Редакційна шпальта

Чому ми маємо борг перед захисниками Вітчизни?

14 Жовтня 2014, 15:43 16822 о.Микола Мишовський
Мишовський 2


Совок помирає. Повільно, але рішуче і крок за кроком. Сьогодні Президент України Петро Порошенко встановив «День Захисника Вітчизни». Відтепер українці святкуватимуть не «23 фєвраля», а «Покрову Пресвятої Богородиці». День ушанування Пресвятої Богородиці Діви став також днем захисників України.

У цей день варто задуматися над тим, хто ж є захисником Вітчизни?

На «23 фєвраля» традиційно віталося всіх осіб чоловічої статі. Це було таке собі протиставлення «васьмому марта». І це було неправильно, адже не всі чоловіки та хлопчики служили у війську чи збиралися це робити. А відтак — не мали права на привітання. Про те, що цей день був одним з інструментів совкової антиукраїнської пропаганди — тут пропустимо. Це очевидно.

Сьогоднішнє свято становить нагоду пригадати, що таке військо, дати можливість військовим відчути свою важливість. Бо це так насправді є. Ще рік тому українське суспільство не знало, навіщо йому армія і що з нею робити. Військова професія сприймалася як така, що не має сенсу, а служба в армії — як марно витрачений час. Після російської агресії суспільство змінило свою думку, почало цінувати військових. Уся країна на собі відчула, що означає не мати армії, яка може захистити своїх громадян і територію.

На свято Захисника Вітчизни можемо привітати всіх, хто є справжнім захисником. А це не лише особи чоловічої статі й не лише ті, хто служить у війську. Це всі, у кого в серці Україна, заради якої вони здатні на подвиги. І зараз, у стані війни, це не пафосний мовний зворот — це проза життя тисяч українців. Сьогодні тисячі українців захищають Вітчизну різними способами. Солдати й офіцери служать у війську. Волонтери збирають усе необхідне для розкраденої голої-босої армії. Віруючі моляться за мир та перемогу. Кожен мірою своїх можливостей та розуміння стає краплею в океані на ім’я Україна. Кожен на свій спосіб бореться, трудиться й молиться для перемоги та миру.

Далі розповім про тих, хто на передовій. Про солдатів. Два дні тому я їздив на Схід, міг доторкнутися до цієї реальності зблизька. Мав змогу походити серед кошар, порозмовляти з вояками. Відповідав на запитання або просто вислуховував. Чоловіки та хлопці розповідали про те, що у них болить, чого не можуть зрозуміти. Одне із найчастіших питань: «Чи вбивати гріх?» І я розповідав про обов’язок кожного чоловіка захищати свою родину, країну, своє власне життя. Тим солдатам, кого побачив, — роздавав білі розарії. Вояки брали їх охоче: для себе та своїх найближчих друзів. Називають розарії «хрестиками», та не дуже знають, що з ними робити. В одній із розмов, коли я розповідав, як молитися на розарії, а також про потребу молитви, почув: «Отче, не треба нас переконувати, що молитва потрібна. Ми пройшли Іловайськ. Ми знаємо». Далі вояк замовк. І мені теж було нічого додати. Вони дивилися в очі смерті. Знають, що життя дуже коротке і може обірватися будь-якої миті. Вони справді знають, навіщо потрібна молитва.

Їх дивує, як ми в тилу можемо далі жити своїм життям, своїми дрібними клопотами, у той час коли вони на Сході помирають чи стають каліками. Коли вони розмовляють зі своїми рідними, їм важко висловитися, розповісти, що там відбувалося. Солдати бояться вголос говорити те, що бачили на власні очі та пережили. Вони бояться це озвучити, скласти в речення. Бояться, що їх тепер будуть не розуміти або боятися.

Серед тих, хто зараз захищає Україну, є дуже різні люди. У багатьох розуміннях. Особливо в плані мотивації. Є добровольці, які просто не могли не піти. Є призовники, серед яких є такі, які хотіли піти, для кого призов був лише можливістю піти до війська; але є й такі, кому не хотілося йти, та не вдалося не піти.

Але незалежно від мотивації тих, хто зараз в окопах, у нас, людей, що живуть звичним життям, є велетенський борг вдячності перед ними.

Ці солдати наражають себе на величезні фізичні, моральні та духовні навантаження й ризики.

Про фізичні ризики та навантаження ми начебто знаємо. Про моральні страждання — менше. Багато хто каже, що це й добре, що ми не знаємо про ці речі. А я вважаю, що ми повинні їх знати. Не знаючи того, що вони пережили, ми не зможемо бути вдячними тим, хто за нас воює, помирає та мучиться споминами.

Зубна паста

Солдати щодня усвідомлюють, що їх можуть убити, можуть покалічити, можуть захопити у полон і катувати. Вони це знають не з теорії чи фільмів. Так було із багатьма їхніми побратимами. Солдати часто згадують тих товаришів, із якими їли з однієї миски, ділилися останнім шматочком хліба і останнім ковтком води, що був на вагу золота. Одні залишилися живими, а інші — ні. Тим, хто вижив, часто сняться їхні вбиті товариші. Та й без снів ті товариші постійно пригадуються: «Він був такий як я. Тепер його немає, а я залишився». Тим, хто вижив, соромно перед тими, хто не вижив. Соромно перед самим собою. Соромно перед родичами вбитих. Ті, що вижили, караються і шукають відповіді на питання: Чому той загинув, а я живий?» Теперішній час, коли порівняно спокійна ситуація, військові мають більшу безпеку, бо не стріляють. Але голоснішими за вибухи є ті питання, які їм не дають спокою ані вдень, ані вночі. І не отримавши відповіді, їм із цим треба жити далі. Куди їм подітися від цих думок, солдати не знають.

Одна історія, яку мені розказав товариш, не йде мені з голови вже кілька днів. Родич розповідав йому про свій рукопашний бій із ворогом. Вони билися сам на сам. У сепаратиста був ніж. Він намагався зарізати українського солдата. Не вийшло — врятував бронежилет. У солдата не було нічого під руками, не було жодної можливості захиститися проти ворога з ножем. У голові було лише одне – «жити»! І він перегриз горло сепаратистові.

Вислів «перегризти горлянку» є ідіомою, що означає наполегливо робити щось із останніх сил. Але у цьому разі то не був фразеологічний зворот, це сталося в буквальному сенсі.

Солдат, родич мого товариша, вижив, але після того випадку він два тижні їв тюбики зубної пасти, щоб перебити на своїх губах смак людської крові та поту…

Це дуже жорстока історія. Саме своїм реалізмом. Нам, людям у тилу, потрібно знати, через що проходять наші захисники. Наскільки це можливо, хоч би спробувати усвідомити, що вояки, навіть коли фізично виживають, мусять жити із такими спогадами все життя.

Ми, люди у фізичній та психічній безпеці, повинні знати, через що проходять наші захисники, не щоб їх жаліти — щоб бути їм вдячними за нашу безпеку. 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: