкістю забезпечить собі самостійне становище.

З легкістю! Емілі почула це випадково й, почувши, зітхнула з печальною усмішкою. Що вони знають про сумніви й розчарування людини, яка важко спинається на верхогір’я? Що знає тітка Рут про безнадію, про відчай безсонних ночей, під час яких поет не може знайти єдино потрібних слів? Що вона знає про те розчарування рукописом, який вочевидь не відповідає твоїм прагненням, твоїй первісній поетичній візії? А ті ненависні повернення творів – виплеканих, вистражданих, твоїх? Ті години пригнічення й нових поривань до творчості!

Тітка Рут і гадки не мала про те все, однак тепер обурювалася, коли Емілі повертали рукописи.

– Яка зухвалість! – сичала вона. – Не смій посилати отому видавцеві ні слова! Пам’ятай: ти належиш до роду Мурреїв!

– Боюсь, він про це не здогадується, – серйозно відповідала Емілі.

– Чого ж ти йому не скажеш? – питала тітка Рут.

У травні в містечку сталася сенсація: з Нью-Йорка приїхала Жанета Роял, привізши з собою гучне ім’я, розкішні сукні та улюбленого песика. Жанета народилася й виховувалася в Шрусбері, однак не навідувалася до рідного міста, відколи виїхала до Нью-Йорка, – тобто цілих двадцять років. Від природи здібна й вельми амбітна, вона домоглася успіху: видавала великий і дуже популярний часопис для жінок. Емілі зачаїла подих, почувши новину про прибуття панни Роял. О, якби випала нагода з нею зустрітися, поставити їй декілька запитань! Коли пан Тауерс доручив їй піти до панни Роял з проханням дати інтерв’ю для «Часу», Емілі аж затремтіла від жаху і радості воднораз. Привід – є! Та чи знайде в собі відвагу для такої розмови? Чи не подумає панна Роял, ніби це з її боку нечувана зухвалість? Як же вона ставитиме панні Роял запитання щодо її кар’єри та життя у Сполучених Штатах? Ніколи не здобудеться на таку сміливість!

«Ми обидві молимося перед тим самим олтарем, але вона є верховною жрицею, а я лиш смиренною прислужницею», – міркувала Емілі.

Склала врешті листа, сповненого глибокої пошани, – переписувала його кільканадцять разів. У листі просила згоди панни Роял на інтерв’ю. Відіславши його, жила у великому неспокої – втратила сон і апетит. Спало їй на думку, що підписатися належало не «з повагою», а «з пошаною». Панна Роял подумає з певністю, що вона, Емілі, особа зарозуміла.

Панна Роял, однак, відповіла з незвичайною привітністю і сердечністю. Емілі донині зберігає того листа.

«Ешборн, понеділок.

Дорога панно Стар!

Звісно, ви можете прийти до мене на розмову – я розповім усе, що може Вас цікавити. Багато-багато років тому Джиммі Тауерс був моїм першим шанувальником, та мені важливіше поінформувати саме Вас – не його. Адже я прибула до Шрусбері передусім для того, щоб особисто познайомитися з авторкою «Жінки, що дала шльопанця королю». Прочитала це оповідання минулої зими й була від нього у захваті. Прошу, завітайте до мене і розкажіть мені про себе, про свої життєві плани й претензії. Адже Ви – особа з претензіями й амбіціями, чи не так? І мені здається, що Ви спроможні реалізувати свої амбіції, – отож я прагну допомогти Вам у міру своїх можливостей. Ви, скажу відверто, володієте тим, чого я не мала ніколи: здатністю творити. Я, натомість, маю сякий-такий життєвий досвід і готова ним прислужитися, якщо це буде Вам потрібно. Може, вдасться мені вберегти Вас від багатьох розчарувань і хибних кроків. Чекаю на Вас у п’ятницю по скінченні Ваших занять. Проведемо чудову часинку за розмовою!

