Дорогі брати і сестри,
Сьогодні я б хотів розпочати нову серію катехиз. Після серії про Отців Церкви, визначних богословів Середніх віків та визначних жінок, я б хотів тепер перейти до теми, яка близька серцям усіх нас: це тема молитви, а особливо — християнської молитви; молитви, якої нас вчив Ісус і якої нас продовжує навчати Церква. Саме в Ісусі людина стає здатною наблизитись до Бога в глибині та близькості стосунків між батьком і сином. Разом із першими учнями звернімося тепер із покірною довірою до Учителя з проханням: «Господи, навчи нас молитися» (Лк 11, 1).
У наступних катехизах, порівнюючи Святе Письмо, велику традицію Отців Церкви, Вчителів духовності та Літургії, навчимося жити нашими відносинами з Господом ще насиченіше, неначе в «школі молитви».
Нам добре відомо, що молитву не слід сприймати як щось само собою зрозуміле. Необхідно вчитися молитися, щоразу заново опановувати це мистецтво; навіть ті, хто має добрий досвід духовного життя, завжди відчувають потребу вчитися в Ісуса, вчитись, як молитися по-справжньому. Перший урок ми отримуємо від Господа, дивлячись на Його приклад. Євангеліє описує нам Ісуса в близькому та постійному спілкуванні з Отцем: це глибока спільність Єдиного, який прийшов у світ для того, щоб чинити не свою волю, але волю Отця, котрий послав Його для спасіння людей.
У цій першій катехизі, як вступ, я хотів би запропонувати кілька прикладів молитви в древніх культурах, аби показати, що майде завжди і всюди вони скеровувались до Бога.
Почну з давнього Єгипту, наприклад. Тут сліпий чоловік, просячи божество відновити його зір, свідчить про щось універсально людське. Це чиста і проста молитва прохання того, хто страждає. Цей чоловік каже: «Моє серце прагне побачити тебе… Ти, котрий зробив так, щоб я побачив темряву, створи для мене світло, щоб я зміг побачити тебе! Прихили своє улюблене обличчя до мене» (A. Barucq — F. Daumas, Hymnes et prières de l’Egypte ancienne, Paris 1980). Щоб я міг тебе побачити — це суть молитви!
У релігіях Месопотамії переважало таємне, паралізуюче відчуття провини, однак не позбавлене надії на відкуплення та звільнення зі сторони Бога. Таким чином ми можемо оцінити це прохання віруючого з тих давніх культур, висловлене такими словами: «О Боже, поблажливий навіть до найбільшого гріха, звільни мене від мого гріха… Глянь, о Господи, на свого змученого слугу і дихни на нього своїм вітром: прости йому без зволікання. Полегши своє суворе покарання. Звільнений від пут, дай, щоб я міг знову дихати, розірви мої кайдани, звільни окови, що сковують мене» (M.‑J. Seux, Hymnes et Prières aux Dieux de Babylone et d’Assyrie, Paris 1976). Ці слова показують, як у пошуках Бога людина відчуває, хоча й затуманено, з однієї сторони — свою власну провину, а з іншої — аспекти божественної благодаті й доброти.
У поганських релігіях давньої Греції можна зауважити значний розвиток: молитви, хоч і досі прикликають божественну допомогу для отримання небесних благодатей в усяких умовах щоденного життя і отримання матеріальних переваг, поступово стають зорієнтованими на більш безкорисливі прохання, які дають змогу віруючому поглибити свої відносини з Богом і стати кращою людиною.
Для прикладу, великий філософ Платон записав молитву свого вчителя, Сократа, якого вважають одним із засновників Західної думки. Такою була молитва Сократа: «Зроби так, щоб я був красивим усередині моєї душі, і щоб усе зовнішнє добро було в гармонії з моїм внутрішнім я. Нехай я вважаю мудрого чоловіка багатим; і нехай я маю таке багатство, яке лише самообмежена людина може знести чи витримати» (Платон, Phaedrus). Більше ніж володіти великою сумою грошей, він хотів перш за все бути внутрішньо красивим і мудрим.
