«Найперша спонука для євангелізації — любов Ісуса, яку ми прийняли; досвід спасіння, який нас спонукає любити Ісуса ще більше», — пише Папа Франциск. Щоб ця мотивація мала силу оживляти, потрібна молитва, навіть більше: дух споглядання. Напередодні недільного дня — дня Радості Воскреслого — пригадаємо собі нещодавній папський документ на тему радості.
Добра новина «призначена для всіх, хто на неї чекає, а також для тих, які, можливо, вже ні на що не сподіваються і навіть не мають сили шукати і питати». Так говорив Папа Франциск 26 січня ц.р. Ці важливі слова — стислий авторський коментар до апостольського повчання «Evangelii gaudium», проголошеного 24 листопада 2013 року в урочистість Христа Царя.
Послання цього документа можна читати і сприймати по-різному, в різних площинах, його зміст пребагатий. Нас цікавлять питання, важливі для душпастирів та їхньої місії.
Динамізм виходу
Воскреслий Ісус посилає своїх учнів і дає їм наказ: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи…» Саме з цього мотиву Папа Франциск починає свій виклад. Ісусове «Йдіть!» — не перше в історії спасіння. Папа говорить про постійний динамізм виходу, посилаючись на постаті Авраама, Мойсея, Єремії (19‑20).
Виконання цього наказу Ісуса постійно створює нові сценарії та виклики для євангелізаційної місії Церкви. Бо це наказ, який пов’язує не тільки Дванадцятьох і спільноту перших євангелізаторів. Кожен християнин і кожна спільнота мають розпізнати дорогу виходу. Звісно, є спільні елементи для різних доріг.
Папа формулює необхідний, але недостатній постулат. Це важка справа, хоча — здавалося би — очевидна. Папа Франциск формулює цю умову як заклик: «вийти з власного вигідного життя і відважитися йти у всі закутки, де необхідне світло Євангелія (20).
Можливо, він побачив у людях Церкви звичку до комфорту? Або брак відваги? А може, втрату периферійного зору? Якщо шукати підказку, то знайдемо її в стилі життя, що його Франциск прийняв ще як єпископ, а зараз як Папа. В наступному реченні ми зустрічаємо потужний контрапункт — посилання на назву «радість Євангелія», радість місіонерську, якій Папа присвятив перші пункти повчання. Характерною є поляризація: страх і радість (21-23).
Далі знаходимо капітальний, закорінений віками в життя Церкви опис елементів її місії. Насамперед, це прояв ініціативи. Ініціативу взяв на себе Господь. Його учні її продовжують. Церква входить у щоденне життя. Більше того, товаришує людству і не втрачає спокою через кукіль. Зрештою, святкує «кожну малу перемогу» (24).
Слово «Церква», не раз ужите в цьому розділі, підкреслюється словом «учень». Важливою є персоналізація концепції Церкви в контексті пожертви життя аж до мучеництва. Так Папа Франциск бачить динамізм виходу. Ще сильніше звучать його слова, коли йдеться про «душпастирство в наверненні»
Папа Франциск посилається на слова Павла VI про порівняння ідеального образу Церкви з реальним її обличчям. Згадуючи постулат II Ватиканського Собору про постійне оновлення Церкви, застосовує сильні слова: «Існують церковні структури, які можуть гальмувати євангелізаційний динамізм» (…), без «вірності Церкви своєму покликанню» кожна нова структура «швидко деградує» (26).
У цьому контексті Папа порушує тему парафії та характеризує її не як «застарілу структуру», але говорить про її «велику еластичність». «Парафія — це форма присутності Церкви на певній території; середовище, в якому слухають Слово, у якому розвивається християнське життя, місце для діалогу, для проповідування, для діл милосердя, для поклоніння і здійснення релігійного культу».
У наступних реченнях подаються чергові визначення і роз’яснення, щотаке парафія. Це не юридичні визначення. Деякі нам добре відомі; деякі створені папою Франциском. Головна думка звучить як завершення рахунку сумління: «Але слід визнати, що заклик до ревізії та відновлення парафій ще не дав достатніх результатів для того, щоб вони наблизились до людей, щоби стали середовищем живого сопричастя й участі вірних та щоби повністю переорієнтувалися на місіонерську діяльність» (28).
