Про те, що таке правда, чи справді в кожного «своя правда» і чому неправдиве свідчення вважається злочином як у світському, так і в канонічному праві, «КВ» запитав Андрія Баумейстера, кандидата філософських наук, доцента кафедри філософії Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та викладача Інституту релігійних наук св. Томи Аквінського в Києві.
В українській мові ми часто вживаємо слова «істина» і «правда». Чи є різниця між цими поняттями? Чи інші мови теж їх розрізняють?
Слова «істина» та «правда» іноді вживають як синоніми, а іноді слово «правда» використовують замість слова «істина». Наприклад, в українській версії Катехизму Католицької Церкви в тематичному покажчику є слово «істина» (с. 736), але в самих фрагментах (на які дається посилання) ми бачимо слово «правда»: «правди віровчення» (с. 35), «правди Об’явлення» (с. 35), «правда гарантована Богом, який є самою Правдою» (с. 45) тощо. Тобто слово «істина» не вживається, хоча й існує в українській мові. Чимало людей вважають, нібито «правда» більше відповідає нашій мовній культурі. Я поважаю таку думку, але не поділяю її. У нас є два слова, «істина» та «правда», і ми маємо із вдячністю користуватися цим мовним багатством.
Слово «правда» пов’язане переважно з моральною й соціально-правовою сферами. Цікаво, що в Київській Русі «правда» була відповідником латинського lex («закон»). Знаменита «Руська правда» Ярослава Мудрого – це збірка правових норм (законів) давнього звичаєвого права, аналогічного правовим кодексам германських народів (Leges barbarorum).
Слово «істина» має ширше значення. Ідеться про те, що відповідає фактам, є «насправді» (тобто «дійсно», «реально»). Наприклад, онтологія (теорія буття) вживає слово «істина» як синонім «дійсного», «справжнього» – на противагу до ілюзорного та удаваного. Умовно кажучи, «правда» більше відповідає латинським словам lex та justitia («закон», «справедливість», «праведність»), а «істина» – латинському veritas.
У Новому Завіті слово alêthôs («істинно») є грецьким відповідником семітського amen («амінь»). Цікаво, що Ісус часто вживає слово «амінь» на початку висловлювання (у Старому Завіті ніхто так його не вживає): «Амінь, амінь кажу вам» («Істинно, істинно говорю вам»). Так Ісус підкреслює свій божественний авторитет.
Як тлумачить veritas філософія, а як – католицька традиція?
Для світської філософії й науки сфера реальності обмежена фізичними речами та подіями, а для християн існує ще й інша реальність – духовна. Це Бог, який є самою Істиною, Ісус Христос – це «Шлях, Істина і Життя». Це визнають усі християнські конфесії.
Якими є критерії розпізнання veritas?
Якщо казати про істину у філософському значенні, то критерій – це відповідність наших тверджень реальному стану речей, дійсності. Якщо ж казати про істини віри, то тут не завжди достатньо критеріїв природного розуму для прийняття чогось за істину. Наприклад, народження Ісуса від Марії та Святого Духа або вчення про Трійцю – це істини, яких природний розум не може підтвердити лише на підставі власних критеріїв. Ці істини ми приймаємо завдяки одкровенню і свідченням людей, просвітлених світлом благодаті (наприклад, апостолів та святих).
Що, на Вашу думку, означає вираз «у кожного своя правда»?
Для розуміння цього виразу важливо врахувати відмінність між істиною і правдою, про яку йшлося на початку. Зрозуміло, що не можна сказати: «У кожного своя істина». Коли кажуть, що в кожного своя правда, то мають на увазі різне ставлення людей до тих самих фактів або подій. Тут відіграє певну роль суб’єктивний момент, певний життєвий контекст. Наприклад, коли дві сторони захищають свої позиції в суді, кожний вважає, що правда на його боці, а суд повинен бути безстороннім і встановити істину (попри різні «правди» сторін).
Якщо власне судження про людину базується на особистому досвіді спілкування з нею – як дізнатися, істинне воно чи ні?
Досвід, безперечно, є одним із головних критеріїв істини. Але при цьому варто пам’ятати, що досвід окремої людини завжди обмежений. Ми можемо помилятися. Урешті-решт, тільки Бог знає кожну людину вповні. Тільки Він може читати, що написано в людських серцях. Я би сказав так: довіряйте власному досвідові, але робіть це з усвідомленням власної обмеженості та схильності до помилок. Остаточне судження про людину залишайте Богові.
Чим загрожує неправильне розпізнання veritas?
Неправильне розпізнання істини – це помилка або хиба. Усім людям властиво помилятися. Головне потім визнавати свої помилки, робити висновки й рухатися далі. Учитися на власних помилках – це умова нашого розвитку, необхідний елемент нашого вдосконалення. Інша справа, коли людина не бажає визнавати своїх помилок, вважає своє бачення «істиною в останній інстанції». Тоді вона закриває себе від Бога та від інших людей. Це призводить до деградації та самоізоляції в межах власного ego.
Як у світському, так і в канонічному праві неправдиве свідчення вважається злочином. Чому?
У Старому Завіті одна з найстрашніших провин – це неправедність суддів і неправдивість свідків. Чому? Тому що там, де вершиться правосуддя, істина є найвищою цінністю й основою суспільного життя. Адже судді – це своєрідні «свідки істини». Брехня, продажність, свідомо хибні свідчення – усе це перешкоджає справедливості й руйнує суспільства та держави. Про це знали не лише давні євреї, а й давні єгиптяни, греки та римляни. Це спільна спадщина людства. Історія нашої держави – промовистий приклад. Коли суспільство втрачає моральні орієнтири, коли в ньому немає справедливості, коли ті, хто має служити справедливості й гарантувати її, виявляються продажними і брехливими, тоді в суспільстві виникає глибока криза, люди зневірюються у владі та справедливому правосудді. Це називається «кризою довіри».
Для християн Євангеліє – це свідчення про незвичайні події. Отже, кожний християнин має свідчити своїм життям, що його віра є істинною. І якщо християнин є поганим свідком, а його свідчення – неправдивим, то такою є і його віра. Тобто свідок завжди відповідальний за свідчення, які дає. Адже, урешті-решт, кожна людина зобов’язана провадити добре життя й бути правдивим свідком Істини.
ДОВІДКА
Андрій Баумейстер, кандидат філософських наук, доцент, викладач. Автор монографій «Філософія права», «Біля джерел мислення і буття», «Тома Аквінський: вступ до мислення. Бог, буття і пізнання», «Буття і благо». Автор вступної статті та коментарів в українському виданні творів Ансельма Кентерберійського «Монологіон» і «Прослогіон». Співавтор українського перекладу «Медитацій про першу філософію» Рене Декарта. Науковий редактор рубрики «Онтологія» в українській версії «Європейського словника філософій».
Життєве кредо: Ніколи не припиняй прагнути досконалості.
"Католицький Вісник", № 17/ 2014
фінансово.
Щиро дякуємо!