З найкращими побажаннями

Жанета Роял»

Емілі, читаючи цього короткого листа, від надміру почуттів аж підстрибувала. Трохи заспокоївшись, підійшла до вікна й блискучими очима задивилася на гінкі ялини Країни Висот, на квітучі схили узгір’їв. Невже це можливо, аби колись вона стала видатною особистістю – такою, як панна Роял? З листа випливає – так, можливо. Минуло чотири дні, й вона з биттям у серці прямувала на відверту розмову з «великою жрицею».

Пані Анджела Роял, котра відвідала тітку Рут за два дні до вікопомного візиту, не вважала панну Жанету за «велику жрицю» – аж ніяк. Відомо: серед своїх немає пророка, – пані ж Роял виховала Жанету, бувши свідком її розвитку з малечого віку.

– Заробляє вона дуже багато, – зізналася пані Роял тітці Рут. – Але, будучи старою дівою, часами нудиться й морочить собі голову різними дурницями.

Емілі, студіюючи латину перед відчиненим вікном своєї кімнати, аж здригнулася від обурення. Які вульгарні оцінки, яка образа людської величі!

– Вона досі є дуже гарною, – мовила тітка Рут. – І завжди була вродливою милою дівчиною.

– Дуже милою, безперечно. Але я завжди побоювалася, що вона занадто розумна, щоб вийти заміж, і, як виявилось, мала рацію. І безупину вона зайнята, без кінця заклопотана… Харчується нерегулярно. До смішного прив’язана до свого песика Чу-Чіна (як його називає). Навколо нього в моїй оселі зараз обертається все. Робить, що йому заманеться, й ніхто не має права закликати його до порядку. Мій кіт через нього є просто нещасним. А коли я скинула була ту розбещену тварюку з плюшевої канапи, Жанета обурилася так, аж не розмовляла зі мною цілий день. Як почувається ображеною, то завжди робиться такою бундючною і сердиться на всіх, хто потрапляє їй на очі, – не лише на тих, хто безпосередньо перед нею завинив. От цієї риси я в Жанеті не люблю. Емілі вона цікавиться страшенно! Завжди любила оточувати себе гарними молодими дівчатами; твердить, мовби це її омолоджує. На її думку, твори Емілі виказують справжній талант. Якби вона взяла над нею опіку, то для Емілі це була би велика удача! Тільки послухай, Емілі, – будь, на Бога, ласкавою до Чу-Чіна. Якщо ти його образиш, Жанета не зробить для тебе нічого – навіть коли припускатиме, що ти є другим Шекспіром.

У п’ятницю вранці Емілі пробудилася з відчуттям, що настав переломний день її життя. Тієї ночі наснився їй жахливий сон: нібито сидить вона навпроти панни Роял і на всі запитання відповідає «Чу-Чін!», неспроможна вимовити поза тим ані жодного слова.

Зранку дощило. Та пополудні випогодилося. Емілі побігла зі школи додому, бліда від хвилювання, пройнята важливістю майбутньої події. Питання: як одягтися для такого візиту? Вдягне нову шовкову блакитну сукню, вона-бо довша за інші й увиразнює її статуру. Може, відкрите чоло надасть їй інтелектуальнішого вигляду? Але ні: пані Роял сказала, що Жанета любить гарних дівчат, отже, треба бути гарною – за будь-яку ціну! Тож буйне чорне волосся було зашпилене так, що закривало чи не все чоло, а на голову Емілі наділа новий весняний капелюшок, який наважилася купити за щойно присланий гонорар, всупереч волі тітки Елізабет, незважаючи на сентенцію тітки Рут, згідно з якою дурень і гроші завжди стрічаються лиш на хвилину – не довше. Втім, тепер Емілі подвійно тішилася тим, що таки придбала цього капелюшка. Виглядала вона у нім дуже привабливою. Кожна деталь її вбрання була ретельно дібрана й естетична. Одягнена була наче з голочки – за старим виразом, який дуже мені до вподоби. Тітка Рут, як спускалася сходами додолу, поглянула на племінницю і несподівано зауважила, що Емілі вже молода жінка.

