Вийшла стаття про католицького священника. В рейтинговому українському медіа. Що жив собі десь у далекій країні ксьондз, зістарівся під 60. Кинув монастир і оженився. Жінку знайшов собі серед монахинь у закритому монастирі — покликав сестру на побачення в кав’яреньку, та прийшла, і, словом, отаке.
У коментарях українські читачі плещуть в долоні: «Яке щастя», «Кожен має право на любов», «Про целібат не написано в Біблії», «… а як написано, то не так», «Всі вони, священики, такі…», — і українське добро перемагає заморське зло.
Згодом я вчиталася в історію: що той священик був протестантського походження. Його батьки ходили до протестантів, і він якимось чудом навернувся, наскільки міг, та висвятився на католицького священика. Ну а під 60 згадав протестантське вчення і пішов за тим, юначим. А вже після відречення від католицької віри і женячки протестанти поставили його служителем у себе.
Трохи я поспілкувалася в мережі з цими «вболівальниками всепереможної любові»; на свої слова про велику втрату для Церкви та прикрість за втрату покликання отримала кілька «компліментів» і «діагнозів» про мій древній психотип, кам’яний вік і зомбування, вприправку з виголосами, що всі ті ксьондзи такі, бо «що мужику в тому світі ще може бути треба, як не баби», — та й на тому.
Не минуло й кілька діб, і потрапляю я випадково/не випадково на серію архівних відео на YouTube-каналі CREDO до року священства. Де отці та єпископи, які працюють на території України розповідають… про історію свого покликання.
І їх рекомендую послухати.
Наприклад, одного з отців, який розповідав, як виховувався в радянські часи в родині католиків та потай від учителів біг до церкви, бо змалку любив молитву, і досі молиться за народ і служить Церкві.
Інший розказав про юність батьків — бо тато хотів у священники, а мама в монахині. Однак у часи переслідувань не було місць у монастирях в їхній окрузі, тому пішли по пораду до місцевого отця, і той рекомендував одружитися. А коли народився син — виховували його у вірі, і той справді зі школяра запрагнув в монастир та пішов у священики. Або ще історія родини, де було шестеро дітей. І в них троє в монастирях, а троє створили свої сім’ї, бо для родини священники були найліпшими у світі людьми, тож діти навіть уявлення не мали, що може бути інакше. Або ще історія єпископа, коли той тільки прийшов на світ, а маму спитали: «Хто народився?» — відказала: «Ксьондз». І так воно і сталося. І ще інші — про юного хлопчика-міністранта, який їздив змалечку зі священиком по селах правити Служби, мав його за авторитет і приклад, і обрав життя, як у нього. Або ще одного священника, який був дитям-міністрантом, і часто знаходив у кишенях цукерки, які отець у храмі йому підкидав. А тепер дякує священникові за дружбу й сам уже мав ювілеї священицьких свячень. І ще інші, інші. Глибокі й захопливі.
Не ми даруємо покликання, не ми навчаємо по 10 років у семінарії, не ми помазуємо та благословляємо, а Бог. Ну і, як кажуть самі священники, велику роль відіграє сім’я — яка співдіє не лише собі на благо, але на благо Церкви та світу.
Чекаєте на мою відповідь на запитання, як боротися з невіглаством? — А ніяк.
Шанувати своїх отців, дякувати за служіння й молитися, щоб були нам здорові. І шанувати вчення Церкви, яка заохочує до присвячення себе служінню 24 години на добу. Бо така (як знаємо та промовляємо) є наша віра, така є віра Католицької Церкви.
Ясна річ, мусимо боронити свою Церкву перед прямими нападками, — але і можемо бути спокійними. Бо танк, який добре їде, не знести. А якщо ці танки ще й їдуть маршрутами, випробуваними крізь століття, то ніякі ворони його не зупинять. Благословенний Богом танк.
А відео про покликання священиків, якщо не бачили, — не полінуйтеся, знайдіть. Хай служить для надихання. Може, для виховання ваших дітей; може, персонально для розпізнання; а може, для надійного руху у власному покликанні, яке вже відоме.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
