Поїзд Івано-Франківськ–Київ. Нас проводжає наша молодь. Ми сіли в купе з братом-монахом. Доїхали до Києва без пасажирів. Дяка Богові! З Києва через півгодини потяг до Слов'янська (о 06. 49). Перейшли через перон. Чекали на нашого отця з Києва: він мав вручити нам посвідчення в зону АТО, яке йому день перед тим передали з департаменту.
У Києві колапс, пробки, падає густий сніг. Отець не міг завезти свою машину, тому приїхав на таксі… Я взяв у нього посвідчення, подякував і побіг до вагона. Щойно заскочив у вагон, як двері зачинилися і поїзд рушив. Цивільних людей мало, зате багато військових.
Слов'янськ.
День перший
Приїхали в Слов’янськ о 13.00 . Зустрів нас на вокзалі майор (я його називаю Серьога). Хлопці всі в чорному. Привезли нас до тимчасового місця дислокації. Це колишній коледж, де перед нами жили сепаратисти. Нас поселили в одній маленькій кімнаті, де два ліжка, стіл і крісло. Умови погані, особливо туалет, який описати неможливо. Він на вулиці, загальний. Воїнів Національної гвардії приблизно 150. В минулому це спецназ. Служать за контрактом. Їх основна частина дислокується на Вінничині, в місті Калинівка. Сніданок о восьмій, потім (о 13-ій) обід, о дев’ятнадцятій – вечеря.
Їмо в наметі, годують добре: на сніданок макарони по-флотськи, чай. В обід на перше – смачний суп і перловка, або ячмінна каша з кабачками, на вечерю – гречка з кабачками. Лазня в сусідній палатці. Води теплої нема, лише холодна, яка час від часу пропадає.
Зустріли нас добре. В 16-ій ми відправили в кімнаті приватну Службу Божу. Після вечері о 20.00 було загальне зібрання, де майор нас представив перед всім особовим складом. Я їм розказав про нашу місію: звідки ми, для чого приїхали, коротко познайомив зі своєю біографією, покликанням. Все було добре, гвардійці уважно слухали. Більшість з них – із Вінничини та Хмельниччини. Всі вони «православні християни». Сказав їм, що вони можуть у будь-який час до мене заходити, ділитися пережитим, наболілим. Вночі трохи змерзли.
День другий
Встав о сьомій ранку. Помився в холодній воді і пішов з братом монахом на сніданок. Макарони по-флотськи, смачні… Опісля допомагав чистити бетеер (БТР бронетранспортер) і подавав патрони до магазинів. У моїй присутності хлопці старалися не вживати поганих слів. Увечері відправили Службу Божу. Після вечері я подався в гості до хлопців, грав їм на гітарі, співав, розказував про нашу Церкву. Вони живуть у тзв. «казармах» по двадцять чоловік, ліжко біля ліжка, а поруч вся їхня зброя. Опісля повернувся з гітарою до своєї кімнати, і до нас прийшли офіцери. Ми з ними розмовляли, розповідали різні історії. Вони ставили різні запитання про монаше життя. Було дуже весело. Я зрозумів, що капелан має бути присутнім поруч зі солдатами. Не чекати, що хтось прийде, бо не прийдуть — встидаються, а самому йти до них і ввійти в довіру, а вже тоді вони самі будуть приходити.
День третій
Рано-вранці ми поїхали з майором в АТЦ (Антитерористичний центр), де нас познайомили з двома священиками. Один греко-католик з Дрогобича, а другий автокефальний зі Львова. Обидва – Михайли. Вони духовно обслуговували національних гвардійців з АТЦ, що перебували неподалік, за декілька кварталів. Умови їхнього проживання набагато кращі, ніж у нас.
Обід був дуже смачний. Перед вечерею ходив митися в душ. Це дві палатки, з’єднані між собою маленьким проходом. В першій роздягалка, а в другій два крани, вода гарячуща. Помився, аж легше стало. Після вечері я грав воякам на гітарі, розказував про нашу віру. О дев’ятій була Служба Божа, потім щира розмова з хлопцями. Спав добре, тільки трохи було холодно.
День четвертий, неділя
О восьмій – Служба Божа, проповідь, відтак сніданок. В одинадцятій ми з братом монахом вирушили посвячувати «бетеери». Командир роти – дуже класний капітан на ім’я Микола, під його командуванням чотири бетеери (БТР 4) та один бетеер, що служить як швидка допомога (БММ).
Погода була сонячна. Посвятивши воду та покропивши бойові машини і весь особовий склад, ми кожному з членів екіпажу дали вервички і образки Ісуса і Марії. Всі були дуже задоволені. Перед обідом до мене зайшов Максим на розмову. Він у сльозах розповідав мені про свою службу в АТО. Воює з літа, був у самому пеклі, стріляв, убивав ворогів. У нього сім’я: дівчинка-підліток чотирнадцяти літ і ще одна донечка родилася… Розказував про загиблих друзів і різне. Я його уважно вислухав, він подякував і сказав, що ще прийде на розмову. Розмовляв також з хлопцями в караулі. В загальному всі вони далекі від Бога, але вірять, що Він є, і моляться, як уміють.
Після обіду мене запросили пограти в теніс. Хлопці добре грають, я не здавався.
Усі ліки, які мені наготували в Івано-Франківську, я віддав у нашу маленьку санчастину. Це переважно ліки від болю, джгути, бинти та ін. Тим часом брат-монах з мого благословення поїхав до Артемівська, де наш отець мав забрати його машиною до нашого монастиря в село Званівка. Скільки буде брат у Званівці, не знаю, але я його благословив на цю подорож, тим більше, що він там ще не був.
Завтра або післязавтра має бути виїзд на блокпости. Хлопці розказують, що вони майже через день туди їздять. Наших вервичок і книжок, що ми залишили на поверхах, стає дедалі менше. Хлопці беруть собі, читають, а вервички використовують як обереги. Всі молоді – від 18 до 37 років. Може є і старші, всіх не знаю, у багатьох волосся сиве. Прийшов до мене на розмову молодий солдат Альоша. Розмовляли з ним дві години. Я йому розказав про значення сповіді. Він погодився і я висповідав його.
Увечері помолився на вервиці, вмостився на сон, але заснути тяжко, бо всі допізна ходять, бігають, густо накурено, дихати нема чим, та й матюки дошкуляють…
День п'ятий
Падає сніг, холодно. Опівдні відправив Службу Божу, на якій був присутній Альоша, якого я вчора посповідав. Він прийняв Причастя і був дуже щасливий. О третій годині, після обіду, я пішов з ним у спортзал, де займався спортом, грав у теніс . Там я ще більше зійшовся з хлопцями. Деякі дивувалися, що «монах-батюшка» піднімає штангу, грає в теніс… Опісля я помився в холодній воді і читав книжку. Лазня буде завтра. Казали хлопці, що навідаються на розмову, чекаю…
Брат-монах, що у Званівці, дзвонив, казав, що все добре, коли приїде – не знає.
День шостий
Вранці я відслужив Службу Божу. Довідався, що після сніданку всіх моїх знайомих хлопців відправляють під Дебальцеве в саме пекло. Два бетеери, один Кугуар, КрАЗ із солдатами вирушають на допомогу під Дебальцеве. Просився і я, хлопці не проти, але командир полку оперативного призначення полковник М. заборонив мені їхати. Каже, що це дуже небезпечно. Я його розумію, мені ж не можна брати зброю, а він за мене відповідає. Тут не йдеться про геройство, просто туди їдуть всі ті хлопці, які знають свою роботу. На все воля Божа. Ще мав їхати медичний бетеер, але не заводився через поломаний стартер, і мої друзі-медики поїхали звичайною швидкою допомогою – на «газелі». Я всіх хлопців особисто благословив на повернення і відслужив Акафіст до Юди-Тадея. На вулиці холодно, мороз – дев’ять градусів. Перед обідом було чути звук гармат. Стріляли по Краматорську. Семеро цивільних і чотирьох військових вбито.
Після обіду мав розмову з хлопцями, які залишилися і стояли на посту. Всі вони дуже класні, щирі. Перед вечерею до мене зайшов Богдан, який розказував, як його Бог рятує від смерті. Він водій бетеера, якого снаряд розбив на куски, а Богдан уцілів. Багато розказував про пригоди на блокпостах. Я його висповідав, і він завтра 7.30 буде в мене на Службі Божій.
Повернулися з-під Дебальцевого наші хлопці – всі живі і здорові. Я поїхав на кугуарі (український бронеавтомобіль) в місто. Увечері до мене зайшов на розмову старший лейтенант. Довго я з ним розмовляв. Він також розповідав про свої пригоди. Завтра піде до сповіді. Ще просилися офіцери на розмову, стукали в двері, але я був зайнятий слуханням сповіді. Скажу правду, що такі розмови-сповіді вимучують більше, ніж Великий Піст. Заснути неможливо. Приходив до мене ще один лейтенант. Офіцери один одному розповідають про зустріч зі мною, і вони вже не встидаються йти на розмову. Майже опівночі навідався ще один офіцер. Ніколи не сповідався, говорили з годину. Взагалі кожна розмова не подібна одна до одної. І це дуже цікаво.
