23 травня 2015 р. у столиці Сальвадору прославлено блаженного Оскара Арнульфо Ромеро, архиєпископа Сан-Сальвадорського.
«Через 30 років процесу беатифікації, яку впровадив постулатор, архиєпископ Вінченцо Палья зі Спільноти св. Егідія, наша Спільнота отримала ще одного заступника на небі. Для нас це велика радість. Це було велике свято. У шестимільоному Сальвадорі півмільйона людей зібралося на урочисту Службу Божу! Справді раділа земля. Багатостраждальна земля отримала свого першого святого. Раділи і небеса! В момент проголошення Ромеро блаженним на небі довкола сонця з’явилась кругла веселка. Це добрий знак!»
Так прокоментував для CREDO беатифікацію сальвадорського архиєпископа Юрій Ліфансе, представник київської Спільноти св. Егідія. Він же надав для нас статтю професора Роберто Мороццо, першого співробітника в процесі беатифікації, історика, автора житія бл. Ромеро.
23 травня Католицька Церква беатифікувала монсеньйора Оскара Ромеро, архиєпископа з Сальвадору, пастиря і мученика, якого вбито 24 березня 1980 р., на 63‑му році життя, під час відправи Євхаристії. Беатифікація Ромеро привернула увагу до однієї з найменших країн Центральної Америки — Сальвадору, яка від початку 1970‑х років і до 1992 року була сценою громадянської війни з понад 80 тисячами жертв, а сьогодні продовжує бути однією з найбільш проблемних країн Латинської Америки.
Довгий і складний процес беатифікації, що тривав майже 30 років, був остаточно зрушений волею Папи Франциска, також латиноамериканця, який вважав свідчення цього пастиря важливим знаком для Вселенської Церкви.
Неможливо зрозуміти вбивство архиєпископа, якщо не розмістити його в складному контексті Сальвадору 1970–1980‑х років. Країна перебувала під владою могутньої олігархії, яка контролювала економіку та владу, породжуючи поширену соціальну несправедливість. Будь-яка форма опозиції зазнавала репресій, у країні панував клімат погроз і страху. Крім того, зовнішні сценарії холодної війни також впливали на внутрішню ситуацію, як це у той час відбувалося в сусідніх Гватемалі й Нікарагуа.
Кардинальним моментом у розумінні людського та духовного шляху Оскара Ромеро стала смерть. Його мучеництво було in odiumfidei (з ненависті до віри): у його випадку це було вбивство на вівтарі, під час Меси, а також придушення публічного голосу, який закликав до навернення від зла та зречення гріхів.
Про смерть Ромеро попереджали щодня, це були погрози, передані йому через віруючих та друзів; листи, сповнені образ, залякувань; оголошення навіть по телебаченню з його ім’ям; повідомлення влади, напади, від яких він чудом рятувався. Переслідування велося проти духовенства та вірних його Церкви, і Ромеро не хотів відділити себе від їхньої долі. Шістьох священників зі ста у його архидієцезії було вбито, багато інших зазнали поганого обходження чи погроз. Сотню катехистів було вбито, особливо у сільській місцевості. В деяких парафіях було небезпечно йти на літургію: існував ризик, що тебе вб’ють. Але навіть під час арешту, який призводив до зникнення людини, в будинках солдати знаходили Біблію та світлину Ромеро.
Чому відбувалося це переслідування? Церква, в дусі ІІ Ватиканського Собору, турбувалася про бідних, яких у Сальвадорі було надзвичайно багато, безробітних або задіяних у низькооплачуваних роботах. Економіка трималася на експорті прибуткових товарів землеробства, яким керувала олігархія: кава, бавовна, цукрова тростина; але роботу давали селянам без землі лише на два чи три місяці на рік. Керівний клас олігархів помилково сприймав цю нову соціальну чутливість католиків за диверсію та комунізм. У минулому багатії фінансували зведення церков, підтримували духовенство, а нині те саме духовенство вже більше не підтримувало соціальної піраміди, на якій трималася олігархічна влада, чим порядком стала військова диктатура, що тримала Сальвадор уже півстоліття. Церква «зрадил»а тих, які її підтримували та сприяли її зростанню. Звідси ненависть олігархії до духовенства та віруючих, які проявляли соціальну чутливість і вимагали більш справедливої та співчутливої країни. Зростання партизанських загонів кастрістської ідеології, з їхніми насильницькими практиками, було також приписане впливу Церкви через католицьке походження багатьох партизан, хоча насправді всі в Сальвадорі на той час були католиками за походженням та культурною традицією. Слід сказати, з іншого боку, що Ромеро та партизани конфліктували між собою. Революційний вибір був альтернативним відносно вимоги справедливості та реформ архиєпископа-мученика, який виявився розчавленим у поляризації між партизанами та олігархами.
У цьому надскладному контексті архиєпископ Ромеро закликав до навернення багатих, він просив їх compartir, ділитися своїми благами з біднішими, інакше розплатою буде посилення ризику загального повстання, громадянської війни, — що потім і сталося. Силою своєї надзвичайної ораторської майстерності Ромеро закликав з амвона до справедливості в ім’я миру та Євангелія, а не політики. Він добре знав, що це може коштувати життя також і йому самому.
У внутрішніх стражданнях перше значення, яке він надавав своїй оголошеній смерті, полягало у вірності своєму апостольському дорученню: він був пастирем, а добрий пастир не залишає своїх овець, тим більше коли вони у небезпеці. Ромеро не мав сумнівів: він не покине Сальвадору, залишиться на своєму місці. Він казав: «Пастир не йде геть, він повинен залишатися зі своїми до самого кінця». Він відмовився також від пропозиції Святого Престолу прийняти його.
Друге значення своєї смерті Ромеро знаходив у жертві життя. Він багато розмірковував над мучеництвом, починаючи зі убитих священиків та мучеників своєї дієцезії. Він проповідував під час похорону вбитого священика: «Не всі, каже ІІ Ватиканський Собор, матимуть честь фізично віддати свою кров, бути вбитими через віру; проте Бог просить від усіх тих, хто вірить у Нього, духа мучеництва — тобто ми повинні бути готові померти за нашу віру, навіть якщо Господь не дарує нам цієї честі. Ми повинні бути готовими, щоб, коли настане наша година звітувати, могли сказати: “Господи, я був готовий віддати моє життя за Тебе. І я віддав його”. Тому що віддати життя — не означає лише бути вбитим; віддати життя, мати дух мучеництва — це означає віддавати його в тиші, в молитві, у чесному виконанні своїх обов’язків; віддавати життя потроху, в тиші щоденного життя, як віддає його мати, яка без страху, з простотою материнського мучеництва, приводить до світла свою дитину, вигодовує, допомагає їй зростати та доглядає за нею».
Ромеро хотів надати сенс своїй смерті згідно з волею Божою. За три тижні до смерті він сказав своєму сповідникові: «Мені складно прийняти насильницьку смерть… я повинен бути готовий віддати моє життя за Бога, хоч би яким був кінець мого життя. Невідомі обставини можна пережити з благодаттю Божою. Він підтримував мучеників і, якщо треба, я відчуватиму Його дуже близько, пропонуючи Йому свій останній подих. Але більше ніж момент смерті: Йому треба віддавати все життя та жити заради Нього». Він здавався примиреним, і, ймовірно, внутрішньо він таким і був.