«Рухи справжньої Мурреївни», – подумала вона чи не з гордістю.

Насправді ж Емілі успадкувала елегантність і граційність од Старів. Мурреї були ставні й сповнені гідності, але з рухами занадто церемонними, негнучкими, сказати б.

Чу-Чін одразу не сподобався Емілі. Придивившись до нього (він сидів перед будинком пані Роял, немовби на чатах), вона дійшла висновку, що він, хоч і гарний по-своєму, але брудний. Сподівалася здобути його прихильність, однак уникнути фізичного зближення.

Чу-Чін зустрів її вельми привітно, вимахуючи хвостом і приглядаючись до неї з неприхованою цікавістю. Коли дзвонила у дзвоник, стояв біля гості у позі напруженого очікування, коли ж двері відчинилися, радісно скочив до жінки, що стояла на порозі, й ледве не збив її з ніг.

Панна Роял сама відчинила двері. Вродливою вона не була, як устигла помітити Емілі з першого ж погляду, зате вирізнялася вродженою вишуканістю, яку не може заступити ніщо набуте з літами. Одягнена була в гарну сукню з фіолетового оксамиту, на носі мала пенсне.

Чу-Чін, видершись на неї, рвучко – раз і другий – лизнув її в щоку, по тому забіг до будуару пані Роял. Чудову фіолетову сукню заплямував геть – зверху донизу. Емілі подумала, що ставлення пані Роял до цього песика є справедливим і що якби вона, Емілі, була йому господинею, то він був би краще вихований. Але панна Роял не дорікнула йому жодним словом. Емілі почувалася трохи ніяково, бо панна Роял привіталася з нею хоч і люб’язно, а втім, досить холодно.

– Може, зайдете до вітальні й присядете? – запросила вона.

Зайшли до вітальні. Панна Роял посадовила Емілі на м’яке, зручне крісло, а сама зайняла високий, з твердою спинкою, стілець. Емілі, чуйна і вразлива, зауважила вибір стільця, який робив панну Роял високою, величною, неприступною. Чому не сіла на крісло чи на канапу? Може, хотіла підкреслити офіційний характер зустрічі? Тим часом невгамовний Чу-Чін вискочив на канапу, немилосердно плямуючи плюш і мереживне укривало, розмахуючи змоченим у якійсь калюжі хвостом. Було знати, що панну Роял щось роздратувало й Емілі завітала до неї в недобрий час.

– Чудова погода, – пробелькотіла вона. Знала, що це найдурніший спосіб підтримати розмову з усіх, які існують, але мусила це проказати, адже панна Роял уперто мовчала. Це мовчання страшенно її, Емілі, гнітило.

– Справді чудова, – погодилася панна Роял, навіть не дивлячись на Емілі. Уп’яла очі в Чу-Чіна! Ту мить Емілі зненавиділа Чу-Чіна. Це справило їй деяку полегкість, оскільки не важилася ще ненавидіти панну Роял. Однак воліла би водномить відлетіти звідси на тисячу миль! Ах, якби вона принаймні не брала з собою цього стосика рукописів! Неважко було здогадатися, що саме вона тримає на колінах. Ніколи вона не зважиться показати це панні Роял. Взагалі: хіба можливо, щоб ця, з міною образи, королева була авторкою того чарівного своєю щирістю листа? Неймовірно! Емілі почувалася збентеженою, непоказною, маленькою… і зовсім юною! Ох, якою ж юною, недосвідченою і нетямущою!

Минали хвилини, що здавалися Емілі вічністю. Не годна була знайти тему для розмови. У мозку вона відчувала порожнечу, горло було наче здавленим чиєюсь рукою. І спало їй на думку, що панна Роял поставилася до неї так холодно тільки тому, що довідалася про ту «пригоду» в домівці Старого Джона!

