Як у Росії намагаються виправдати ліквідацію УГКЦ.
« … є ті, хто хочуть посварити російський і український народи», – приблизно такими словами починається анотація книги російського історика Олександра Широкорада «Россия и Украина: когда заговорят пушки», що вийшла у 2007 році (Александра Широкорад. Россия и Украина: когда заговорят пушки. М: АСТ: АСТ МОСКВА; 2007) і, на жаль, досягла (краще б цього не було) полиць книгарень моєго міста приблизно рік тому. Її автор усіма силами намагається переконати читача в тому, що сенсом діяльності усіх дотогочасних державних керівників України була русофобія. А щоб довести це – наводить приклади таких дій українського уряду, які, як мені здається, здійснювали, здійснюють і будуть здійснювати уряди усіх держав світу, в тому числі – і Російської Федерації. І я б не «грузив» усім цим читачів релігійного сайту – це, мені здається, не те місце, де слід з’ясовувати, що є правдою, а що брехнею у звинуваченнях в русофобії чи українофобії. Тим більше, що з моменту написання книги і в Дніпрі і в Москві-ріці витекло багато води, багато з того, про що ця книга розповідає, перестало бути актуальним, і хоча, дякувати Богу, до повномаштабної війни між Україною і Росією не дійшло, гармати, міномети і «Гради» заговорили. Отже, не став би я «грузити» усім цим читачів, якби автор, бажаючи підкріпити свої аргументи історичними фактами, не присвятив цілу главу, яку назвав «Львівський Собор», виправданню спроби сталінського режиму ліквідувати Українську Греко-Католицьку Церкву. Більше того – він не тільки це виправдовує, але й намагається довести, що це було добром для українського народу і самих віруючих греко-католиків.
Хочу зазначити, що названа книга – не перший прочитаний мною твір Олександра Широкорада: його книжки на воєнно-історичну тематику я читав з великим інтересом, хоча далеко не з усім погоджувався. Але торкнувшись теми релігії і Церкви Олександр Борисович, як мені здається, або увійшов в ту сферу знань, в якій він, м’яко кажучи, не зовсім компетентний, або навмисно перекрутив факти.
… щоб усі були одно.
Українська Греко-Католицька Церква, що спочатку називалась уніатською, була створена Брестською унією 1596 року, коли частина віруючих Правосланої Церкви через своїх ієрархів висловила бажання з’єднатись з Престолом Святого Петра і визнала верховенство його спадкоємця – Римського Папи. Це автор книжки зауважив слушно. Але пише він про це як про якесь штучне відривання частини духовенства і вірних від православ’я і приєднання її до католицтва. Ніби існування двох відділених одна від одної Церков – це нормально, а унія – визнання верховенства Святого Престолу частиною віруючих – порушення цієї «нормальності». Справді ж унія була як раз навпаки спробою повернути Церкву до її «нормальності» – тобто до єдності. Адже Господь наш Ісус Христос не створив окремо Православну Церкву і окремо – Католицьку. Більше ніж тисячу років Церква Христова, попри різницю в обрядах, була єдиною і визнавала примат Спадкоємця Престолу Святого Петра – єпископа Риму, що виникало зі слів самого Спасителя: « … щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, щоб і вони були в Нас об’єднані; щоб світ увірував, що Ти Мене послав»(Йн 17, 21), а також: « … ти – Петро (скеля), і … Я на цій скелі збудую Мою Церкву»(Мт 16, 18).
У 1056 році – через 64 роки після хрещення Київської Русі св. Володимиром – через причини більш політичного, ніж релігійного характеру відбувся розкол між Римською і Візантійською Церквами. Київська Церква, зберігаючи східний, візантійський обряд, зберігла також і єдність з Римським Престолом. І зберігала її до монгольської навали. А пошук шляхів повернення до єдності Христової Церви, що розпочався задовго до укладення Брестської унії, як раз і був виконанням вищенаведеної заповіді Ісуса Христа.
