12 червня у конференц-залі Шевченківського музею в Києві відбулася презентація нової книжки Бориса Херсонського — «Відкритий щоденник» («Открытый дневник»).
Видавництво «Дух і літера», від імені якого книжку представив його директор, Костянтин Сігов, випустило у наші непрості часи спільний російсько-український («одесько-київсько-московський») проект. Російськомовне видання, яке цілком пасує девізові «Єдина країна — единая страна», якби можна було говорити про Херсонського, що його вдасться «поставити» під якийсь там девіз. Однак у сучасному культурно-мистецькому просторі Херсонський — це настільки «явище саме по собі», що будь-яка спроба визначити його напрям, ідеологію, девізи тощо — приречена на смішність. Він просто є, він просто думає, переживає нинішню реальність і пише про неї. А також, певною мірою, пише її. Недарма присутня на презентації москвичка Любов Сумм, відповідальна за серію «Встречный взгляд», говорила про те, як читають за кордоном фейсбук Бориса Григоровича: коли щось ставалося, в Україні загалом чи в Одесі зокрема (як трагедія 2 травня), то фб-користувачі з різних країн спершу чекали на відгук Херсонського, а вже потім дивилися новини.
Книжка «Открытый дневник», власне, і є видруком фейсбукових записів Бориса Григоровича. Його спостереження за ситуацією в Україні протягом останнього, такого тяжкого для нас року, його вірші, його роздуми. Як зазначив сам Б. Г. Херсонський, чималою мірою виникненню самих записів — а відповідно, книжки — посприяло те, що свого часу він десять років працював у газеті політичним оглядачем. Так, далеко не кожний фейсбук має право бути опублікованим як книжка. Він повинен містити щось розумне і насправді потрібне. Учасники презентації зазначали, що електронні записи — штука хороша, звісно, але коли немає доступу до мережі… то дуже добре мати в руках розумні слова і гарні вірші, видрукувані на папері, який не зникає разом з інтернетом.
Дозволю собі навести переклад уривка, щоб показати: ця людина вчить тих, хто її читає і спроможний думати. «09.03.2014. Як на мене, поняття “бандерівець” застосовне тільки в певному контексті — велика війна, в якій наявна інша, локальна, партизанська війна на два фронти: з одного боку — “чужі” нацисти, з іншого — не менш “чужі” червоноармійці. І на тих, і на других колись покладалося сподівання; ні ті, ані другі сподівань не виправдали й показали себе жорстокими окупантами та ворогами місцевого населення. Для нас із вами чітке розмежування на своїх та німців було чимось, що саме собою зрозуміле… Але для місцевого населення Західної України? І місцеве населення повело безнадійну, тривалу, жорстоку партизанську війну — а яка партизанська війна не жорстока? Тут були важливі і генерал Чупринка (Шухевич), і пріснопам’ятний Степан Бандера. Але ж і козаки Хмельницького не були подарунком, ох не були! Однак про Хмельниччину ніхто всерйоз не говорить — контекст не той. І бандерівщина — мертва без контексту. Це просто ярлик для позначення ворога. Так ось, до чого це я? Не треба підганяти контекст під ярлик».
Презентацію відкрив Дмитро Стус — син Василя Стуса. Участь узяли, крім згаданих, також Олександр Ройтбурд — давній друг Бориса Херсонського і майже незмінний ілюстратор його книжок останніх років, Валерія Богуславська — літредактор українських текстів книжки, поет — а в ці часи боєць «Айдару» Максим Козуб, син відомого священика Михайла Шполянського Ілля — нині артилерист, захищає Мар’їнку… Такі нині презентації. Самі по собі знакові.
