Під час останнього книжкового Форуму у Львові було представлено чимало видань, спрямованих до читачів, які цікавляться проблемами Церкви. Окрім того, журналісти, які працюють у релігійній тематиці, також мали змогу придбати корисні книжки. Команда газети «День» представила львів’янам і гостям заходу друге перевидання збірки текстів на релігійну тематику — «Апокрифи Клари Ґудзик». Саме Клара Ґудзик була однією з тих журналісток, яка не побоялася наприкінці 1990‑х порушити «непопулярні» для медіакола проблеми стосунків між Церквою і суспільством, цінність духовного пошуку та моральних орієнтирів особистості. Про нове перевидання, важливість релігійної проблематики у світських ЗМІ говоримо з головним редактором газети «День» Ларисою Івшиною.
— Ларисо Олексіївно, поділіться своїми спогадами про Клару Пилипівну.
— Клара Пилипівна була «технарем», працювала з електронно-обчислювальними машинами. Це була тоді найбільш інтелектуальна сфера діяльності. З її розповідей ми знаємо, що кожну свою можливість вона використовувала для того, щоб купувати книжки; їздити на всі прем’єри — на той час у Ленінград чи Москву. Радянський Союз для неї був консервною бляшанкою. Коли у багатьох розпад системи викликав стрес, вона була рада і жалкувала, що все це не відбулося значно раніше. Аби розширити своє світобачення, Клара Пилипівна самостійно почала вивчати англійську мову. Сама казала, що це для того, щоб читати улюбленого Діккенса. Для того ж, щоб читати німецькою Фейхтвангера, вона вивчила німецьку. Таким чином, через самоосвіту і саморозвиток, вона теж обійшла кордони, які були штучно збудовані системою.
Для неї самої було великим здивуванням, як вона почала писати на теми релігії, акцентувати на дуже глибоких філософсько-етичних проблемах. Мені здається, що це був пошук вільної людини — її цікавила не політика, а інший вимір духовного життя. Вона проробила насправді фантастичну роботу, адже невеличкі есе стали великою прикрасою газети. Тоді, коли у людей ще був не розбуджений смак, матеріали Клари Ґудзик виглядали «розкішним діамантом на солдатському сукні». Тепер дедалі більше змінюються суспільні запити — читачі надають перевагу проблемі церковних стосунків, пережиттю віри, новим викликам у світі. Я писала у передмові до «Апокрифів Клари Ґудзик»: мене найбільше заворожувало те, як вільно вона могла брати собі у співрозмовники то Тацита, то Плінія Молодшого, то Светонія. І все це виглядало не як поза, а як природна потреба підкріпитися аргументами. Бо розум не має віку, часу і простору. Мені здається, що книжка є вишуканою і водночас дуже простою. Я сама її можу розгорнути у будь-якому місці і читати.
У редакції Клара Пилипівна була для мене «подорожником»… Коли у мене був тяжкий день, я просила свого секретаря, щоб він розшукав, чи є у редакції Клара Пилипівна. Коли вона приходила, ми з нею говорили і не звертали увагу на час. Кожного разу — це був «живильний еліксир». Клара Пилипівна була дуже елегантна і стримана дама, але у нас були дуже теплі стосунки… Був такий момент, коли я привезла з Лондона кліпси: одну пару для своєї мами, іншу — для неї.
Клара Пилипівна провадила активний спосіб життя: купалася взимку, грала у теніс, мандрувала. З нею всюди були старі книги великих мудреців. Окрім того, вона була людиною з характером. Її тексти часто викликали незадоволення. Клара Пилипівна, звісно, переживала, у неї змінювався настрій, проте вона не відмовлялася від сказаного.
— А за яким принципом відбувався відбір текстів Клари Пилипівни до виданої Бібліотекою «Дня» книжки «Апокрифів Клари Ґудзик»?
— Перш за все треба було переконати Клару Пилипівну, що ця книжка дуже потрібна. Бо, знову-таки, вона попри всю свою фантастичність була дуже норовливою. Мені не зразу вдалося її переконати, лише за деякий час. Самим відбором текстів займалася сама Клара Ґудзик. Я могла тільки порадити, які тексти можна було б узяти. Це було перше прижиттєве, повністю погоджене з нею видання. Після першого видання книжка буквально «розлетілася». У мене в кабінеті залишився один примірник, на який постійно полюють (усміхається. – Ю. Л.). Тому так і спало на думку перевидати збірку вдруге, тим паче, що Фонд підтримки газети «День» знайшов спонсора — Ганну Свириденко, за сприяння якої книжка набула «другого дихання».
А ще хочу сказати, що у цій книжці — фантастичне фото, коли Клара Пилипівна вручає святому Папі Йоанові Павлу ІІ диск з електронною версією газети «День». Час минув — Папа канонізований, Клари Пилипівни вже нема, а знімок належить до великої історії. Клара Пилипівна, як українська журналістка, була запрошеною до такої великої людини на бесіду. Вона зворушено написала у тексті, що заговорила до Папи по-польськи. А Папа, знаючи, що вона з України, відповів українською. Хіба це не зразок тієї братньої любові, поваги, делікатності, яку має проповідувати Церква?
