Отець Григорій Швед із згромадження отців-салезіян (УГКЦ) працює з молоддю, у вільний час любить займатися тим, чим і його підопічні, — грати у футбол, ходити в гори, любить лазити по скелях, бігати з собакою породи хаскі, яку звуть Джесі, а також грає на гітарі.
Та коли в Україні оголосили про те, що в зоні АТО потрібні духівники, отець Григорій зголосився добровольцем. У розмові з tvoemisto.tv о. Григорій Швед розповів про те, як він ледве не потрапив до дитячої колонії, що доброго можна винести з АТО, про хабарництво у школі та справжній героїзм.
Про покликання
Я був таким трохи хуліганом у дитячі роки… Батьки не могли дати собі зі мною ради. І коли батько серйозно за мене взявся — він пообіцяв відправити мене в дитячу колонію (щоби я взявся за розум і трохи перелякався). Я тоді пообіцяв йому, що піду прислуговувати до церкви. Там почало зароджуватися моє покликання. Пізнавши святого Йоана Боско, його життя, його стиль праці, те, що він працював із молоддю, я вирішив, що хочу попробувати задіяти себе в тій діяльності і спасати молодь, яка може загубитися, бо я теж свого часу міг загубитися в житті, але Бог мене з того якось витягнув.
Про рішення поїхати в АТО
Ми не тільки працюємо з молоддю, але й переживаємо і страждаємо разом із ними. Коли у Києві був Майдан, чуючи, як гинуть ці молоді хлопці, хотілося бути присутнім там. Оскільки минулого року я мусив виконувати обов’язки настоятеля цього монастиря, то не міг туди поїхати. Але все-таки на два дні вирвався — я був на Майдані якраз після обстрілу. І це був такий неприємний момент, коли фактично вже все закінчилося, і коли вже хлопців хоронили — приносили в трунах перед сцену, і ми молилися парастас, благословляли їх. Там зародилося розуміння, що наша місія — бути з тою молоддю і супроводжувати їх в той останній момент.
Коли я почув, що є нагода поїхати добровольцем, то відразу пригадав цей Майдан. Хлопці, які опиняються в таких обставинах, — хто знає, що вони думають в той останній момент. Може, хтось би хотів посповідатися, порозмовляти, побути в колі друзів, можливо, мати якусь підтримку не військової особи, а священика. Тому я зголосився поїхати туди, щоб бути корисним на фронті.
Про буття капеланом
Я мав своє бачення на АТО. Що я приїду і буду робити так і так. Я, наприклад, думав, що буду бігати по блок-постах між хлопцями, правити їм Службу Божу, з ними молитися, розмовляти. А тут виявляється, що не так легко дістатися на блок-пост.
Багато хто з людей, яких я там зустрів, узагалі ніколи раніше не сповідалися. Це були люди з центральної України. Вони не мали такого досвіду, тож із ними це була більше розмова, аніж сповідь: адже людина взагалі не ознайомлена з тайною сповіді. Тому довелося покладатися на дар Духа Святого, імпровізувати, і не знеохочуватися, а робити все, що можливо.
І п’яні були, і ті, які мають якісь погані погляди на Церкву, — люди були різні. Але, розмовляючи, помагаючи їм у різний спосіб — щось будувати, ставити якісь намети, розвантажувати машину, десь їхати з ними, когось проводжати — народжувалася дружба і якесь нове бачення священства, віри, Бога.
Для себе зараз аналізую, що можливо було використати той час краще. Але треба починати від себе — примусити себе йти до незнайомих хлопців, тих, які тільки приїхали. Бо у мене був певний страх. Привозили поранених, приїжджали хлопці, які були щойно після обстрілу. З ними було важко говорити. І важко було налагодити якийсь зв'язок, тим більше що ти священик і не всі сприймають священика. Але, думаю, цим разом я це компенсую.
Про народження справжньої дружби
Цікаво, що в такий неприємний момент якраз народжується істинна дружба — коли сидиш в одному окопі, разом переживаєш, разом трохи боїшся, це згуртовує: хтось пожартує, хтось комусь щось скаже. У нас були також веселі моменти, навіть під час обстрілу.
З цими людьми, яких я там зустрів, ми зідзвонюємося на різні свята. Навіть ті, які не сильно віруючі, телефонують і кажуть «Отєц Грігорій, вітаємо вас зі святом».
Про спорт і хвилинку для Бога
Оскільки ми працюємо з молоддю, ми маємо бути з молоддю. У нас є молодіжні центри, в яких від обіду до вечора присутня молодь, і ми працюємо з ними. Це моменти забави, моменти якоїсь гри, моменти якогось гуртка: чи то театральний гурток, чи то гра на гітарі, чи футбол. Діяльність із молоддю різноманітна. Ми стараємося займатися тим, що любить молодь. Я також граю у футбол, граю на гітарі, граю в баскетбол, волейбол, мені подобається лазити по горах, ходити по лісах, бігати з псом (самі бачили, тут бігає пес), і до цього ми, салезіяни, стараємося залучати також молодь. Попри те все знаходимо також і момент для катихизації — хвилинку, де можна сказати про Бога.
Про цінність страху та гроші за екзамени
Той негативний досвід, дискомфорт, страх, які довелося відчути в зоні АТО, мають у собі також якісь певні цінності, які можуть до чогось доброго привести. Я дякую Богу, що маю змогу перебувати там серед військових, тому що потім , коли я приїду сюди, я знаю, що говоритиму молоді, яка є майбутнім України і від якої залежить майбутнє держави. Я зможу розповісти молоді тут про те, що реально переживають тамті хлопці, і чого вони справді очікують від теперішньої молоді, оскільки гинуть заради майбутнього цієї молоді.
Потрібно стукати до серця молодих людей, щоб вони це розуміли, щоб вони змінювалися. Ми багато говорили про Майдан, усі кричали про корупцію, всі говорили, що «ми вже не будемо оплачувати вчителів, будемо вчитися». Нічого не змінилося! Як колись носили хабарі вчителям, так і тепер носиться. Потрібно заохочувати, щоби молоді люди наважилися зробити такий крок: «Я провалю екзамен, але тобі не дам хабаря».
Про алкоголь в АТО
Дуже багато хлопці спиваються в зоні АТО. Вражає, що людина їде туди людиною, а повертається звіром. І це найгірше. Хто такий патріот? Це не лише слово, але це той, хто поїхав людиною і зможе повернутися людиною: не зламатися там і не зламатися також тут.
Потрібно працювати з такими людьми, потрібно примушувати їх до реабілітації. Бо таке геройство Україні не потрібне — не потрібне тій дружині, яка має чоловіка-пияка, чи дітям, які мають тата, який не є адекватним. На мою думку, саме із цим держава повинна була б боротися в першу чергу. І боротися з цим, певно, повинні не лише психологи, але потрібно залучати до цієї роботи і духовенство.
Текст і фото Наталії Горбань, tvoemisto.tv
фінансово.
Щиро дякуємо!