«Різня на Хіосі» — назва картини Олександра Ройтбурда, яку видавництво «Дух і літера» вибрало для обкладинки цієї книжки Херсонського. Чим цей малюнок особливий? Тим, як постала сама картина. 19 лютого 2014 року художник Ройтбурд їхав до Києва. По дорозі гортав інтернет і дивився новини: що діється, що на Майдані, що на Грушевського, і боявся збожеволіти від жаху. Боявся, що поки доїде з Одеси, то новини повернуть на сумне… що хвиля тьми змете молодь, студентів, усіх протестувальників, і буде черговий совєцький жах в Україні. Приїхавши, узяв нове полотно, 2 м заввишки, і за кілька годин написав цю картину-вигук. Така ось історія «простої обкладинки» — незвичайної, як увесь цей щоденник загалом.
Що таке поезія і навіщо людству поети — найсильніше свідчення дав Ілля Шполянський. Він згадав не тільки рідний дім, де о. Михайло разом зі своєю матушкою організував під Миколаєвом сиротинець для 11 дітей, і де завжди лунав щирий сміх, коли в гості приїздило подружжя Херсонських. Ілля, нині артилерист, розповів про своїх бойових побратимів. Командир їхнього розрахунку — «в миру» київський скульптор по льоду, під його командуванням — підприємець, фермер, поет, усі з різних кінців України. Коли доводилося багато переїжджати з місця на місце («відпрацювали і перебралися, щоб не прилетіло у відповідь») — не було теплих бліндажів і можливості зручно влаштуватися. Отак траплялося, що в промерзлому окопі, при морозі під -20, Ілля витягав свій телефон, на якому загодя зберігав кілька сторінок з інтернету, і просто читав товаришам вірші Херсонського.
Так люди на фронті гріють душі. Так вони залишаються людьми.
На чорній площі палити чорні автопокришки.
Ковтати чорний дим — до задишки або відрижки.
Але під ярмом — ні за пільги, ні за чесні знижки,
ні за обіцянки посади високої і легкої роботи,
ні за крісло службовця, без обов’язків і турботи —
життя заможне та «хатинка» простора…
Зараз ми бачимо це. Куди ми дивилися вчора?
А вчора ми не дивилися, все думали — так минеться,
навіть кішка на добре слово ведеться,
треться об ногу тирана, вигинає спину,
муркоче собі під ніс: «Боже, боронь Україну!»
А Він би нас боронив, ніщо не важко для Бога,
так шкода, що Бог — один, а ми Йому — не підмога.
Книжка «Відкритий щоденник» — це справді просто щоденник буремного року. Вона розпочинається новорічним віршем, проходить через усі роздуми і спостереження про війну, переплетені віршами про Великдень, а потім уже й Різдво, і знову Новий рік… Ось тільки, як відзначив сам Борис Григорович, це вже інакший Новий рік і інакший вірш. Зокрема, тому, що протягом цього року одесит, єврей і «сучасний Бродський», наскрізь російськомовна людина Борис Херсонський вирішив переходити на українську. Принципово. Як клінічний психіатр за фахом, він часто їздить на запрошення з лекціями, які став читати українською («наскільки мені це вдається, але я докладаю зусиль, бо так вирішив»). У своєму фейсбук-акаунті він почав сам робити спроби перекладів своїх віршів українською — а це вкрай нелегке завдання для людини, яка звикла думати іншою мовою. Звісно, що «справжні переклади» постають за сприяння справжніх поетів і редакторів, тому автор на презентації довго дякував Маріанні Кіяновській, Валерії Богуславській, Катерині Бабкіній. Однак факт є фактом: російськомовний український поет і есеїст вирішив, що така його участь у «єдиній країні», і послідовно втілює це рішення.
За елементарною логікою, залишається тільки побажати, щоби серед наступних книжок Бориса Херсонського вийшла друком його українська поезія.
Фото з ФБ-акаунта Constantin Sigov
1. (Зліва направо) Олександр Ройтбурд, Костянтин Сігов, Борис Херсонський, Любов Сумм.
2. Фрагмент обкладинки — з картини О.Ройтбурда "Різня на Хіосі".
3. Ілля Шполянський, слово на презентації.
фінансово.
Щиро дякуємо!