«Так» і «ні» Папи
«Євангелізуємо також тоді, коли пробуємо відповісти на різні виклики, які можуть з’явитися» (61). Це думка очевидна, хоча інколи її недооцінюють. Папа обговорює ці проблеми у стилістиці «ні» і «так», обмежуючись питаннями, які можуть загальмувати або ослабити динаміку місіонерської віднови Церкви. Слід навести бодай назви відповідних фрагментів повчання: «Ні» економічній ізоляції, «Ні» новому ідолопоклонству грошам, «Ні» грошам, які правлять замість служити, «Ні» соціальній нерівності, що породжує насильство. Наведені думки є нічим іншим, як еманацією Євангелія, що проголошена мовою нашого часу (53-60).
Папа вказує на деякі з культурних проблем нинішньої епохи. Насамперед він зауважує, що «у панівній культурі перше місце посідає те, що зовнішнє, близьке, видиме, швидке, поверхове, тимчасове. Дійсне поступається місцем ілюзорному» (62). Далі Папа зазначає, що «католицька віра багатьох народів стикається сьогодні з проблемою поширення нових релігійних рухів» (63).
Папа говорить про поляризацію цих рухів: одні схиляються до релігійного фундаменталізму, інші пропонують духовність без Бога. Крім того, частина охрещених не відчуває своєї приналежності до Церкви. Папа вживає досить гіркі слова на адресу душпастирів: на його думку, в деяких парафіях і спільнотах панують «мало гостинні структури і байдужа атмосфера», а також часто «адміністративний підхід домінує над пасторальним, а уділення Таїнств відбувається без інших форм євангелізації» (63).
Підрозділ «Спокуси в душпастирстві», важливий власне для духовенства, є по суті рішучим і виразним іспитом сумління, що його кожний душпастир повинен зробити предметом особистої медитації. Але також це має бути відправною точкою роздумів для всіх, кому довірено завдання формації в дієцезіях, що приводить до змін у пріоритетах і формаційних програмах. Матеріал, запропонований Папою, — дуже багатий; отже, можна вказати тільки на деякі з його тем, щоби заохотити до самостійного, ретельного і багаторазового читання.
Насамперед, Папа вказує на переживання власної душпастирської праці «як додатку до життя, а не частини своєї (…) ідентичності» (78). Головну думку виражає речення: «Надмірний індивідуалізм, певна криза ідентичності, а також зменшення ентузіазму. Це три лиха, які взаємно доповнюють одне одного». У цьому контексті Папа заявив, що життєвий релятивізм набагато небезпечніший, ніж релятивізм доктринальний. Висновок закінчується закликом: «Не дозвольмо позбавити себе місіонерського ентузіазму!» (80).
В наступній частині бачимо досить різкі слова на адресу священиків, які «з одержимістю піклуються про свій вільний час» (81). Папа наголошує на причинах такого становища. Над цим уривком кожен душпастир повинен застановитися і застосувати до себе, а також до священицької спільноти, в якій живе і працює. Також Папа вважає найбільшою небезпекою — цитуючи кардинала Й. Ратцингера — «сірий прагматизм щоденного життя Церкви, коли все йде ніби нормально, але насправді віра виснажується і нікчемніє» (83).
Цьому протиставляється декларація: «Ніщо і ніхто не зможе в нас відібрати радість Євангелія» (84). Ця частина називається «“Ні” безплідному песимізму». Франциск закликає до надії, побудованій на обітниці Господа апостолу Павлу та всім, хто займається апостольською працею: «Досить тобі моєї благодаті». В наступних розділах він вказує на загрози, які підстерігають спільноти, створені за задумом Ісуса.
І ще один крик Папи: «Нехай Бог врятує нас від світської Церкви, вирядженої в духовність і душпастирювання!» (97). Наприкінці другого розділу повчання Папа Франциск застерігає, «щоб ми не закорінилися в ностальгії за структурами та звичаями, які вже не життєдайні в сучасному світі» (108).
Проголошення Божого Слова
Третій розділ починається з беззаперечного, але часто недооціненого на практиці твердження: «Справжня євангелізація неможлива без виразного проголошення, що Ісус є Господом» (110). Далі Папа нагадує інший незаперечний принцип — принцип примату благодаті. Його дуже добре виклав Бенедикт XVI, відкриваючи Синод: «Важливо знати, що перше слово, правильна ініціатива, правильна дія походять від Бога, і якщо ми приєднаємося до цієї ініціативи, якщо будемо просити про цю божественну ініціативу, то тільки тоді зможемо бути — з Ним і в Ньому – євангелізаторами» (112).
