Що ближче людина перебуває до лінії фронту, що більша загроза її життю, а також що більша відповідальність, — то гарячіше вона кається у своїх провинах і тим більше молиться. Тому й кажуть: «На передовій немає невіруючих».
Сьогодні величезна кількість наших військових — на передовій. Чула від волонтерів, які передавали в пакунках із харчами та одягом розарії, що в наступних пачках, поки не відправили, у них знову просили розарії чи іконки. Казали, що хочуть бути з Богом. Не знаю, чи це один із випадків, чи таких ситуацій багато.
Але наші військові можуть дуже багато чого нас навчити.
Бо коли вони на передовій — вони потребують молитви та усвідомлюють, що мають потребу в чомусь більшому, ніж сили простої людини. І це не лише тому, що бояться померти. Ясна справа, що й питання гідного переходу до вічного життя важлива. Але ми також віримо і сподіваємося, що ті наші бійці, які на передовій, гинуть заради нас, зі шляхетною метою, тому будуть мати милість Бога в небі.
На передовій вони потребують підтримки й молитви, присутності Божої, бо виконують вагому місію. Яка рятує українців в окупації, допомагає людям визволитися від прямої агресії ворогів, — але також служить своєму народу. Тобто воїни на передовій чинять те, що змінює життя поколінь. Їхні кроки — це те, що перемінює світ, впливає на хід історії. Тому їхня битва уже не суто людська, не персональна, але це бій із багатьма невідомими, які стоять проти воїна — простої, на перший погляд, людини, чоловіка чти жінки. Людини, що має свої обмеження, потребує їжі, питва, теплого одягу і сну.
Бій на передовій — це боротьба за звільнення територій від ворога. Звільнення від системи. Звільнення від чужинців, які мають голови не порожні, але наповнені тим, що не сприяє життю на землі, куди вони ступають.
Тому на передовій людина відчуває, що потребує міцної віри. І сили Бога.
У кожного з нас у різні часи були моменти, коли ми не хотіли молитися, втрачали бажання шукати й очікувати більшого від Бога, ставали холодними, не вірили в чудеса та силу Бога. А чи не був це час, коли ми, замість «бути на передовій» у справах свого покликання, починали зосереджуватись на собі? Навіть не на собі, а на власних «блохах», від яких ні користі, ні шкоди (бо, хай поправлять мене зоологи та ботаніки, — але, здається, блохи більше атакують тварин, аніж людей, їм до нас і справи немає ніякої).
Наші військові, які тепер на передовій, можуть стати викликом і запрошенням для нас — щоби нам переглянути своє життєве розуміння і місію, свої цілі. А ще щоб почати молитися і за себе, й за тих, хто тепер на передовій.
Ми всі в одному човні. Хтось більш-менш у безпеці — однак зі своєю місією та можливостями, з людьми, до яких покликаний, і завданнями, для яких створений, а хтось дуже в небезпеці — зі зброєю в руках. Розуміючи свою місію, нам буде легше зрозуміти й відчути тих, хто на передовій на фронті.
Хай тримає свою руку Бог на тих, хто нині на передовій!
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
