Комісія Теологічного факультету Люблінського католицького університету (KUL) висловлює рішуче прагнення, щоб була заборонена практика т. зв. придверної сповіді (spowiedzi furtkowej). Щодо цього питання комісія підготувала свою думку.
1. Останнім часом ми стали свідками появи нової форми звершення таїнства покути у вигляді т. зв. придверної сповіді. Її походження до кінця не з’ясоване. Зазвичай говориться про засноване 2006 року Коло Милосердя Священиків, що об’єднує священиків, які живуть харизмою спільноти Сестер Служниць Божого Милосердя у Рибно поблизу Сохачева. На сьогодні також немає чітко сформульованого визначення «придверної сповіді». Уже сама назва — нечітка і таємнича. Дехто тут говорить про генеральну сповідь, поєднану з молитвою про звільнення. Однак таке визначення — помилкове і може завести в оману. Як випливає з наданих комісії матеріалів, суть цієї сповіді полягає у замиканні «дверей» (звідси назва «придверна»), які гріх — особистий чи «спадковий» — відкрив перед сатаною, давши таким чином йому певну владу над людиною. Характерна риса «придверної сповіді» — надзвичайно розлогий, хоч і обмежений Першою заповіддю Декалогу (тому це не генеральна сповідь) іспит совісті, а також молитва про звільнення, яка іноді набирає форми урочистого екзорцизму. Практики такого штибу вимагають поглиблених роздумів, а також богословської та пасторальної оцінки.
2. Різні описи «придверної сповіді» показують, що тут маємо справу зі своєрідним синкретизмом, який полягає у поєднанні таїнства покути з елементами психотерапії та екзорцизму. Ці три елементи потрібно чітко один від одного відділяти, оскільки вони становлять три різні площини надання людині допомоги. Порушення меж цих площин у більшості випадків становить порушення меж компетенції, що може провадити до серйозної психічної та духовної шкоди для пенітента (каяника). В цьому аспекті «придверна сповідь» стає справжньою духовною загрозою. Крім того, слід зазначити, що дозвіл на впровадження нової форми таїнства покути, причому без згоди компетентних церковних властей (!), може зрушити з місця лавину наступних ідей для «покращення» цього таїнства. Прикладом може послужити вже наявна у практиці сповідь, поєднана зі зціленням образу батька. Така ситуація загрожує хаосом, а в кінцевому підсумку — руйнуванням нероздільного Таїнства Покути і Примирення. У гонитві за надзвичайним вірні можуть не хотіти «звичної» сповіді як нічого не вартої у їхньому сприйнятті. Це загрожує появою «священиків-фахівців», помазаних або самозваних «гуру», які матимуть монополію на звершення такої чи іншої форми таїнства сповіді.
3. Суттєве питання у практикуванні т. зв. придверної сповіді — це дослідження через дуже розлогий список запитань, аж на трьох рівнях (пенітент, сім’я, предки), чи скоєні в минулому гріхи не залишаються відчиненими надалі «дверима» для злого духа, які необхідно «замкнути». У такому розумінні закладається, що потомство безпосередньо несе наслідки за гріхи предків, що було би посиланням на переконання Старого Завіту в колективній відповідальності. Це підтверджує вислів у формі приказки: «Батьки їли зелений виноград, а в синів оскома на зубах» (див. Єр 31, 29; Ез 18, 2). Пророки Єремія та Езекиїл, які це цитують, в один голос стверджують, що принцип колективної відповідальності, однак, помилковий і ним не слід послуговуватися (пор. Втор 24, 16). У дусі особистої відповідальності кожна людина сама відповідає за свою поведінку перед Богом. В усій повноті це підтверджує Новий Завіт, у якому ми не зустрічаємося з випадками посилання на гріховне минуле предків, аби таким чином обґрунтувати поточну наявність демонічної зв’язаності.
