Коли ми перебуваємо разом, зовсім поруч, — маємо схильність чинити як всі.
Наприклад, коли приходжу на літургію та промовляю звичні слова молитви-гімну «Слава во вишніх Богу»: «…поклоняємось Тобі, величаємо Тебе… Господи Сину Єдинородний, Ісусе Христе…» — я добре знаю, що на словах «поклоняємось Тобі» не треба схиляти голову, а от на «Ісусе Христе» — так. Бо така традиція Церкви. І вже багато разів про це чула від священників, цілий рік вивчала в університеті курс літургіки…
Але ні! — коли в храмі всі похиляють голови на словах «поклоняємось», то роблю так як всі. Це наче і не гріх; але чому б не виконувати жести на Службі Божій відповідно до правил літургійних жестів?
Подібно ми всі під час пандемії коронавірусу почали похиляти голову, передаючи знак миру. Замість рукостискання, яке так гарно практикувала Церква на терені України. Це такий добрий жест, коли я передаю іншому мир Божий, подумки згадую інших, із ким потребую примирення, зичливо та в єдності обмінююся знаком миру з людьми, які є поруч.
Пандемія минула, ми вже давно не носимо жодних масок; люди під час війни у спільних підвалах, квартирах та гуртожитках стали до такої міри фізично близькими одне до одного, що часто аж занадто. Ніхто не боїться заразитися. Але чомусь, приходячи до храму, ми не подаємо одне одному руки на знак миру. На мою думку — це не тому, що ми боїмося підхопити інфекцію від сусіда по стільчику. Просто ніхто не подає, і ми не подаємо — якось уже й незручно.
Цей жест, коли ми подаємо одне одному руки, є відповіддю на заклик у Нагірній проповіді Христа: «Залиш свій дар перед вівтарем, та спочатку йти примирись зі своїм братом, а потім прийди та жертвуй свій дар» (Мт 5,24).
Єдність Церкви означає не єдність думок та поглядів на побутові справи, але єдність в любові. У традиції Римо-Католицької Церкви ми подаємо руку, кажучи одне одному: «Мир з тобою!» У греко-католиків під час цього жесту священник каже: «Возлюбімо один одного», на що вірні відповідають: «Христос посеред нас!» — що підтверджує єдність братів і сестер, які зібрані на молитві в Ісусі.
Згідно з літургійним правилом РКЦ, знак миру тісно пов’язаний із пасхальною тайною. Це своєрідний «поцілунок Христа», Який прийшов у світ і пішов на хрест для того, щоб поєднати своїх людей у Бозі та між собою. Папа Франциск зазначив, що передавати знак миру необхідно лише тим людям, які знаходяться поруч у лавках і не ходити по храму під час здійснення цього жесту, і закликав священників у цей час не відходити від вівтаря.
Для нас, сучасних, жест простягненої руки та стискання долоні іншого є кроком прийняття, відкритості та єдності. Згадаймо лишень, як дивилися ролики про керівника країни, що з нами воює, якому колеги не хотіли подавати руки на міжнародних зустрічах. Часто в менших спільнотах або в родинах ми промовляємо «Отче наш», тримаючи одне одного за руки.
Цей жест фізичної єдності одного з одним насправді нас єднає. Ми кажемо цим іншій людині: «Я з тобою одне в Христі, частина христового Тіла, нероздільна і цінна». Було би варто навіть говорити про форму цього рукостискання: щоб потиснути всією долонею, свідомо і щиро, роблячи цей жест переказування миру повним благодаті.
Звісно, Бог нас благословляє і тоді, коли ми обмінюємося словом і поглядом. Він знає наше серце й наміри, шанує нашу поставу. Але чому б не скористатися цією благодаттю, якщо ми вже її маємо?..
Повертаючись до пояснення, що ми діємо так, як усі: можемо бути тими, хто чинитиме, як всі, але ті «всі», які ще не боялись коронавірусу. Просто подавши людям руку на знак миру. Може, і вони запрагнуть знову подати руку іншим. А ті, що будуть із ними поруч, подаватимуть, бо подумають, що тепер знову так подають всі.
Не жаліймо ближньому знак миру…
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.