Так, в 1247 році була укладена унія Церкви Галицько-Волинського князівства з Апостольським Престолом. Обряд принесення присяги на вірність Апостольській Столиці очолював архієпископ Пруський Альберт. Через 6 років папський легат бенедиктинець Пізо Мезанський привіз князеві Данилу Галицькому папську корону і коронував його на короля Русі. Данило, а з ним і галицькі єпископи, підтвердили присягу на вірність Папі, котрий зі свого боку гарантував недоторканість візантійського обряду. Важливим кроком на шляху досягнення єдності стало підписання 5 червня 1439 року Флорентійської унії між Католицькою і Православною Церквами на засаді єдиної віри в двох рівноправніх обрядах. Серед ієрархів, що її підписали, був і Київський митрополит Ісидор, котрого Папа Євген ІV номінував в сан кардинала. Коли ж у 1458 році владика Ісидор добровільно зняв із себе повноваження митрополита, Апостольський Престол призначив його наступника – митрополита Григорія. А після його смерті українські єпископи, обравши на його місце Мисаїла Пструча, звернулись до Святішого Отця з проханням затвердити їхній вибір, одночасно заявляючи, що будуть і далі дотримуватись положень Флорентійської унії. Через причини політичного характеру унія до реального єднання не привела, але усе, про що сказано вище, показує, що Брестська унія була не першою і не єдиною спробою повернути втрачену єдність Церкви.
Примусово і добровільно
Далі, автор книжки пише, що Брестська унія «була силою нав’язана православному населенню Речі Посполитої (тут і далі – переклад з російської автора)» (с.333). Але, якщо б це було так, якщо б православних віруючих зробили уніатами проти їхньої волі (можливо, хтось може собі уявити, як це взагалі можливо було зробити – я не можу), то логично було б припустити, що вони намагатимуться вийти з уніатської Церкви при першій же можливості. А таких можливостей у них було чимало. Перша – під час російсько-шведської війни початку ХVIIIстоліття, коли російська армія з’явилась на території сучасної Западної Білорусі та Литви. Сучасний російський історик Юрій Денісов пише, що в 1704-1705 роках в Білорусі російські війська, чия поведінка стосовно місцевого населення мало чим відрізнялась від поведінки шведів, «крім грабунку, руйнування і спалення деревень, згідно слів польського історика В. Грабенського, ретельно знищували уніатів»(Денисов Ю. Н. Россия и Польша: История взаимоотношений в ХVIII-ХХ веках. М.: ФЛИНТА: Наука. 2012. с. 279). Залишимо поки без відповіді питання, навіщо це було потрібно російським військам, але якщо б вони самі кинулись виходити з унії, знищувати їх не було б потрібно.
Наприкінці ХІХ століття в наслідок поділів Речі Посполитої значні території, населені уніатами, увійшли до складу Російської імперії. Ось тут би їм, примусово відлученим від православ’я, повернутися до його лона. Але ні, не кинулись це робити. І уряд Катерини ІІ вдався до репресій. Вже у 1787 було прийнято постанову про заборону діяльності греко-католицьких друкарень. По містах і селах розповсюджувались звернені до греко-католиків заклики переходити до православ’я, при цьому обіцяли грошову допомогу. Протягом семи років греко-католицькі структури на Правобережній Україні були повністю ликвидовані. В часи царювання Павла І репрессії дещо пом’якшились: у 1880 році були повернені священики, що раніше були вислані до Сибіру, греко-католицьким спільнотам повернули частину відібраних храмів. Однак, ситуація докорінно змінилась після Польського національно-визвольного повстання 1830-31 рр. Урядом стали проводитись жорсткі акції, що допускали силове примушення до переходу у православ'я. В 1839 році була ліквідована греко-католицька структура в Білорусі та Литві. Єдиною територією Російської імперії де ще зберігалась Греко-Католицька Церква залишались Холмщина та Підляшшя. Після польського повстання 1863-64 рр.,заходи проти греко-католиків стали ще жорсткішими. Тепер царські урядовці не зупинялись перед застосуванням зброї против тих, кто бажав залищатись в єдності з Католицькою Церквою та Апостольським Престолом. Наведемо один приклад. 24 січня 1874 року до села Пратулін, коли вірні місцевої греко-католицької парафії відмовились віддати ключі від храма священику, що перейшов у православ’я, було направлено підрозділ царських військ, який відкрив вогонь по людях, що зібрались біля церкви. Девятеро чоловік були вбиті на місці, ще четверо померли від ран. Близько ста вісьмидесяти було поранено, пятьсот вісімдесят мешканців села були вивезені до Сибіру. 6 жовтня 1996 року Папа Йоан Павло ІІ прогосолив 13 пратулінських мучеників блаженними.