4. Серйозне зловживання — вводити у цей обряд покути молитву про звільнення, текст якої інколи набирає форми урочистого екзорцизму. Додаткова молитва про звільнення ставить під сумнів дієвість вділеного перед цим розрішення. Потрібно пам’ятати, що сама сповідь це вже екзорцизм, а звільнення від провини — це наслідок повного виправдання, яке ми отримуємо у розрішенні. Це ж саме стосується й інших елементів «придверної сповіді», яких не передбачають Обряди покути. Треба рішуче підкреслити, що таїнства — це депозит Церкви, і жоден священик не має права самовільно впроваджувати нові елементи у сакраментальний обряд, установлений компетентною церковною владою. Всі новоутворення в цій сфері, виконувані без повідомлень та згоди відповідних інстанцій, становлять собою зловживання.
5. Загрозливим є також шукання нових сповідників, аби локалізувати «двері» й замкнути їх остаточно. З цим пов’язане багатократне повторювання однієї сповіді, доки буде досягнуто потрібного результату. Така практика може призвести до хвороби докорів совісті (скрупульозність) та ослаблення віри у безмежну міць Божого милосердя. Крім того, вона базується на тому, що якийсь гріх, не сказаний без провини пенітента (наприклад, забутий), залишається надалі невідпущеним і може бути «дверима» для злого духа. Це незгідне з ученням Церкви, за яким для дійсності сповіді завжди та обов’язково вимагається формальна повнота визнання гріхів, і необов’язково — матеріальна.
6. Необґрунтованим також є переконання, що тільки окремі переступи прочиняють «двері» для злого духа. Внаслідок цього іспит совісті у «придверній сповіді» обмежується однією (зазвичай Першою) заповіддю, що серйозно порушує інтегральність цього таїнства. До цього додається сповідь із чужих гріхів (т. зв. гріхів поколінь). Церква не знає такої практики. Зовсім навпаки: згідно з церковним ученням, усі заповіді Декалогу становлять інтегральну єдність, з огляду на що переступ однієї з них є також порушенням решти (пор. Лк 2, 10-11; ККЦ 2069). Катехизм Католицької Церкви, ідучи за Тридентським Собором, виразно стверджує, що під час сповіді потрібно визнати всі смертні гріхи, «хоч би вони були якнайбільш потаємні та стосувалися двох останніх заповідей Декалогу, оскільки іноді ці важче ранять душу і більш небезпечні, ніж ті, що скоєні явно» (ККЦ 1456).
7. Викликає застереження також і спосіб, у який за нагоди «придверної сповіді» звершується іспит совісті. Сповідник не може забувати, що основу таїнства покути становить свобода пенітента й свідомість його совісті. Готуючись до сповіді, пенітент повинен здійснити акт самооцінки, а потім висловити жаль за свої гріхи та постанову виправитися. Сповідник, таким чином, не може замінити його собою в шуканні правди про його власне життя. Проведення з пенітентом жахливо розширеного іспиту совісті, причому виключно під кутом гріхів, які мали би відчинити «двері» для сатани, становить зосередження на ньому як на головному виконавцеві зла, а не на повній правді про людину. Сама сповідь — це не час для проведення іспиту совісті з пенітентом. Додаткові запитання мають служити зокрема уточненню матерії гріха, з’ясуванню сумнівних питань, сформульованих невиразно або згаданих мимохідь. Тому не слід під час сповіді робити нотаток (наприклад, стосовно гріхів, назв демонів тощо), які загрожують порушенням таємниці сповіді.
8. Для підвищення чутливості вірних до різноманітних духовних загроз існує церковне вчення у його широкому розумінні. Добрим місцем для цього є спільне слухання слова Божого в обряді примирення багатьох пенітентів в індивідуальній сповіді, або ж покутні молебні у рамках подальшого приготування вірних до таїнства примирення. Перед індивідуальною сповіддю, в принагідній проповіді або у керованому служителем іспиті совісті, є відповідний момент, аби закликати вірних до чутливості щодо небезпеки різних поневолень. Вірні, усвідомлюючи ці загрози, навчені, як готуватися до сповіді і як саме визнавати гріхи, будуть сповідатися добре і плідно.
9. У разі тяжких і патологічних справ їхнє розв’язання неможливе у конфесіоналі. Також існують життєві проблеми, які надаються для тривалішої розмови поза конфесіоналом або навіть вимагали б духовного керівництва. Натомість у самій сповіді, замість витрачати час на пошуки сатанинських «дверей», потрібно відкривати вірних на слово Боже, на довіру силі Божої благодаті, на переміну в мисленні, аби жити Євангелієм у реаліях свого життя і покликання. В такій перспективі «придверна сповідь» виглядає навіть як сатанинська провокація. Таїнство сповіді, замість бути місцем зустрічі людини з милосердною любов’ю Бога, яка зцілює й лікує, стає конфронтацією з силами зла, яка сповнює страхом. Тому замість замикання «дверей» перед сатаною потрібно більше відкривати пенітента на Христа, а в Ньому — на новизну християнського життя, аби в каяникові тривало «Боже насіння» (слово Боже,благодать, Святий Дух), бо тільки така людина не може грішити (пор. 1 Йн 3, 9).
10. «Придверна сповідь» викликає також шерег застережень догматичного і регілієзнавчого характеру. З душпастирського погляду, варто запитати, в чому полягає її «успішність»? Чому вірні хочуть сповідатися таким чином? Здається, що головним мотивом тут стає досвід поневолення якимось конкретним злом. Людина має відчуття, що не панує на своїм життям; їй здається, що якась темна сила тримає її на прив’язі та стягує додолу. В такій перспективі «придверна сповідь» виглядає як конкретна пропозиція звільнення. Однак потрібно зауважити, що джерела поневолення людини можуть бути різними. Вони не обов’язково мають демонічний характер, про що, здається, забули прихильники «придверної сповіді». Згідно з біблійним свідченням, першим і головним джерелом поневолення є гріх (hamartía). Він не становить собою виключно акту непослуху щодо Бога, але також є силою, що забирає людину в неволю і володіє нею: «Кожен, хто чинить гріх, є рабом гріха» (Йн 8, 34; пор. Гал 4, 3). Цієї сили гріха, що поневолює, не потрібно ідентифікувати з міццю злого духа. Біблія, справді, показує зв’язок поміж ним та гріхом, однак цей зв’язок не має характеру неминучості (якщо в обряді хрещення говориться про сатану, який є «головним винуватцем гріха», то це формулювання стосується фактичного порядку спасіння). Людина спроможна грішити і без допомоги сатани. Власне кажучи, джерело гріха лежить не поза людиною, а в ній самій. Ним є свобода — єдині «двері», крізь які зло має доступ: «…гріх лежить при дверях і чигає на тебе, але ж то ти маєш над ним панувати» (Бут 4, 7). Тому помилкою буде називати гріх «дверима», якими сатана непомітно вкрадається у життя людини і стає його тихим режисером. Таке бачення може стати небезпечною стратегією перекладання провини на інших, ба навіть сприйняття себе у категоріях жертви: «Змій обманув мене, і я їла» (Бут 3, 23). У підсумку, демонізація дійсності може провадити до відмови відповідати за зло, при початках якого стоять наші особисті рішення й учинки. У Таїнстві Покути і Примирення людина отримує шанс стати в правді й пізнати визвольну міць Божого милосердя. Однак у ній все одно залишається «жар гріха» (fomes peccati), що його Тридентський Собор називає також пожадливістю (concupiscentia). Це визначення вказує на певну схильність людської волі до зла. Ця схильність є наслідком первородного гріха і залишається навіть у людині, відкупленій Христом — а отже, й після святого хрещення. До цього додаються ще різні природні схильності, джерела яких лежать у конкретних біологічних, суспільних і культурних зумовленостях. Свою роль можуть відігравати також і різноманітні рани у психічній та духовній сферах, які не раз сягають глибоко в нутро людини. В такій перспективі стає зрозумілим, що таїнства покути не можна трактувати магічним чином. Зцілення/визволення, яке насправді в ньому звершується, — це процес, оскільки він завжди бере до уваги людську свободу і поважає всю складність структури людської особи. На жаль, у «придверній сповіді» цей елемент взагалі оминається. Внаслідок цього виникає загроза, що пенітентові дадуть нереальні обіцянки, невиконання яких тільки посилить у ньому відчуття розчарування і фрустрації. В духовному житті не існує автоматизму. Неможливо в одну мить перекреслити двадцять років життя у поганій звичці чи боротьби з якоюсь болісною проблемою, і розпочати все заново. Не таким є біблійне бачення людини і спасіння. Божа благодать не становить якогось «доброго фатуму», який немовби поза плечима людини все попровадить до добра. Gratia supponit naturam. Бог не ламає природу, Він поважає права, які сам їй надав.
11. Останнім часом ми стикаємося з надмірним підкреслюванням ролі сатани у житті окремих людей і цілих суспільств. Говориться навіть про «гріх поколінь», чия руйнівна сила може подолати навіть води святого хрещення. Неважко помітити у цьому певні дуалістичні тенденції, які не знаходять жодного обґрунтування у християнському баченні Бога, світу і людини. Церква від самого початку проголошує, що все сотворене — добре, оскільки має своє джерело в Бозі, абсолютному добрі (пор. Бут 1, 18; Мдр 1, 14; Діян 11, 5‑10). Тому немає якоїсь злої енергії (духовної чи матеріальної), яка пронизувала би дійсність і яку можна було би використати з доброю чи поганою метою — наприклад, із допомогою магічних заклять, радіестезії тощо. Також і сатана онтологічно добрий, а зло, яке чинить, випливає зі свободи його рішень. Зло становить брак належного добра (privatio boni), з огляду на що воно не може бути ані субстанціальним буттям, ані якимось позитивним станом речей (усе, що існує, — добре: ens et bonum convertuntur). В іншому разі потрібно було би прийняти існування двох начал, які є джерелами добра і зла, що, однак, перебуває в глибокій суперечності з християнським ученням про сотворення. Якщо інколи говориться про «метафізичне зло» (Лейбніц), то підкреслюється тільки екзистенційна й особистісна обмеженість його буття на тлі буття абсолютного. Християнська теологія не виключає сатанинських і демонічних діянь, однак не висуває їх на перший план. Християнин живе усвідомленням, що Христос подолав сатанинські сили, і що ця Його перемога має характер остаточний і незворотний (пор. Йн 12, 31; Еф 1, 20-22; Кол 2, 15; Одкр 12, 9). Сатана в жодному разі не є головним супротивником Бога. Не має він також і ніякої влади над людиною. Завдяки перемозі Христа на хресті людина заново набула втрачену свободу й може стати членом Божого царства. Це визволення людини є звільненням «від», а водночас і звільненням «до»; звільненням, яке робить можливим звершення дій, які провадять до спасительного єднання з Богом і показують у світі Христову перемогу на хресті. В контексті «придверної сповіді» це означає: самого замикання «дверей» замало; набагато більше потрібно відкривати людину на Бога і Його спасительне слово (пор. Мт 12, 43-45; Лк 11, 24‑26).
12. Характерне для прихильників «придверної сповіді» демонізування дійсності пов’язане з виразно негативною оцінкою нехристиянських релігій, зокрема релігій Сходу. Треба рішуче сказати, що це не становить позиції Католицької Церкви. ІІ Ватиканський Собор чітко каже: «Католицька Церква не відкидає нічого, що в цих релігіях є правдивим і святим. Вона зі щирою повагою ставиться до тих способів життя й поведінки, які, хоч і відрізняються багатьма деталями від того, що визнає і проповідує сама Церква, та все ж часто несуть у собі промінь тієї Істини, яка просвітлює всіх людей» (Nostra aetate 2).
13. Беручи до уваги всі викладені тут пункти, наполегливо пропонуємо, щоби церковна влада офіційно заборонила практику так званої придверної сповіді. Її потребу добре виконує випробувана і прийнята у Церкві практика генеральної сповіді, яку заради уникнення непорозумінь потрібно називати «генеральною», а не «придверною» чи якоюсь іншою. Також варто заохочувати вірних, аби користувалися духовним керівництвом та різноманітними реколекціями. Там, де виникає обґрунтована необхідність, потрібно скористатися допомогою психотерапевта чи дієцезіального екзорциста.
Люблін, 28.01.2015 р.
За матеріалами: Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
