Після публікації мого дослідження, зробленого на підставі досить критичної книги Ганса Урс фон Бальтазара «Хто такий християнин?», деякі запрагнули детальних пояснень щодо того, як бути справді побожним християнином. Отож, що порадити людині, яка хоче стати справжнім послідовником Христа?
Чеснота побожності – не що інше, як загальна постава, підхід людини, готовність чинити те, що любе Господу. Це «поширення» серця, про яке говорить Давид: «Дорогою велінь Твоїх поспішатиму, бо Ти пошириш моє серце» (Пс. 119, 32). Справедлива та чесна людина йде Божою дорогою, побожна людина, тобто справді віддана Богові, біжить нею. Можна продовжити цю тезу: дуже побожна людина просто летить, прямуючи до Господа. Ось кілька правил, які стануть справжнім лакмусовим папірцем у дослідженні нашої побожності.
Перед усім, слід дотримуватись Божих та церковних заповідей, що є обов’язковими для усіх християн. Підкреслюю, без цього не можна вважати себе побожною людиною. Заповіді умовно розділимо на дві групи: загальні та ті, що притаманні покликанню кожного з нас. Навіть якщо хтось оживляє померлих, а не дотримується заповідей – не осягне спасіння.
Наприклад, єпископ як пастир зобов’язаний піклуватись про свою отару: навчати, картати та потішати її. Якщо я, будучи єпископом, цілими днями молитимусь та ігноруватиму свої обов’язки, я не осягну спасіння. Якщо людина, що живе в подружжі, робить великі чудеса, а занедбує свої подружні обов’язки та піклування про дітей – «він гірший, ніж невірний» (1 Тим 5, 8). Одним словом, дуже часто ми хочемо служити Богу за своїм чітким планом, не за Його.
" Навіть якщо хтось оживляє померлих, а не дотримується заповідей – не осягне спасіння.
Все просто, людина праведна чинить це все швидко та охоче, саме тому її поведінку називаємо чеснотою. Подальші міркування допоможуть нам збагнути те, як здобути цю готовність.
По-перше, слід пам’ятати, що ми існуємо для того, щоб виконувати Його волю, а Бог справді бажає, того, щоб ми дотримувались Його заповідей. Кожного дня ми молимось «нехай буде воля Твоя», проте, коли справа дійде до конкретних вчинків – нам важко. Ми віддаємо себе Богові так часто, повторюючи «твій я» (пор. Пс 119, 94), а виявляється, що ми звичайні боягузи. Як ми можемо назвати себе його народом, коли не хочемо перед ним схилитись, визнати його волю, підпорядкуватись Йому?
По-друге, Господні накази, особливо ті, що стосуються нашого покликання, насправді добрі, солодкі та лагідні. Що може нам заважати саме так на них дивитись? Наша воля, що хоче «правити» в нашому житті. Дивним чином ми не бажаємо чинити те, що нам можна, і тягнемось до заборонених плодів. Адже із сотні тисяч чарівних плодів едемського саду Єва вибрала один єдиний – заборонений. Без сумніву, якби він був дозволений, вона б й уваги на нього не звернула. Тобто, настільки зможемо бачити волю Бога в своєму житті, наскільки відмовимось від власної волі, від того, що вважаємо благом для себе.
Ось так… Щиро кажучи, я виразив іншими словами все те, вже колись сказав Бальтазар. Але все це писав насправді не я у 2014 році. Крім першого і останнього абзацу, автором цього тексту можна сміливо вважати св.Франциска Сальського, що жив чотириста років тому. Я знайшов ці слова в одній корисній побожній книжці, «Троянди у тернині», саме вона надихнула мене на ці роздуми. Час іде, а думки справді побожних людей залишаються актуальними. Підходить, як рукавичка, сказали б англійці.
Др. Джефф Мірус, Catholic Culture
Переклад: с.Юлія Заводовська, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