«За співпрацю з окупантами»
Як можемо побачити, унія не впроваджувалась силою. Силою вона викорінювалась. А наведені приклади, крім цього, промовисто свідчать про те, що радянський уряд не робив по відношенню до Греко-Католицької Церкви нічего нового, чого б раніше не робив царський режим, який, за словами самого ж Олександра Борисовича з цієї ж його книги, дійшов «до повного абсурду». А це, в свою чергу, розбиває ще одне твердження її автора: твердження про те, що греко-католицьких священиків піддавали репресіям не за їх релігійну діяльність, а за співпрацю з гитлерівськими окупантами.
Якщо це так – то дозвольте поцікавитись, з якими гітлерівцями співробітничали вбиті в Пратуліні? З якими гітлерівцями наприкінці XVII століття співробітничали священики, заслані в Сибір урядом КатериниІІ? А з якими гітлерівцями, дозвольте спитати, співробітничав Екзарх Російської Греко-Католицької Церкви бл. Леонід Федоров? Заарештований і висланий до Сибіру царським урядом, він повернувся із заслання після революції 1917 року, а через 6 років був заарештований тепер вже «робітничо-селянським» урядом і отримав 10 років ув’язнення.
А за співпрацю з ким 26 червня 1941 року більшовики вбили о. Миколу Конрада: німців в Яворів, де він був настоятелем, в той день ще не було. Разом з ним був вбитий мирянин Володимир Прийма. В той же день у Львові був вбитий священик Андрій Іщак – німецька армія увійшла у Львів тільки через чотири дні. Цей же день – 26 червня 1941 року став днем смерті священиків Якима Сеньківського і Север’яна Бараника. А о. Зенона Ковалика, котрий приблизно у ці дні розділив їхню долю (його розіпяли на стіні тюремного коридору) було заарештовано ще задовго до початку війни: в ніч з 20 на 21 грудня 1940 року. Як бачимо, знищувати Українську Греко-католицьку Церкву більшовики почали за довго до того, коли стало можливим звинуватити її духовенство і вірних у підтримці нацистського окупаційного режиму.
Щоб довести, що спроба ликвидации УГКЦ и приеднання її вірних до Православної Церкви було добром для них самих, автор книжки намагається показати, що до цього часу вони перебували під владою негідних церковних ієрархів. І тут він, не вимисливши нічого нового, йде давно прокладеним шляхом: рясно поливає брудом, як це завжди робила комуно-атеїстична пропаганда, тодішнього голову Українськой Греко-Католицької Церкви митрополита Андрія Шептицького. В чому тільки його не звинувачували: у націоналізмі (зрозуміло – буржуазному), в русофобії, в активній підтримці гітлерівських окупантів. А правда, разом з тим, зовсім інша. На початку Першої світової війни внаслідок великомаштабного наступу російських військ ними була окупована Галичина. Греко-католицькому духовенству не вдалось уникнути репресій і тоді. Щоправда, ті репресії не були настільки жорстокими, як через 25-30 років – що не кажи, а Микола ІІ, на відміну від його червоних наступників, в Бога все-таки вірив. Серед висланих вглиб імперії єпископів і священиків був і митрополит Андрій Шептицький. За що їх вислали? Ясна річ – не за співпрацю з гітлерівцями: їх тоді ще не було, а їхній майбутній фюрер воював в окопах в званні єфрейтора. Сергій Семанов в книзі «Генерал Брусілов» пише, що Шептицький був заарештований, а потім висланий «за те, що у своїх проповідях нагадував вірним про їх обов’язок перед австро-угорським імператором і римським папою» (Сергей Семанов. Генерал Брусилов: Документальное повествование. – М.: Воениздат, 1988. с.120). Але що він, вибачте, повинен був казати, бувши католиком і громадянином Австро-Угорщини? Закликати до співпраці з окупантами?
На засланні владику Андрія застала лютнева революція 1917 року, яка скинула царський режим. Цей день він назвав одним з самих щасливих днів свого життя. В своїх листах владика не приховував радості з приводу того, що російський народ зкинув з себе ярмо царизму і перед ним відкрився щлях демократичного розвитку. Росія цим шляхом, нажаль, не пішла. А що стосується співпраці з гітлерівськими окупантами … Двічі – в грудні 1941 року і в лютому 1942 – митрополит, ризикуючи наразити себе на смертельну небезпеку, писав листи рейхсфюреру СС Гіммлеру, в яких висловлював різкий протест проти знищення єврейського населення Галичини. Кат № 1 нацистського Рейху був охоплений люттю, але, зважаючи на великий авторитет владики, не наважився віддати наказ про його арешт. Більше того – наражаючи себе на ще більший ризик, Андрій Шептицький приєднався до групи українських громадських діячів, яка в січні 1942 року звернулась з аналогічним протестом особисто до Гітлера.