Емілі від збентеження завовтузилася на кріслі, й перев’язаний стосик рукописів упав з колін на підлогу. Відтак нахилилася, аби підняти. Ту ж мить капосний Чу-Чін блискавично зіскочив з канапи й зірвав жмутик штучних фіалок з нового капелюшка Емілі. Емілі випустила стосик й обіруч схопила капелюшка. Чу-Чін же зубами вхопив рукописи й вискочив у вікно, залишивши на полі битви жмутик фіалок.

Та незносна тварюка поцупила найновіші й найкращі її твори. Один Бог відає, що вона з ними зробить. Ймовірно, вона, авторка, вже ніколи їх не побачить. Але принаймні закрито питання, показувати їх панні Роял чи ні.

Емілі поклала собі не зважати вже на панну Роял і не щадити її заради її ж прихильності, якої, втім, так і не здобула. Жінка, що дозволяє псові такі вибрики, не виховує цю бестію жодним чином! Навпаки: скидається на те, що вона забавляється його псячими витівками. Емілі певна була, що помітила усмішку на зухвалому обличчі панни Роял, коли фіалки з її капелюшка опинилися в зубах розбещеного барбоса.

Емілі згадала пораду, яку батько Високого Джона давав своїй дружині:

– Бріджіт, як люди тобі докучають, випни нижню губу. Випни, кажу, губу.

Емілі відкопилила нижню губу.

– Дуже грайливий пес, – зауважила вона іронічно.

– Дуже, – незворушно підтвердила панна Роял.

– Чи не вважаєте ви, що йому потрібна дещо суворіша дисципліна?

– Не вважаю. Напевно, ні, – відказала панна Роял, очевидно, думаючи про своє.

Тієї миті Чу-Чін повернувся, обійшов кімнату, винюхуючи щось по кутах, і стрибнув на канапу, де вмостився з усією можливою зручністю.

Емілі видобула з торбинки записника й олівця.

– Пан Тауерс доручив мені взяти у вас інтерв’ю, – нагадала вона.

– Розумію, – байдуже кинула панна Роял, не зводячи очей зі свого обожнюваного песика.

Емілі:

– Отже, чи можна поставити вам декілька запитань?

Панна Роял з перебільшеною люб’язністю:

– Дуже рада буду відповісти.

(Чу-Чін, перевівши дух, зістрибує з канапи й вибігає крізь прочинені двері до їдальні).

Емілі, заглянувши до нотатника, ставить перше своє запитання:

– Яким буде, на вашу думку, результат виборів у Сполучених Штатах?

Панна Роял:

– Ніколи над тим не замислююсь.

(Емілі, стиснуши губи, занотовує: «Вона ніколи над тим не замислюється». Чу-Чін з’являється знову, несучи в зубах запечене курча, й вискакує через вікно до саду).

Панна Роял:

– О, моя вечеря!

Емілі, повертаючись до зазначеної теми:

– Чи вірогідно, щоб Конгрес Сполучених Штатів підтримав нещодавні пропозиції канадійського уряду?

Панна Роял:

– Ага! Отже, уряд Канади зробив Штатам якісь пропозиції? Ніколи про це не чула.

(Емілі записує: «Ніколи про це не чула». Панна Роял поправляє своє пенсне).

Емілі думає: «З таким носом, коли зістарієш, ти виглядатимеш натуральною відьмою». Говорить: «На вашу думку, – історичний роман пережив себе як літературний жанр?» 

Панна Роял стомленим голосом:

– Я завжди лишаю вдома свої думки та погляди, коли виїжджаю на відпочинок.