Мені завжди видавалось, що ззовні Клара Пилипівна була дещо схожою на Матір Терезу. Вона була дивовижно скромною, але в кожному її кроці були розум і доброта. Тому це друге перевидання призначене також і для молодих людей, які не застали матеріалів Клари Ґудзик на шпальтах «Дня», але наразі перебувають у невпинному пошуку. Адже правильно упорядкована книжка, подарована комусь, зможе змінити вектор його думки. Читацька аудиторія стрімко змінюється, тому необхідно дещо додавати, а також відновлювати у загальній пам’яті.
— Коли аналізуємо тексти Клари Ґудзик, то бачимо, що це справді зразки текстів, незаангажованих симпатією до певної конфесії. Проте в сучасній, зокрема світській, журналістиці не завжди дотримуються цього професійного нейтралітету, часто вплутуючи у релігійну проблематику і політику. Чому так відбувається?
— …Якось Клара Пилипівна запросила у редакцію муфтія. Я була чимось зайнята, вчасно не «переключилася», вийшла йому назустріч і автоматично простягнула руку. Він стоїть і асміхається, а Клара Пилипівна показує жестами, що у них так не прийнято. Цей штрих говорить про одне: кожна спеціальна сфера потребує знань, часу, розуміння, великої праці, а не поверховості. До речі, у нас не більше якості у політичній журналістиці, зазвичай пишуть невдумливо, несерйозно. У релігійній тематиці ці всі промахи стають очевидними.
— На мій погляд, непопулярність якісної релігійної журналістики у світських ЗМІ зумовлена ще й залишками нашого атеїстичного радянського минулого, коли Церкву розглядали у зовсім інших координатах…
— Безумовно! І тут це не тільки проблема суспільства, що воно сприймає саме так інституцію Церкви, а й проблема самої Церкви, що вона не достатньо комунікує із суспільством. Проте вдумлива і якісна журналістика здатна змінювати імідж Церкви і налагоджувати це порозуміння, презентуючи аудиторії особистостей серед духовенства. У моєму житті, наприклад, була зустріч, яка змінила особисте ставлення до священства. Коли із заслання повернувся отець Володимир Романюк, ми з ним познайомились, і зразу ж було відчуття: до такого священика я прийшла би на сповідь…
Журналісти повинні пояснити, як бути і суспільству, і Церкві; водночас шукати нову мову із суспільством, бо особливо зараз всі потребують духовної підтримки.
— З погляду медіа, — після Майдану щось змінилось у комунікації між Церквою та суспільством? Що саме?
— Мені видається, що дуже позитивним знаком-символом було те, що духовенство різних конфесій молилося разом на Майдані. Колись Оксана Пахльовська сказала, що «Україна тим і є Європою, бо вона знає слово “інший”». А от Росія не визнає інакшості, намагається її знищити. До речі, у своїх текстах Клара Пилипівна часто підкреслювала, що Росія — православна, але не християнська. Тому саме українське розуміння християнських цінностей дуже важливе нашому суспільству для того, щоб воно пізнало і зрозуміло себе. Тому комунікація з цього приводу має бути більш якісною. Звичайно, що у цьому контексті варто говорити про нашу єдність Церков. Мені, як християнці, неважлива зовнішня форма — обряд; важлива внутрішня духовна повнота. З радістю вітаю звернення наших духовних лідерів до Вселенського Патріарха. Бо коли Російська Православна Церква звинувачує нашу УПЦ (КП) у неканонічності, то для мене все виглядає трагікомічно, як і заяви про Новоросію і права на Крим. Варто пригадати собі такий штрих: де сьогодні похований Юрій Долгорукий, засновник Москви? У Лаврі. Тобто нам сьогодні важливо зрозуміти своє духовне першоджерело. Адже саме на київських землях зародилось християнство, і саме Русь виховала для тодішньої Московії чимало проповідників. Звичайно, пізніше історія розгорталась по-іншому, проте це не заважає нам сьогодні підкреслювати власну приналежність до цієї європейської і християнської цивілізації.
— Сьогодні можна із впевненістю сказати, що «День» має випрацювану школу релігійної журналістики. У чому секрет успіху цієї школи? Які фактори такого ефективного розвитку?
— Завдяки вам (автор інтерв’ю є також автором матеріалів на релігійну тематику у газеті «День». – Ю. Л.), а також нашим авторам ‑ Петрові Кралюку та Юрію Чорноморцю релігійна тематика на сторінках нашого видання розвивається. Хоча Петро Михайлович і Юрій Павлович часто займають у публікаціях діаметрально протилежні сторони. Але я, як редактор, вважаю, що треба представляти різні точки зору. Звичайно, що для мене були надзвичайно цінними матеріали Клари Пилипівни, проте час підготує послідовників цього стилю. У нас нема сьогодні журналіста, який би об’єднав усі аргументи, тому кожен фрагмент думки для нас є важливим. Наприклад, в одному з останніх номерів ми опублікували статтю архиєпископа Ігоря (Ісіченка) [правлячий єпископ Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви. – Прим. ред.]. Я сама слухаю в інтернеті його проповіді й захоплююся таким потужним словом. І в мене є ще намір видати книжку, яка б об’єднувала всі ці духовні пошуки. Тому варто продовжувати розвиватися і творити якісну журналістику!
Розмовляла Юліана Лавриш
Джерело: Духовна велич Львова
Фото: газета «День»
фінансово.
Щиро дякуємо!
