Папа Франциск днями дав інтерв’ю газеті зі своєї рідної Аргентини. Його запитували, зокрема, про футбол. Відомо ж, що Папа Берґольйо був і залишається уболівальником.
Могло би здаватися, що це ще одна нагода, аби намалювати солодкий образочок і показати, який у нас «свій Папа», такий людяний і не гордує розвагами. Однак із Франциском такі номери не проходять. Він у цих образках не вміщається.
Так, він згадав, що ходив на матчі, аби там уболівати разом з усіма, але додав, що ніколи не сидів «у хардкорі». Це такі місця, куди приходять найкрутіші. На ці місця на трибунах глядачі бояться заходити, і вже точно не приведуть туди свою сім’ю. У своїх спогадах Папа відмежовується від агресивної поведінки на стадіоні, хоча й визнає, що стикався з образливими словами та діями. Однак їм далеко до того, що діється зараз на стадіонах та довкола них. Папа не піддається дешевому популізму й не зараховує себе до «ультрас».
Вочевидь в інтерв’ю для «La Voz del Pueblo» («Голос народу») містяться також і приємні елементи, наприклад, вдячність одному зі швейцарських гвардійців, який щотижня приносить Папі результати матчів і таблицю ігор. Відповідаючи на запитання, чи серед пап було більше Мессі, чи Маскерано, Франциск визнав, що не розрізняє стилів гри цих футболістів, оскільки не мав нагоди безпосередньо побачити їхні матчі. Щоправда, Мессі був у нього двічі на аудієнціях, але цього замало.
Однак у розмові було порушено й більш серйозні теми. Запитання про футбол пролунало в контексті брутальної атаки на гравців одного з клубів в Аргентині. Папа нагадав про те, що вже багато хто підкреслював: що таке здичавіння звичаїв приносять люди, нездатні опанувати свої емоції, до того ж часто захоплені насильством, владою, які при тому не вміють відшукати свого місця в суспільстві. Це все відомо. Натомість Франциск додав ще один мотив, про який, здається, говорять небагато.
А саме, він сказав, що «ультрас» це переважно найманці. Вони — не фанати якогось певного клубу, а тільки особи, яких наймають, щоб «наробили чаду». Інакше кажучи, вони не уболівальники й не фанати, вони «професійні заколотники», і для них насправді ні один клуб не важливий.
Колись я був біля «хардкору». Тільки нечисленні цікавилися тим, що відбувалося на полі. Багато хто навіть не помічав забитих голів. Там не йшлося про те, щоб побачити гарну гру. Найважливішою була заміна гравців, бо тоді випадала нагода «вшанувати» своїх або обсвистати суперників.
Хто винаймає цих крикунів, хто створює «задимлення»? Певно, той, кому важливо, щоб існував замкнений світочок, до якого не мають вступу ті, хто «зовні». Тоді всі темні інтереси «убезпечено».
Папська згадка про найманців дає поштовх замислитися. Ми призвичаїлися обтяжувати провинами фанатиків (мусульманських, революційних, ідеологічних). Ми боїмося їх до тієї міри, що стаємо щораз більше безідейним суспільством. Ну бо в ім’я різних ідей стільки крові пролито!
А може, більше треба боятися безідейних найманців? Історія вчить, що «криваві бестії» досить легко переходили до табору переможців і надавали численні послуги вчорашнім ворогам. Для тих, хто прагне впливу і влади (а також просто вибухів, галасу, диму, адреналіну), кольори прапорів байдужі.
Я не легковажу фанатизмом. Але коли дивлюся, наприклад, на політичну сцену, то ревний фанатик, який намагається переконати мене у якійсь своїй шаленій ідеї, викликає щонайбільше безпорадне опадання моїх рук. Натомість коли те ж саме проголошує рафінований, розумний, холоднокровний найманець, оплачений для виконання певних завдань, то мене пробирає дрож. Таких людей я боюся. Собою вони не пожертвують, а ось іншими — легко і просто.
Яцек Сєпсяк SJ, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