Але словесними протестами владика не обмежувався і сам особисто, наскільки міг, допомагав євреям уникнути неминучої смерті, закликаючи до цього священиків, ченців і мирян своєї пастви. За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції (серед них було більше 300 єврейських дітей). Равин Давид Когане у своєму «Щоденнику львівського гетто» писав, що «митрополит А. Шептицький, його брат Климентій, інші українські священики і монахи, ризикуючи своїм життям, рятували євреїв». Це свідчення тим більш заслуговує довіри, що його автор не приховує злочинів євреїв-колабораціоністів, які співпрацювали з нацистами. Своє ж особисте ставлення до нацизму Шептицькій висловив в листі Папі Пію ХІІ від 29-31 серпня 1942 року: «Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії». В іншому листі Святішому Отцеві митрополит назвав нацизм гіршим, ніж більшовизм.
Цих фактів пан Широкорад у своїй книзі, звичайно, не наводить. Натомість, плутаючи ступені церковної ієрархії і називаючи Шептицького то митрополитом, то архімандритом, пише, що він « … благословив і німецькі війська, і дивізію СС». … Митрополит Андрій відправив в цю дивізію навіть слухачів Львівської духовної академії і семінарії,в тому числі і 23 абітурієнта, які щойно туди поступили» (c. 336). Чи було так насправді? Якщо так, то виникає питання, на яке мені важко знайти відповідь. А саме: радянські війська увійшли у Львів 27 липня 1944року. Земне життя владики Шептицького завершилось 1 листопада того ж року (всупереч Широкораду – він роком смерті митрополита називає 1945). Весь цей час владика Львів не залишав. Так от – якщо все, про що пише пан Широкорад дійсно мало місце і про це було відомо СМЕРШу або НКВС (а невідомими для названих органів ці факти бути не могло – навіть раніш, ніж Червона армія увійшла до галицької столиці: адже неможливо припустити, що у такому центрі, як Львів під час німецької окупації не було ні радянської агентури, ані прорадянського підпілля), то що заважало заарештувати Шептицького і на підставі доведеної вини офіційно судити його за співпрацю з окупантами? Сталінські «визволителі» цього не зробили. Чому? Варіантів відповіді я бачу тільки два. Або Сталін несподівано проявив м’ягкість до тих, хто співробітничав з ворогом – неприпустиму в умовах воєнного часу і невластиву йому особисто. Або усього того, про що пише Олександр Борисович, в дійсності не було, а відтак не було і підстав звинувачувати митрополита. Що більш вірогідно – нехай читачі вирішать самі. А допомогти читачеві може лист, надрукований в часописі «Патріархат» ( №7-8(343-344) за 1999 р.). Його автор Михайло Демкович-Добрянський – під час Другої світової війни член Украинського Центрального Комітету і безпосередній свідок формування дивізії «Галичина» – стверджує під присягою, що стосунок митрополита Шептицького до цього з’єднання полягав тільки у позитивних висловлюваннях щодо створення українських збройних формувань и призначенні у дивізію дванадцяти капеланів. Ніякого благословення як на формування дивізії, так і на її дії владика не давав. Та й висловлення про створення українських військових одиниць йому, можливо, приписав голова УЦК і учасник формування «Галичини» Кубійович. Щоб, так би мовити, підсилити усе, що він робив, авторитетом владики. Зазначимо, що й самому Демковичу-Добрянському, було б вигідніше «освятити» те, до чого мала стосунок організація, членом якої він був, благословенням Шептицкого.