Справді, блаженний Ромеро відчував гніт страху смерті, неминучість якої усвідомлював. В останні тижні кожний звук змушував його здригатися. Авокадо, що падало з дерева на дах його скромного помешкання, доводило його до паніки. Будь-який нічний шум змушував його ховатися. Він казав, що навіть не знав, чи його хочуть вбити крайні праві чи крайні ліві, які засуджували його в останні часи за стійку позицію щодо революції. Зрештою, його вбив загін смерті, сформований у військових колах правих, але Ромеро не міг цього знати наперед. В останні тижні він жив у постійному пригніченні. За день перед тим, як його було вбито, він проповідував аж дві години і виголосив сумний заклик солдатам, щоб ті не вбивали, порушуючи закон Божий: «Особливий заклик до військових людей… Перед наказом убивати, відданим людиною, має переважати закон Божий, який каже: не вбивай. Жодний солдат не повинен коритися цьому наказу, що суперечить закону Божому […]. В ім’я Бога та в ім’я цього стражденного народу, чиї нарікання здіймаються аж до неба, щодня нестримніші, благаю вас, заклинаю вас, наказую вам в ім’я Бога: припиніть репресії!»
Імовірно, цей заклик став остаточним підписом щодо його смертної кари. Після цього виклику, кинутому військовим наказам, він здавався спокійним, ніби звільнився від свого обов’язку. Він пішов на обід до родини своїх друзів, у дім Барраза, торгівця. Спочатку архиєпископ погрався з дітьми, але за столом виглядав загубленим: «Він зняв окуляри, чого не робив ніколи, і зберігав мовчання, яке було для всіх нас дуже тяжким. Ми бачили його пригніченим і сумним. Він їв суп повільно і уважно дивився на кожного з нас. З його очей текли сльози. Ми всі були дуже збентежені. Несподівано він почав говорити про своїх найкращих друзів, священиків та мирян. Він називав їх по імені кожного, виказуючи захоплення щодо кожного з них та вихваляючи чесноти, які він відкрив у них, і дари, які Бог їм уділив. Такого обіду в нашому домі не було ніколи. Він був сумний і викликав ніяковість у нас усіх».
Таким був Ромеро за день до смерті. Смерті, яку використовували тривалий час ті, хто хотів зробити з нього теологічно-політичного месію, опозиціонера, який повстав проти несправедливості більше через марксистську доктрину, аніж з вірності євангельським ідеалам. Різні фрази єпископа, які постійно повторювалися після його смерті, на демонстраціях та мітингах, виявилися, зрештою, апокрифічними.
Насправді про кінцеве значення своєї смерті Ромеро повідав у своїх нотатках такими словами: «Я кладу під любляче провидіння Серця Ісуса все моє життя та приймаю з вірою в Нього мою смерть, хоч би якою тяжкою вона була. Я хочу, щоб вона стала інтенцією в намірі того, чого би я хотів, — миру для моєї країни та процвітання нашої Церкви…, щоби Серце Христа дало їй ту мету, якої хоче. Мені достатньо, щоб бути щасливим та вірним, знати з упевненістю, що в Ньому моє життя й моя смерть, що, незважаючи на мої гріхи, в Ньому я покладаю мою віру і не залишусь розгубленим, і що інші продовжуватимуть із більшою мудрістю та святістю працю Церкви та Батьківщини».
Ми можемо вважати ці слова, написані за місяць до його вбивства, духовним заповітом монсеньйора Ромеро. Він не думав про героїчну смерть, яка змінить історію, не хотів кинути виклик ворогам народу вбити його, щоби потім показати себе воскреслим у революції; він не вважав своє мучеництво символом майбутньої боротьби. Він сприймав свою смерть згідно з традицією Церкви, для якої мучеництво — це не прапор «проти», не акт звинувачення щодо переслідувача, але свідчення віри. Віри в Божу милість, яка, як каже 63 Псалом, ліпша від життя.
В цьому, власне, полягає християнська велич блаженного Ромеро: він поставив на перше місце прийняття Божої волі, а не захист свого життя, як Христос зробив це в Гетсиманському саду
Роберто Мороццо делла Рокка
фінансово.
Щиро дякуємо!