Ці слова незвичні для нашої формації, як семінарійної, так і звичайної. Ми живемо в той час, коли людській діяльності, організації, методам надається першорядне значення. Але неправильно, коли ці чинники заступають істину, а саме — примат Божої присутності та дії Його благодаті. Перша частина цього розділу вказує на суб’єктивність Божого люду в проголошенні Євангелія. Папа порушує ряд питань, безпосередньо пов’язаних із душпастирством (112-134).
Також докладну інтерпретацію набула тема проповіді. «Вірні вважають гомілію дуже важливою справою; і як вірні, так і душпастирі часто дуже страждають від гомілії — одні слухаючи її, другі — проповідуючи. Сумно, що так є» (135).
Попри цей діагноз, варто дослідити наступні розділи повчання. Вони становлять короткий, але влучний виклад із гомілетики. На початку йдеться про біблійні витоки проповіді, яка є продовженням проповіді Ісуса.
Папа звертає увагу на те, що «літургійне проповідування Божого Слова, особливо в контексті євхаристійного зібрання», є по суті діалогом між Богом і Його народом. Із розуміння цієї особливості проповіді випливають кілька наступних спостережень.
Папа зауважує, що проповідь «не керується логікою медіа-ресурсів, а повинна збудити запал і надати сенсу літургійній відправі» (138). Проповідь має бути короткою (8 10 хвилин) і не повинна нищити гармонію між частинами літургії та її ритм. Наступний фрагмент присвячений материнському характеру Церкви. Ця частина повчання промовляє навіть своєю стилістикою: «сердечна близькість проповідника, тепло його голосу, спокійний стиль його речень, радісні жести» (140).
Наступний розділ наголошує, що проповідь має бути підготовлена. Описує це різкими словами: «Проповідник, який не готується до проповіді, не є “духовним”; він нечесний і безвідповідальний щодо дарів, які отримав» (145). Важливе також подальше приготування. Його діапазон окреслюють назви наступних розділів: «Культ правди», «Персоніфікація Слова», «Духовне читання», «Слухати людей».
Неможливо узагальнити цей «підручник» із гомілетики. Слід зазначити ще один очевидний принцип, який враховують не завжди або не повністю. Йдеться про присвячення в проповіді «повної уваги біблійному тексту, який повинен бути фундаментом проповіді» (146). В кінці Папа надає деякі практичні поради і «педагогічні методи». Саме в цьому контексті варто навести думку, висловлену під час візиту єпископів «ad limina» в лютому 2014 року: «Проповідь — це лакмусовий папірець євангелізаційного запалу».
З четвертої частини розділу, присвяченому проповіді Євангелія, достатньо згадати місіонерське доручення Ісуса (Мт 28, 20), з якого випливає, «що перше проголошення доброї новини повинно також спонукати йти дорогою формування і дозрівання» (160). А також, що «основна роль відводиться проголошенню, або “керигмі”, яка повинна займати центральне місце в євангелізації та в усіх спробах оновлення Церкви» (164).
Спільнота в центрі Євангелія
Слово «керигма» впроваджує читача у четвертий розділ адгортації, присвячений соціальним аспектам євангелізації. «Керигма, — пише Франциск, — має неминучий соціальний вплив: в самому серці Євангелія існує спільнотове життя і спільна праця» (177). Для формації пастирів важливим є нагадування про тексти Святого Письма, в яких ідеться про зв’язок між прийняттям Євангелія та щедрою братерською любов’ю.
Ці тексти всім відомі, але часто ми «повторюємо їх майже механічно», тому автор закликає до їх ретельного обміркування (179). Не раз також Папа звертається до Компендіуму соціальної доктрини Церкви та закликає його вивчати і застосовувати на практиці.
Текст повчання пронизує живий зв’язок Папи Франциска з кожною людиною. Саме так: із кожним зокрема, а не тільки з усіма. Певні фрагменти звучать як особисте і гаряче свідчення його віри. Папа формулює декілька простих, хоч і дещо забутих правил. По-перше, Церква не повинна залишатися осторонь у боротьбі за справедливість. Це стосується всіх християн, а зокрема священиків.
Другий принцип вказує на те, що соціальна думка Церкви — насамперед позитивна і конструктивна. Цією думкою Папа делікатно відмежовується від революційних ідеологій в їхньому історично-політичному значенні, хоча саме слово «революція» тут не звучить.
Третій принцип вказує на необхідність співпраці з віруючими інших Церков і церковних спільнот.
