Часто, молячись, ми хочемо, щоб Ісус говорив до нас чітко, промовляючи слова, які ми можемо почути. Без цього у нас може виникнути спокуса відмовитися від молитви, або зробити висновок, що Бог нас не слухає.
Ми справді часто звинувачуємо у таких ситуаціях Бога, думаючи, що це Він нічого не робить, поки ми намагаємося робити те, чого Він хоче від нас.
Однак насправді Бог говорить до нас набагато тихішим голосом, ніж нам це може бути комфортно.
Сам Ісус описує свій спосіб дій у Книзі Одкровення:
«От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо Мною» (Одкр 3,20).
Зазвичай, коли хтось стукає у двері, ми це чуємо і поспішаємо відчинити. Але Божий стукіт не дуже гучний.
Дом Проспер Ґеранже у своєму «Літургійному році» пише: «Зараз, під час Адвенту, наш Господь стукає у двері сердець усіх людей, іноді так сильно, що вони неминуче мусять Його помітити, а іноді так тихо, що потрібна вся увага, щоб зрозуміти: Ісус просить Його впустити. Він приходить і питає [людей], чи є у них для Нього місце, бо хоче народитися в їхньому домі».
Ось чому для того, щоб почути Божий голос, так важливо вміти мовчати — що добре розуміли християнські монахи.
Мовчання християнського чернецтва — це не просто аскетизм самоконтролю чи спустошення власних бажань. Це радше постава слухання Бога, який говорить. Ми мовчимо не заради того, щоб мовчати, а заради того, щоб краще чути. Наше мовчання — це не питання самоізоляції, а радше відкриття себе. Тиша — необхідна передумова для того, щоб чути Бога і зустрічати Його в молитві та у житті.
Всім нам потрібно більше тиші як у зовнішньому, так і у внутрішньому житті, щоб краще чути Божий голос і зауважувати Його стукіт у наші двері. Всім нам слід переосмислити своє повсякденне життя і подумати, наскільки часто ми зупиняємо свої справи, відкладаємо телефон і просто слухаємо Бога. Це може бути незручно, але саме в таких умовах ми можемо відчинити двері свого серця.
фінансово.
Щиро дякуємо!