(Емілі пише: «Лишає вдома свої думки та погляди, коли виїжджає на відпочинок». Емілі прагне закінчити це інтерв’ю якнайскоріше. Переказала б його по-своєму, своїми словами, але знає, що пан Тауерс не прийняв би такого матеріалу. Втішає її згадка про новісіньку, непочату книгу «від Джиммі», яка дожидає на неї вдома, до якої впише таємний звіт про свої відвідини панни Роял. Заходить Чу-Чін. Емілі чудується, як він подужав упоратись з цілим курчам за такий короткий час. Чу-Чін, вочевидь, запрагнув десерту, бо миттю зриває з канапи мереживну серветку пані Роял, втискається з нею під фортеп’яно і починає старанно її жувати).

Панна Роял, палко:

– О, любий пес!

Емілі, у приступі натхнення:

– Ви любите шпіців?

Панна Роял:

– Це наймиліші створіння з тих, що існують під сонцем.

Емілі, ледве чутно, до себе: «Ну, один погляд вона все ж привезла з собою на відпочинок». До панни Роял:

– А я не належу до шпіцоманів.

Панна Роял, з крижаною усмішкою:

– Це ж очевидно, що люди мають різні уподобання щодо тварин.

Емілі, до себе: «Шкода, немає тут Ільзи – вона показала б оцій пихатій особі, де раки зимують».

На порозі з’являється великий сірий кіт. Чу-Чін висовується з-під фортеп’яно і розпочинає гонитву за бідолашним, у смерть переляканим котом. Дорогою перекидає горщик із улюбленою бегонією пані Роял – горщик розбивається на друзки.

Панна Роял, нещиро:

– Бідолашна тітка Анджела! Її серце буде кривавитись.

Емілі:

– Але це сущі дрібниці, правда?

Панна Роял, майже лагідно:

– Аж ніяк не дрібниці – чому ж?

Емілі, зазирнувши до нотатника:

– Як ви гадаєте, чи сталися в Шрусбері за час вашої відсутності великі зміни?

Панна Роял:

– Люди помітно змінилися. Молоде покоління не справило на мене позитивного враження.

(Емілі занотовує. Чу-Чін з’являється знову, либонь, випустивши з очей кота, й знов береться до своєї учти під фортеп’яно).

Емілі згорнула записника й підвелася. Навіть для пана Тауерса вона неспроможна вести це інтерв’ю далі. Вираз обличчя мала вона янгольський, а думки збурені, страхітливі.

– Дякую вам, це все, – промовила вона з пихою, цілком відповідною холодному тонові панни Роял. – Вибачте, що забрала у вас так багато часу. На все добре.

Злегка вклонилася й рушила в напрямку дверей. Панна Роял подалася за нею.

– Чи не хотіли б ви забрати з собою вашого песика, панно Стар? – запитала вона солодкавим голосом.

Емілі спинилася на порозі.

– Прошу?

– Мені здається, ви повинні забрати свого пса.

– Мого пса?!

– Так, вашого. Щоправда, він не докінчив ще тієї нещасної серветки, але її ви теж можете забрати. У такому вигляді вона тітці Анджелі вже не придасться ніколи.

– Але ж… то не мій пес, – простогнала Емілі.

– Не ваш? А чий же тоді? – з подивом запитала панна Роял.

–       Я гадала, то… то ваш шпіц, – відповіла Емілі.

Фрагмент із книжки Лусі Мод Монтгомері «Емілі виростає«. Трилогія. Частина друга

 

Де придбати книгу:

1. Скориставшись послугою «Книга-поштою»: а/с 808,м. Львів, 79008;
2. За допомогою електронної пошти: post@svichado.com;
3. На сайті «Свічадо».
4. За телефоном (032) 235-73-09, факс (032) 240-35-08, моб. (067) 37-00-452;
5. У крамницях «Свічадо»: м. Львів, вул. Лисенка, 2; м. Київ, вул. Покровська, 6, ст.м. «Контрактова площа». Запитуйте також у парафіяльних крамницях.

Перша частина трилогії – «Емілі з Місячного Серпа».

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity