Уже з півроку живу під невеличкою православною каплицею в елітному районі Києва. Там щосуботи й щонеділі дзвонять дзвони, запрошуючи на богослужіння, співають хори та правиться літургія. Відправу чути на весь район. Сказати, що бачу там натовпи людей, які не вміщаються в капличку, то ні. На дверях висить табличка, що збирають кошти на нову будову, біля храму під час богослужіння стоїть кілька десятків автомобілів та бігають діти. Очевидно, більшість людей на відправі — приїжджі. Думала сьогодні вранці, а чому оці всі люди в 15-поверхівках не йдуть туди на молитву? Тож хіба не приємно піти прославити Бога, побути ближче до благодаті Божої, освятити своє життя, тим паче, коли в країні війна, скаче долар і скорочують з роботи? Тож хіба мало причин, принаймні зовнішніх, освятити свою душу?
Думаю, причина в людях, але і не в людях. Так само, як і допомогти тим потенційним вірянам можуть християни, які є поруч, а можуть і не допомогти.
Я, поважна католичка, яка вважає себе людиною, що шукає зрілого християнства, основаного передовсім на Христі (ну бо до такої віри Він, в принципі, і закликав), спитала передовсім себе: «От скажи, чому ти, Оксано, яка перебуваєш тут поруч і часом сидиш без діла, в яку-небудь суботу, не зайшла і жодного разу не помолилась разом з іншими людьми, які в тебе просто під вікном славлять Бога?» Ну, бо якби в моєї бабусі в селі на лавці всілися під хатою люди і стали молитись, а вона сиділа б без діла в хаті, то чи не вийшла б вона і не помолилася з ними «Отче наш»?
І моя відповідь була проста — ну бо, я ж маю (увага!) свою церкву. Хоч туди треба їхати, і й так на богослужіння я їду раз на тиждень, але ж свою. Ще чому — ну бо якби то були греко-католики, чи, принаймні, Київський патріархат, то, може, так. А тут російською правлять, і з Московського. Хоч за радянських часів дітям комуністів (а мій батько був сином члена компартії) московська Православна Церква не зачинила дверей ні щоб охрестити батька з його братами, ховалися, але хрестили, ні мені не відмовили у хрещенні, попри те, що мама сказала, що вона католичка.
Це моя особиста історія. Із моєю персональною історією навернення, моїми відкриттями.
Але якщо я, віруюча людина, яка знає правду про Воскреслого Христа, не почуваюся вдома у христовій родині, то як людина, що не мала досвіду християнського визнання у своїй сім’ї, молитов батьків, почується вдома у церкві? Навіть якщо вона, ця церква, в неї просто попід вікнами: католицька, православна, московська, київська — не важливо.
Бо як людина славить Бога, то це краще, ніж коли вона Його не славить, і як у неділю іде молитися з іншими, то це краще, аніж коли сидить на енному поверсі своєї висотки і проклинає владу, роботодавців, сусідів, мерів, кого завгодно.
Думаю, що в церкву приємніше піти, коли ти відчуваєш, що там — ти вдома. Вдома з Богом. Бо ти можеш бути тоді різним, справжнім. Я не знаю, чи почуваються як удома католики, які відправляють богослужіння в Росії, в її віддалених місцинах — може, як паломники? Чи ми, католики, так само хотіли б, щоб і Московський патріархат був в Україні вдома, чи почувався паломником? Думаю, це важливе питання, бо йдеться про багатьох людей, які були колись охрещені й миропомазані, хтось повінчаний, і ці люди забули про те, що колись були відкуплені Христом. І ці люди — українці. Це українці, які тут народилися і виросли. Чи вони у Церкві Христовій вдома? Чи, може треба їх посмикати за рукави й підказати, як правильно поводитися в церкві?
Останнім часом я багато думаю про рай. І якби ми жили в раю, там би не було правил, як правильно зустрічатися з Богом: хто з нас першим має право сказати слово, хто може першим заговорити і якою мовою, хто в якій поставі може приходити на зустріч.
Я дуже хочу жити в раю. Потрапити до нього після земної мандрівки. Тому ось сиджу і роздумую в неділю про католиків і православних та наші взаємні правила.
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