День сьомий
Як завжди, ранкова Служба Божа. Наші хлопці о дев’ятій знову вирушили на трасу Артемівськ-Дебальцеве. Там дуже небезпечно. Я допомагав знімати стартер у медичному бетеері. Перед обідом прогулявся містом. Після обіду на хлібі й воді (я вирішив постити) пішов грати теніс, опісля помився з офіцерами в лазні, поправ білизну в холодній воді і зараз читаю книжку. Увечері нікого в мене не було, та головне, що всі наші хлопці щасливо повернулися додому.
День восьмий
Після Служби Божої допомагав ремонтувати бетеер, підтримував хлопців на дусі. Вони приїхали вчора…До обіду один бетеер зробили, ще залишилось три. медичний бетеер вже закінчують, і він піде на передову… На вулиці холодно, мороз 7-9 градусів. Приїхав брат-монах. Розказував про монаше життя у Званівці. Після обіду я знову допомагав ремонтувати бетеер, опісля наші виїхали на Дебальцево, я їх усіх благословив. Увечері прийшов до мене офіцер на сповідь. Це його перша сповідь. Хвилин 45 ми з ним розмовляли. Людина він добра, щира. Я його висповідав і сказав прийти на ранок о 7.30 на Службу. Наші хлопці вернулися увечері всі живі-здорові.
День дев’ятий
Вночі було чути, як наші хлопці виїжджали на Дебальцеве. О 7.30 — Служба Божа. Нікого не було з хлопців, бо поїхали на Дебальцеве. Оскільки п'ятниця, вирішив попостити на воді і хлібі. Мороз – мінус 12, але сонечко. І ще радість: вернулися неушкодженими наші хлопці. Розмовляв з ними. Дзвонив о. Михайло, наш сусід з АТЦ, питав, як справи. Мені прийшла посилка через Нову пошту від отця ЧСВВ. Дякую йому! В посилці були воскові свічки на Стрітення, образки, хрестики, дві ікони, а також сорок пампушків, які я віддав хлопцям, котрі мають їхати на Дебальцеве.
18.20 — терміновий виїзд на трасу Артемівськ-Дебальцеве, ситуація дуже тяжка! Прийшли до мене за благословенням заступник командира полку, а також інші наші хлопці. Я стояв біля КПП (контрольно-пропускного пункту) – і всіх благословляв на щасливе повернення. Опісля ми з братом монахом відслужили Акафіст до Матері Божої.
Близько 20 години прогримів потужний вибух. Наш солдат на посту розставляв розтяжку, і йому в руках розірвалася граната. На щастя, живий, лише лице понівечило й руку, але жити буде. Його забрали в лікарню. Родився в сорочці. Події під Дебальцевим тривожні, йдуть бої.
День десятий
Сьогодні — св. Валентина, тут є офіцери, які мають ім'я Валентин. Я їх привітав. Наші хлопці ще як вчора поїхали, то не вернулися, але всі живі-здорові. Ми ж вранці відслужили Службу за померлих, а після сніданку відправили парастас. Я розмовляв із солдатами, допомагав ремонтувати бетеер, ходив у місто.
Того солдата, який підірвався, відправили до Харкова, з ним усе добре. Брат-монах рубав дрова. Перед обідом до нас зайшли гості, два отці Михайли і підполковник «Падре» зі Львова. Ми їм показали, як живемо, а потім пішли разом в місто до автокефальної церкви, де познайомилися з батюшкою Савою. Дуже милий, ревний молодий священик і патріот. О 20 годині був збір усіх офіцерів, я їх попросив на завтра, на свято Стрітення, зібрати всіх, щоб освятити свічки і кожному роздати. Казали, що завтра скажуть, коли і де. Хлопці ще не повернулися.
День одинадцятий
Неділя, свято Стрітення. Хлопці повернулися, але не всі. Приїхала БММ медична обстріляна. Пробиті бак, колесо, кузов. Наших п’ятьох хлопців поранило, одного контузило, всі знаходяться в Артемівській лікарні. Я допомагав ремонтувати БММ. Вранці була Служба, свічки поки що не святили, бо неможливо всіх зібрати. Поранених хлопців з Артемівська перевезли до Харкова, один у тяжкому стані. Увечері має бути збір усіх офіцерів і солдатів. Зібрання не було. Ввечері на моє прохання полковник М. дав мені добро на поїздку до військового госпіталю в Харкові. Дякую Богові за день.
День дванадцятий
Дякую Богові за ніч. На світанку о 05.30 я поїхав на легковій машині (Lanos) зі ще одним солдатом і підполковником з АТЦ до Харкова. Вони мали свої справи, а ми з солдатом Віталіком пішли у військовий госпіталь провідати наших хлопців. До чотирьох легкоконтужених нас пропустили без проблем. А командир екіпажу, капітан Артем, у так званій невідложці, куди нікого не впускають. Після мого настирливого переконання, що це мій обов’язок, мене впустили. У нього стан стабільний, але лікар сказала, що важкий. Його сьогодні транспортують літаком до Вінниці. Я з ним хвилин двадцять розмовляв та уділив Єлеопомазання. Він був у шоці, коли мене побачив. Де Слов’янськ, а де Харків. Дякував. Сам він баптист, як мені казали хлопці. Поговорив ще з лікарями, залишив їм освячені свічки, образки, вервички і книжки. Всі медпрацівники були дуже раді. Дякую Богові, що всі хлопці живі. Опісля ми поїхали на завод ім. Морозова по запчастини до БТР. Погода не тішить: пронизливий вітер, мороз (мінус дев’ять), сніг. Нога болить. Обідали ми на заводі в їдальні, було дуже смачно і дешево.
Вертаємося до Слов'янська. Є два пости. Коли верталися, то перед нами навпроти їхав КамАЗ із причепом, і в нього відлетіли два колеса прямо перед нами. Ангел нас охоронив. Погода несприятлива, заметіль. Увечері мав розмову з одним офіцером, він мені годину розказував про те, що його мучить (після таких розмов мені тяжко заснути), обіцяв, що прийде завтра і висповідається перший раз у житті. Я також благословив екіпаж, який має вночі їхати під Дебальцеве. Відтак пішов у казарму до хлопців, вони мене пригощали чаєм і печивом. Розмовляли. Я їм дав по дві стрітенські свічки і образки.
День тринадцятий
На Службі Божій був присутній офіцер Віталій, який в мене два дні тому сповідався, але через виїзди не мав можливості бути на Службі. Вони разом з братом-монахом читали Службу. Після сніданку я пішов в коледж, який знаходиться на території нашої частини. Знайшов директора і попросився час від часу приходити в актовий зал, щоб пограти на фортепіано. Він дозволив, але саме фортепіано дуже розстроєне.
На вулиці сонце і мороз. Нога не перестає боліти. Офіцерам по 36 років, а виглядають на цілих 50. Перед шостою вечора до мене підійшов майор і запитав, чи не хочу поїхати з нашими медиками в Артемівську лікарню: там молодому офіцерові відірвало ногу, і серце то стає, то оживає. Я за дві хвилини зібрав усі необхідні речі і поїхав. Мчали до Артемівська дуже швидко, включивши сирену. Дуже багато на дорогах розбитої військової техніки: танків, БТРів і т.п. Їхали десь 45 хвилин. Коли приїхали, то лейтенант Роман був в операційній, і туди нікого не впускали. Я одягнув габіт, епітрахиль і почав прориватися до операційної. І ось стою біля Романа. Він поранений в багатьох місцях, йому ампутували праву ногу. Я уділив йому тайну Єлеопомазання і дав розрішення, після чого Роман через втрату крові відійшов у вічність. Йому було 21 рік. Вічна йому пам'ять! Там же я відслужив парастас. Розмовляв з лікарями, залишив їм вервички, стрітенські свічки і образки.
Як ми поїхали, то після нас привезли 170 поранених. Дуже багато вбитих. Доїхали ми до Слов’янська добре. Увечері ще ходив до офіцерів, розказував про Романа і слухав їхні історії спасіння.
День чотирнадцятий
На термометрі — мінус п’ятнадцять. Далі – Служба Божа, сніданок, вервиця, розмова з солдатом на посту. Ці розмови дуже виснажують, але це наше служіння. Наші всі повернулися, хоча згоріли два КрАЗи, прострелені кугуар і бетеер, Хлопці розказують про бій під Дебальцевим. Троє наших поїхали на похорон Романа в Хмельницьку область. Увечері я сповідав двох офіцерів, які приступали до Святих Тайн уперше. Вислуховував їхні історії про бої під Дебальцевим. Потім приходив солдат і дякував за розмову перед виїздом. Розповідав, що Бог оберігав його на кожному місці. Він просив Бога, як я його вчив, і Бог витягував зі смертей різними шляхами, які людським розумом не пояснити. Слухав я їх до першої години ночі.
День п’ятнадцятий
На Службі Божій були два солдати. Об 11 годині я поїхав на бетеері на стрільбище. Їхали довго. Це величезний кар’єр. Я відчув як стріляє ця бойова машина. Звук сильний. Хлопці стріляли з Автоматів Калашникова та й з інших видів зброї. Мені також пропонували, але я відмовився. В самому бетеері їхати тяжко, страшенний гул мотора. Після обіду допомагав споряджати бетеер на виїзд. Новий екіпаж прийняв наш бетеер і все перевірив. В 16.30 я поблагословив окремо екіпаж, а також заступника командира бригади. І, як завжди, перед КПП всіх поблагословив.
День шістнадцятий
Служба Божа, сніданок, розмова зі солдатами. Говорив і з місцевими жителями. Більшість з них – за Україну. Ходиш у військовому містом, люди самі підходять і щиро дякують за нашу присутність, за те, що їх охороняємо. Заходиш в магазин – і там також усі дякують; але є й такі, що відчуваєш на відстані їхню негативну енергетику. У вільний час ходжу в актовий зал і намагаюся грати на фортепіано, яке розстроєне. Ходжу і в спортзал, де граю в теніс. Увечері через Нову пошту прийшла посилка від брата-монаха зі Львова, який передав на блокпости три водяні насоси, шланг на 50 метрів, ляльки ручної роботи, які робили діти в садочку, і 200 зимових шкарпеток, а отець-василіянин передав дерев'яні нашийні хрестики.
День сімнадцятий
Субота. Погода чудесна. Вранці — Служба Божа, сніданок, вервиця. Читав книжку і заснув. Збудив дзвінок отця. Встав і пішов на вулицю. Поговорив з о. ігуменом, погода сонячна. Брат-монах спить. Говорив з хлопцями на посту. Після обіду пішов гуляти в місто. Наші приїхали на бетеері, все добре. Цілий день читав книжку, грав на гітарі офіцерам, розказував про нашу Церкву. Ніяких особливих подій.
День вісімнадцятий
Неділя. Служба Божа, сніданок, вервиця. Погода сонячна, весняна. Солдати взялися за генеральне прибирання. Я ж читав книжку, ходив у місто, де був проукраїнський мітинг. Увечері знову читав і готувався до Великого Посту.
День дев'ятнадцятий
Перший день Посту. Після Служби Божої — сніданок на воді і хлібі. Наші поїхали на блокпост, а я з братом монахом — на стрільбище. Були там більше трьох годин, познайомилися з нашими снайперами. Прикольні хлопці! На обід їли тільки перше. Після обіду грав у теніс і читав книжку. Наші два бетеери завтра до сходу сонця знову вирушать на блокпости.
День двадцятий
О шостій ранку наші поїхали на блокпости. Ми ж відправили Службу Божу, на яку прийшов старший лейтенант Віталій. Розмовляв із солдатами. Всі вже чекають на ротацію: вона має бути 3-6 березня, якщо нічого не поміняють. Після обіду ходив у спортзал, який без вікон; дуже холодно, протяги, на вулиці набагато тепліше. О 16 годині приїхав до мене підполковник «Падре» зі Львова із ще одним підполковником. Я їм передав насоси і шкарпетки, що призначені на блокпости. Можливо, завтра поїдемо машиною зі штабу АТЦ на блокпост у Кримське. Наші не радять туди їхати, бо небезпечно, стріляють. Приходив на духовну розмову один солдат-водій.
День двадцять перший
Вранці всіх благословив на виїзд під Дебальцеве. Поїхало дуже багато наших. Ми з братом монахом вибралися на блокпост у Кримське. Їдемо «газеллю» – машиною зі штабу АТЦ. Проминули два пости – і перекур з бійцями. Ось Врубівка. Нам дали бронежилет, каски, бо дороги обстрілюються. З нами їдуть ще двоє з водієм і підполковник «Падре» зі Львова. Він, як і ми, всю дорогу перебирає вервичку, тихо молячись. Погода сонячна, та дуже сильний вітер, а дороги – жах. Та все у Божих руках і Його нехай буде воля. Їхати треба чотири години. Луганська область, село Кримське. Ми проминули пост 36, під’їхали до посту 25, побачили кругом поле і танки, що вкопані в землю. Тут живуть дуже бідно, села просто виживають, що дуже схоже на Росію. Діти нам махають руками…
Приїхали в Кримське, на блокпост 34. Хлопці всі з Івано-Франківська і області. Поговорив з ними, з комбатом. Вони молодці. Воїни Національної гвардії. Зараз їдемо на передову – на блокпости 39, 37, 38. Словами не передати: до сепаратистів 1200 метрів! Снайпери прострілюють відстань на два кілометри. А ти вітаєшся з краянами по-християнськи. В кожному бліндажі ікона, свічки. Всі дуже раділи, побачивши священика. Я їх благословляв і кропив святою водою їхнє «помешкання». Спілкувався з хлопцями. Відслужили панахиду. Приїхали до Слов’янська о 19.30, повечеряли. Через годину – панахида: дев’ять днів після смерті лейтенанта Романа. Присутні були всі! Я роздав усім свічки і відслужив з братом-монахом панахиду, сказав кілька слів. Увечері ще мав розмову з офіцерами.
Дякую Богові і за цей день.
День двадцять другий
Служба Божа, сніданок, вервичка, розмова з хлопцями. Нам у частину привезли з Харкова нову машину «Спартан» (український бронеавтомобіль). Я його посвятив. Цілий день розмовляв з солдатами. Увечері купив квитки на Київ та Франківськ.
День двадцять третій
Традиційно – Служба Божа, сніданок. Ходив у місто. Розмовляв з офіцерами, ділився з ними номерами телефонів. Погода вже весняна, тепла. Завтра має бути посилка через Нову пошту від волонтерів з Івано-Франківська. Як Бог дасть, завтра зранку поїдемо на гору Карачун, де наші блокпости. Всі солдати та офіцери на перший погляд страшні: з бородами, з автоматами, злі, та коли з ними говориш тет-а-тет, то вони зовсім інші, прості і сердечні. Увечері висповідав одного офіцера, дуже гарна людина. Заходив також мій новий друг, капітан Коля, погомоніли.
День двадцять третій
На Службі Божій був молодий офіцер, і зразу після сніданку ми поїхали з «Падре» і з о. Михайлом з УАПЦ на гору Карачун правити Службу для солдатів. Майже всі вони зі Львова. Отець правив, а я сповідав, казав їм, що сьогодні в мене акція — малі покути. Багато було до сповіді, молодці! Погода холодна, мряка. Брат монах помагав співати Службу, потім роздали кожному стрітенську свічку, образки і вервички. Після обіду я пішов в нашу лазню, в якій вже не був чотири дні. Так стало добре! В частині загальне прибирання, і ми також помили свою «келію». Завтра поїдемо на гору Карачун – у те місце біля хреста, де розбився генерал Кульчицький з хлопцями. Там буде панахида. На Нову пошту тим часом прийшла посилка: футболки, нижня білизна, шарфи. Хлопці вже помаленьку збираються додому. Розмовляв з ними, сповідав.
День двадцять четвертий
Неділя. Подячна Служба Божа з проповіддю. Сніданок. О десятій збір і шикування всіх солдат. В 10.20 — виїзд на гору Карачун. Дуже багато солдатів, офіцерів, з нами також генерал. Ми відслужили панахиду з о. Михайлом, потім кожний мав слово, опісля були військові поминки, фотографування на згадку. Всі подарунки від волонтерів з Івано-Франківська, які вчора прийшли через Нову пошту, я передав представникам з гори Карачун, де ми вчора правили Службу Божу. Дорогою ще заїхали на місце загибелі солдата з Вінничини біля Слов'янська. Там усі будинки знищені путінськими градами.
Повернувшись до своєї частини, ми почали збиратися. Сьогодні раненько, о шостій, на Вінничину, в Калинівку, вирушила на ротацію перша колона (це в основному кухня), а друга мала вирушати – у вівторок. Чимало воїнів приходило прощатися. О дев’ятій вечора ми з майором також поїхали на вокзал. Він нас проводжав. Сіли в потяг. Вагон дуже чистий, видно, що новий – не то що до Івано-Франківська. Спати не міг, жарко. Непомітно під’їхали до Києва, де на вокзалі нас чекав наш отець з Києва…
Так закінчилося моє перебування в Слов’янську, в зоні АТО.
Капелан ЧСВВ, OSBM.in.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