У грецьких трагедіях, піднесених шедеврах літератури усіх часів, які й досі, через 25 століть, люди читають, обдумують і театралізують, містяться молитви, що виражають прагнення пізнати Бога і поклонятись Його величі. В одній з цих трагедій говориться: «О ти, хто держиш землю й маєш трон на ній, незрозумілий Зевсе, хоч би хто ти був — Природи необхідність, а чи ум людський, — Тебе шаную: хоч твій шлях — невидимий, Ти справедливо правиш смертних долею» (Евріпід,Троянки, пер. А. Содомори). Бог залишається дещо розмитим, однак людина знає цього невідомого бога і молиться до того, хто керує світовими шляхами.
Також серед римлян, які створили величну Імперію, де виникло й поширювалося християнство, молитва — навіть якщо вона асоціюється з утилітарною концепцією і переважно з проханням про божественний захист життя громадянського суспільства — деколи починається зі звернень, прекрасних для запалу особистої посвяти, яка преображується у поклоніння і подяку. У другому столітті до Христа Апулей, автор Римської Африки, став свідченням цього. У своїх творах він висловлює незадоволення своїх сучасників традиційними релігіями і прагнення до більш автентичних стосунків з Богом. У своєму творі під назвою «Метаморфози» віруючий звертається до богині з такими словами: «Ти свята, у кожній епосі ти — спасителька людського виду, ти у своїй щедрості завжди допомагаєш смертним, допомагаєш негідним у стражданнях ніжною материнською любов’ю. Ні день, ні ніч, ні навіть мить не проминають, щоб ти не сповнювала їх своїми ласками» (Апулей, Метаморфози IX, 25).
У цей же період Імператор Марк Аврелій — який також був філософом, що роздумував над станом людини, — підтвердив необхідність молитися для того, щоби встановити плідну співпрацю між дією божественною та людською. В «Роздумах» він написав: «Хто тобі сказав, що боги не допомагають нам і в тому, що залежить від нас? Тому починай молитись до них, і побачиш» (Dictionnaire de Spiritualité xii/2, col. 2213).
Цю пораду імператора-філософа ефективно застосовували на практиці численні покоління до Христа, таким чином демонструючи, що без молитви, яка відкриває наше існування на таємницю Бога, людському життю бракує сенсу та напрямку. В кожній молитві, до речі, завжди виражається істина людського створіння, яке, з одного боку, відчуває слабкість і зубожіння й тому звертає свої прохання до Небес, а з іншого — наділене надзвичайною гідністю, щоб, готуючись до прийняття божественного Одкровення, змогти увійти в спільність із Богом.
Дорогі друзі, у цих прикладах молитви різних епох та цивілізацій виринає усвідомлення людською істотою її стану як творіння та її залежності від Іншого, вищого від неї та джерела всякого добра. Людина усіх часів молиться, бо не може надивуватись смислом свого життя, яке залишається неясним і туманним, якщо не ставиться у відношення до таємниці Бога і Його плану для світу.
Людське життя це тканина, зіткана з добра і зла, із незаслужених страждань і радості й краси, які спонтанно та нестримно спонукають нас просити Бога про це світло і внутрішню силу, підтримують нас на землі й показують надію поза границями смерті.
Поганські релігії залишають заклик, який із землі очікує слова з Небес. Один з останніх великих поганських філософів, який повністю жив у християнську еру, Прокл із Константинополя, озвучує це очікування, кажучи: «Непізнаний, ніхто не може тебе вмістити. Все, про що ми думаємо, належить тобі. Наше зло і наше добро йдуть від тебе, лише від тебе залежить наша туга, о Невимовний, чию присутність відчувають наші душі, підносячи до тебе гімн тиші» (Hymni, ed. Vogt, Wiesbaden 1957, in Preghiere dell’umanità, op. cit., ст. 61).
У розглянутих прикладах молитви різних культур ми можемо бачити свідчення релігійного виміру і прагнення Бога, закарбоване в серцях кожної людини, що отримує сповнення і повне вираження в Старому й Новому Завіті. Одкровення очищає і приводить до повноти первісну тугу людини за Богом, пропонуючи їй, у молитві, можливість глибших відносин із небесним Отцем.
На початку нашої подорожі «школою молитви» попросімо Господа просвітити наш розум і серця, щоб відносини з Ним у молитві ставали більш інтенсивними, ніжними та постійними. І знову скажімо Йому: «Господи, навчи нас молитись» (Лк 11, 1).
Бенедикт XVI
Загальна аудієнція
Площа св. Петра
Середа, 4 травня 2011 р.
За матеріалами: Молитовник Христового воїна
фінансово.
Щиро дякуємо!