Про одруженого Папу
Нападками на Шептицького Широкорад не обмежується. Достаєтся від нього і тодішньому Папі Пію ХІІ. На сторінці 339 він пише, що згідно канонів Католицької Церкви Папа Римський вважається непомильним. В російській мові, якою написана книга, це слово звучить як «непогрешимый». А разом з тим, продовжує автор книжки, «папи грішили набагато більше, ніж … миряни». В історії Католицької Церкви були різні Папи – не нам визначати ступінь їхньої гріховності, тим більше, що жоден з них безгрішним себе не вважав. Але усіх їх об’єднувало те, що кожен з них був обраний Господом Ісусом Христом для місії бути Його намісником на землі. І для виконання цієї місії Господь обдаровував їх особливими благодатями, які дозволяли їм безпомилково розпізнавати добро і зло і керуватись цим розпізнанням висловлюючи ті чи інші положення стосовно віри і моралі. Тому в Церкві ніколи не помилявся той, хто був слухняний Святішому Отцеві. Вчення про непомильність Папи «было закреплено І Ватиканским Собром (1879- 1870 гг.) в качестве догмата веры [ … ] Папа был объявлен непогрешимым, когда он официально (с амвона – «екс катедра») выступал по вопросам веры и морали». Цю цитату, яку я навмисно залишив без перекладу, я також навмисно взяв з виданого в 1982 році … підручника з атеїзму (История и теория атеизма, М., «Мысль», 1982. с. 120). Адже якщо про щось писати – потрібно знати, про що пишеш. І якщо не було можливості, бажання і часу зазирнути в католицьку або, принаймні, релігієзнавчу літературу, то варто було б ознайомитись з предметом хоча б на рівні литератури атеїстичної. Цього було б достатньо, щоб не плутати «непогрешимость» з безгрішністю, а канон з догматом. Пан Широкорад цього не зробив.
Бажаючи довести гріховність тодішнього Спадкоємця Петрового Престолу, Олександр Борисович робить історичне «відкриття», за яке треба нагороджувати. Сталінською премією. Виявляється, що Папа Пій ХІІ – міцніше тримайтеся за стілець, читачу! – … «був одруженим, що у католиків вважається дуже великим гріхом навіть для простого священика» (с. 339). Знову плутанина. Бути одруженим – не може бути гріхом «простого» католицького священика. Бо якщо це священик латинського обряду, котрий під час дияконського рукоположення дав обітницю життя в целібаті, то одруженим – тобто обвінчаним церковним шлюбом – він бути не може. Церква його не обвінчає. Якщо ж йдеться про східний обряд, де не має обов’язкового целібату і де священиком може стати одружений чоловік (але не може одружитись священик, рукоположений неодруженим), це, звичайно, ніяким гріхом не є і бути не може. Гріхом, натомість, для всіх католиків будь-якого обряду – і священиків, і мирян – є життя в конкумбінаті. Можливо пану Широкораду це слово, як деякі слова Елочці Щукіній з роману Ільфа і Петрова, і уві сні не могло б приснитись. Спеціально для вас, Олександре Борисовичу, пояснюю (читачі сайта знають це, мабуть, і без мене): воно означає позашлюбний зв’язок.
Однак, якщо Папа був одружений, то з ким? На тій же 339-ій сторінці читаемо, що в 1917 році, ще до обрання на Римський Престол, майбутній Папа, тоді – Эудженіо Пачеллі, познайомився с медсестрою Паскуаліною Ленерт. А ставши Папою взяв її на работу до римскої курії. Тут, як говорять, хоч стій хоч падай – автор явно сплутав укладання шлюбу з працевлаштуванням.
Про загрозу уряду і нетривалі терміни
Але, погодьтесь: прийняття на роботу медсестри, навіть і знайомої з Римським Папою, ще не привід для ліквідації Церкви, яка нараховувала близько 5 млн. вірних. Привід, за Широкорадом, був такий: після війни Ватикан зайняв відверто ворожу позицію стосовно Радянського Союзу і радянський уряд не міг змиритися з наявністю 4 млн. віруючих, «контрольованих папою, котрый закликає повалити цей уряд»(с. 337) . Тут би і підтвердити сказане фактами. Згадати, наприклад, про опублікований у 1946 році декрет, що осуджував комуністичну ідеологію як ідеологію тоталітаризму. Або про інший декрет, спрямований проти підтримки комуністів на виборах. А можна було і згадати про енцикліку попередника Пія ХII Папи Пія ХI «Divini Redemptoris», опубліковану 19 березня 1937 року з підзаголовком «Про безбожний комунізм». Автор книжки цього не робить. Може не знав про існування цих документів? Смію завірити читачів: не згадав би про них, навіть якщо б і знав. Чому? Та тому, що в жодному з цих документів, як і в жодних інших документах Папского Престолу заклика до повалення радянського уряду николи не містилось. Апостольський Престол повалити радянський уряд николи не закликав. А потім – Олександр Борисович знову наплутав. На цей раз він сплутав причину з наслідком. Віщезгадані декрети – і той, що осуджує комунізм, і той, що застерігав проти підтримки комуністів на виборах (від 1 липня 1949 р.) – з’явились вже після формальної ліквідації УГКЦ. Як і документ, присвячений 350-річчю Брестської унії, в якому міститься протест проти переслідування греко-католиків в СРСР.
