Слово до спільноти Університету з нагоди першої річниці Євромайдану
Євромайдан іще не став історією. Ще гострим є почуття побратимства. Ще ятрять рани втрат. Ще одяг у шафі трохи попахує димом.
І водночас Євромайдан – це вже наша славна історія. Це точка біфуркації, з якої, як відомо, не можна повернутись назад – ні в давню покору, ні в давній комфорт. І схоже, що це відчуваємо не лише ми, а й увесь світ.
Недарма в ті дивні листопадові дні ми відчували таке натхнення: з наших сердець Бог розпочинав радикальну трансформацію світу. Кожен із нас памʼятає це розкішне почуття Франкового Мойсея: чути на своєму плечі дивну Руку Господню.
Дякуємо Богові і всім, хто відчував себе водночас і покликаним, і вибраним. Дякуємо Богові і всім, що спромоглися на гідність і мужність, стійкість і самопожертву. Відчувати братерство духу з вами було і є прекрасно!
Чи та Рука Господня все ще перебуває на нашому плечі? Щасливий той, хто в цьому не сумнівається! Щасливий той, хто не згубив віри, що може перевернути гори, і хто вирозумілий до тих, що не здатні подолати свою слабкість.
В часи Майдану ми ризикнули публічно проголосити громадянську непокору злочинному режимові. Найкращі з нас – як-от Богдан Сольчаник – проголосили непокору найсильнішому інстинктові – інстинктові самозбереження і віддали найдорожче – своє життя. Сьогодні настав час для іншої непокори – непокори сумнівам і розчаруванню, гнилизні слабинок і дрібничковості задумів.
Велич нинішнього часу і наших завдань можна усвідомити лише тоді, коли піднятися духом понад буденністю. Спробуймо – це не страшно! І кожному з нас під силу.
Терня під нашими ногами буде ще багато: впору ставати тими відчайдухами, що ходять босоніж по склу. Ніхто нам не обіцяв безжурності, ніхто не виключав проблем.
Але нам так багато було дано на Майдані! Є час приймати дари – і є час ними ділитись!
Ректорат УКУ
фінансово.
Щиро дякуємо!