Інша думка Єпископа Рима рішуче заперечує проти такого становища, коли «релігія має бути обмежена до приватної сфери», бо існує нібито «тільки для того, щоб приготувати людські душі до неба. Ми знаємо, що Бог прагне, аби Його діти були щасливі також і на землі» (182). Простором дії Церкви є ця конкретна планета й люди, що її населяють.
Заява Папи в цьому сенсі є сигналом для тих, хто хоче примусити Церкву мовчати і не втручатися в справи суспільства. Але також ця заява спрямована на підтримку народу Церкви в його зусиллях побудови кращого світу і справедливого упорядкування суспільства і держави.
У наступних розділах Папа Франциск торкається деяких соціальних питань, невіддільних від самої серцевини Євангелія. В розділі «Соціальна інтеграція убогих» він вказує на те, що для кожного християнина, а особливо для душпастиря, важливо вміти вслухатися в крик убогого і готовність підтримати його.
Цитуючи Старий Заповіт, Папа вказує на Бога як на Того, хто першим чує цей крик убогих і пригноблених. Посилається на відому нам теофанію Бога в палаючому кущі (187). Також він цитує інші тексти й біблійні події. Вивчення цієї частини папського документу є дуже важливим, навіть необхідним. Бо тут ідеться не про традиційне душпастирство: Франциск, власне, намагається зруйнувати традиційні обмеження.
Варто навести кілька пропозицій, важливих для душпастирської праці: «всі християни покликані опікуватися найслабшими мешканцями землі. Але здається, що в актуальній моделі “успіху” і “власних зусиль” нема сенсу інвестувати в тих, хто позаду, хто слабкий або менш обдарований, щоб вони могли стати на ноги і знайти свій життєвий шлях» (209). Папа іноді вживає міцні слова, говорячи про конкретні проблеми суспільства.
Два наступні підрозділи наповнені соціальним змістом, але не соціологічним, а євангелічним. Уже самі назви і формулювання Франциска багато про що говорять: «Час важливіший від простору», «Єдність важливіша від конфлікту», «Реальність важливіша від ідеї», «Ціле важливіше від частини».
А в наступному розділі — «Діалог між вірою, розумом і наукою», «Екуменічний діалог», «Стосунки з юдаїзмом», «Міжрелігійний діалог», «Суспільний діалог у контексті релігійної свободи». Все це чудово підсумовується цитатою Папи про євангелізацію: «яка вимагає ширшого світогляду, усвідомлення можливих процесів й готовності до довгої дороги» (225).
Дух нової євангелізації
На початку останнього, п’ятого, розділу свого повчання Єпископ Рима роз’яснює його назву. Дух це зазвичай «внутрішні імпульси, які спонукають, мотивують, окрилюють і надають сенсу індивідуальним і груповим діям» (261).
Від цього природного розуміння слова «дух» Папа переходить до іншого його поняття і зазначає, що «євангелізація з духом — це євангелізація із Святим Духом» (261). Далі він з особливим запалом робить висновок, у якому обидва аспекти — природний та теологічний — тісно переплітаються. У реченні «Євангелізатори з Духом — які моляться і працюють» добре видно цей нерозривний зв’язок (262).
У декількох місцях Папа згадує євангелізаторів першого покоління християн. Історичні посилання на цю епоху легко стають виправданням, мовляв, у наш час важче проповідувати Євангеліє. «Отож, не говорімо, що сьогодні важче; сьогодні інакше», — пише Папа (263).
«Перша мотивація для євангелізації — любов Ісуса, яку ми прийняли, досвід спасіння, який нас спонукає любити Ісуса ще більше» (264). Аби ця мотивація мала оживляючу силу), потрібна молитва, ба більше — дух споглядання. Але це ще не все, тому що «Місія — це захоплення Ісусом і водночас захоплення Його народом» (268).
Багато теплих і сильних слів Папа присвячує приналежності євангелізаторів до Божого народу. На завершення цього підрозділу він показує силу присутності Воскреслого, і водночас описує наші труднощі, пов’язані з тим, що можемо не побачити плодів власних євангелізаційних зусиль. Зокрема, Франциск пише: «Ми посвячуємо себе, не маючи претензій побачити видимі результати. Але знаємо, що наше посвячення необхідне» (279).
Багато тем папського напоумлення, також і цей розділ, повинні стати основою програм різних доріг душпастирської формації, реколекцій для священиків та особистої медитації.
о. Томаш Хорак,
настоятель парафії Христа Царя в Новому Свєтові,
deon.pl
Переклад: Олена Довгальова, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