А уникнути цієї плутанини можна було легко. В главі «Львівський Собор» автор книжки наводить багато цитат зі спогадів одного з колишніх керівників НКВС-КДБ Павла Судоплатова (Судоплатов П.А. Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930–1950 годы. — М.: ОЛМА-ПРЕСС, 1997.): того самого Судоплатова, котрий був організатором вбивства (чекістською мовою – ліквідації) єпископа Теодора Ромжі. Може пан Широкорад не досить уважно читав цитовану ним книгу, але автор спогадів пише: «Григулевич, наш агент в Римі, котрий отримав костаріканское громадянство і ставш після війны послом Коста-Ріки в Ватикані та Югославії, информував нас про те, що Ватикан має намір через переследування украинської католицької церкви зайняти тверду позицію по відношенню до Москви». Як бачимо, у відповідь на переслідування УГКЦ Ватикан не зайняв, а тільки мав намір «зайняти тверду позицію по відношенню до Москви». В цих же спогадах говориться про те, що у 1947 році (тобто – після Львівського Собору) була отримана інформація, «що Ватикан шукає підтримки американського и англійського урядів для допомоги уніатській церкві». Тільки для допомоги, але ніяк не для повалення радянського ладу. А от позицію радянського керівництва по відношенню до Греко-Католицької Церкви Судоплатов показує дуже добре: «Наші запевнення Рузвельту напередодні Ялти в тому, що радянські громадяни користуються свободою віровизнання, зовсім не означали закінчення протиборства з українськими католиками».
Глава «Львівський Собор» закінчується зауваженням, щоо «жоден уніатський священик не отримав смертного вироку. Усі засуджені відсиділи зовсім небагато, а після звільнення емігрували»(с. 340). Терміни ув’язнення, що їх отримали заарештовані єпископи і священики, пану Широкораду дійсно можуть здатися незначними. Але цього «зовсім небагато», вистачило, щоб з ув’язнення не повернулись живими єпископи Григорій Хомишин, Йосафат Коциловський, Григорій Лакота, священики Микола Цегельський, Микита Будка, Іван Зятик, Роман Лисько, Віталій Байрак (отримав 8 років, помер в тюрмі після звірячого побиття) та багато інших. Вже після відбуття терміну ув’язнення, на примусовому поселенні помер священик Петро Вергун. У Володимирській в’язниці помер брат Андрія Шептицького Климентій (отримав 8 років). А для сестри-черниці Олени Вітер, котра активно допомагала йому рятувати євреїв, «зовсім небагато» в загальному підсумку склало 30 років. І невідомо скільки б довелось пробути в ув’язненні кардиналу Йосифу Сліпому (і чи вийшов би він живим), якби не пряме втручання Апостольської Столиці. Список можна доповнити багатьма іменами.
Дуже коротко про саме головне
В роботі зібрання, яке Олександр Широкорад слідом за радянською історичною наукою назиіває Львівським Собором, взяли участь, згідно Вікіпедії, 216 (з 225 запрошених ) делегатів-священиков і 19 (з 22 запрошених) делегатів мирян, що представляли Львівську, Самборсько-Дрогобицьку і Станіславську єпархії. Члени ініціативної групи зі скликання собору на момент початку його роботи перейшли до Православної Церкви, двоє з них – Михайло Мельник і Антоній Пельвецький – навіть стали єпископами. Таким чином, у зібранні, що називається Львівським Собором 1946 року, не брав участі жоден греко-католицький єпископ. А це означає, що Собором Української Греко-Католицької Церкви це зібрання не було і усі його постанови не мають жодної юридичної і канонічної сили. Відтак Українська Греко-Католицька Церква про свій саморозпуск і приєднання до Російської Православної Церкви ніколи не заявляла.
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
