Інтерв’ю владики Венедикта (Алексійчука), Протосинкела Львівської Архиєпархії УГКЦ про проблему секуляризму.
Продовження. Першу частину читайте тут.
– Наскільки, на Вашу думку, секуляризм проник у наші церковні структури?
– Настільки, наскільки кожен з нас відходить від Бога. Це проникання в церковні структури залежить від нас. Якщо ми грішимо і відходимо від Бога, то приходить секуляризм. Бо що є секуляризм – буття без Бога. Тому якщо ми в якийсь момент живемо без Бога – безбожно, чинимо гріх, то тим самим дозволяємо секуляризму входити в Церкву. І це є проблемою кожного з нас, бо часто ми думаємо, що наш гріх є лише нашою приватною справою. Я нагрішив, пішов посповідався, очистився і все. Ні. Гріх має і суспільний вимір – він впливає на весь народ Божий, на всю Церкву.
Так як гріх шкодить цілій Церкві, так само і благодать життя святих йде на користь цілій Церкві. Результат життя святих ми відчуваємо до тепер, молимося до них, вони заступаються за нас. І так само – гріх не є приватною справою, він відбивається на цілій Церкві, на цілій церковній структурі. Тому щоб змінити Церкву, змінити церковні структури, треба зробити те, про що вже багато було сказано – потрібно почати з себе. Зі своєї переміни, свого освячення і свого навернення. І тому секуляризм проникає настільки в церковні структури, наскільки кожен з нас віддаляється від Бога. І наше навернення до Бога, життя в Господі, дає Господові діяти в наших церковних структурах. Бо чим є церковні структури – це кожен з нас, які або живемо з Богом, або живемо без Нього.
– Чи не зумовлює секуляризм стану речей, за якого християнам накидається обов’язок поважати інших, але інші такого обов’язку не мають?
– Думаю, нам не треба зважати на те, чи нас поважають, чи не поважають, чи нас шанують, чи нас не шанують. Найважливіше завдання християн – свідчити. Вважаю, що ми, християни, деколи вступаємо забагато в діалектику, хто що сказав, як повівся що до нас. Тоді реагуємо, коментуємо. Це не означає, що не потрібно боронити Церкву і віру перед нападками.
Я переконаний, що ми маємо проводити більше проактивне християнське життя. Погляньмо на апостолів, вони провадили активне християнське життя і їх не цікавило, хто як поводився, яке середовище було навколо них. Але вони були тими, які своїм життям повсякчас свідчили, як мають жити інші. Прикладів ми можемо знайти безліч, коли якісь особи хотіли покарати християн, а самі при зустрічі з християнами наверталися. Св. Іреней Ліонський каже, що ніхто не може піти за Богом, поки в чиїхось очах не побачить сяяння Царства Небесного. І тому ми можемо перемінювати інших, тоді коли ми самі будемо жити свідомістю цього Царства Небесного.
Але пам’ятаймо теж і про іншого святого – св. Юстина Філософа, який своїми Апологіями боронив християн і християнство від поганських наклепів і ставив перед очі тодішнього римського суспільства правду про християн і християнство.
Це два полюси одної і тої самої християнської дії, і коли один з них починає переважати, це недобре. Тут потрібен баланс.
Але вернімося до християнської проактивності. Чому я кажу, що християни мають провадити проактивне життя, тому що часто наше життя реакційне. Хтось, щось сказав, і ми реагуємо. Хтось якось повівся, і знов наша реакція. Ми маємо робити «акцію» – бути активним, і тому я би не звертав на те уваги, що інше накидають нам. Тобто не лише зациклюватися виключно на обороні християнства, обороні природнього морального закону, людських прав і свобод. А більше активно діяти, наполегливо нести Добру Новину цьому світові, кожній людині, яка Її так потребує.
– Кілька місяців тому була спроба протиснути конституційні зміни, які б фактично відкривали дорогу до запровадження одностатевих шлюбів в Україні. Поки що ця ініціатива заморожена. Наскільки, на Вашу думку, така ініціатива може змінити суспільну атмосферу щодо пошанування інституту традиційної сім‘ї?
Я переконаний, коли людина робить гріх – це відбирає у неї спокій і мир. Я на собі знаю, що коли вчиню гріх, то сумління мені не перестає говорити про це. Але я знаю, що я можу прийти перепросити, каятись перед Богом, старатись змінити своє життя. Це я знаю, а є інші люди, які не знають Бога, тому коли вони роблять той чи інший гріх, їм сумління закидає його, і вони хочуть якось оправдати себе. І щоб оправдати себе, вони найперше інших втягують у це також. Бо якщо інший робить так, значить, я не одинокий в своїх переконаннях і поступках. А коли ще і держава каже, що все ОК, нема проблем, то сумління все менше і менше турбує мене. Не кажу, що взагалі воно перестає мовчати, воно промовляє, однак людина не хоче чути його голосу.
І тому вважаю ті спроби внести зміни до визначення шлюбу на користь одностатевих шлюбів в Україні тим самим бажанням: люди хочуть визнання, бо все ж таки їх сумління мучить. Теоретично скажемо: якщо ти так живеш – то живи. Для чого тобі чиєсь визнання і потвердження?
Ми нікому не заборонимо жити так, як він хоче. Бог кожній людині суддя, але на нас, християнах, і на нас, церковних структурах, є відповідальність свідчити. Чому? Бо ці люди колись у Вічності запитають нас, як я вже казав, чому ми цього не робили. Тому наше завдання, щоб ми були тими, про кого каже Христос: «Ідіть і будьте моїми свідками аж до краю землі». Ми мали б свідчити правду про християнські подружжя, свідчити правду, що сім’я – це союз чоловіка і жінки. Це обов’язок Церкви. Ми не можемо і не маємо права мовчати.
– Не так давно у США кинули за ґрати держслужбовця Кім Девіс, яка, покликаючись на своє християнське сумління, відмовилась видавати ліцензію на одностатеве «вінчання». Відомі й інші випадки переслідування за християнські переконання у країнах, де секуляризм та політкоректність стали чимось на зразок нової релігії. У часі свого візиту в США Папа Франциск зустрівся з пані Девіс, що розцінили, як підтримку її позиції. Чи не чекає і нас в Україні подібна ситуація, якщо ми і надалі мовчатимемо про небезпеку войовничого секуляризму?
– Я вже казав, що секуляризм, а з ним і політкоректність, тотальна нерозбірлива толерантність – це вияви суспільного життя без Бога. Але людина – істота релігійна. Якщо нема правдивої релігійності, то вона витворює собі фальшиву релігійність. Тому і не дивно, що суспільства, які прагнуть усунути Бога зі свого життя, певні ідеї підносять у ранг своєрідної релігії. На превеликий жаль, дуже часто фанатичної псевдорелігії, яка не терпить інакодумства. Оцей страшний, тоталітарний вислів: «Повна нетолерантність до нетолерантності». Це породження саме цієї псевдорелігійності, як активно переслідує, утискає християн, прикриваючись свободою, толерантністю, політкоректністю. Святіший Отець Франциск свідомий цього, про що ми можемо судити з його проповідей і дій. Його зустріч з Кім Девіс – це, очевидно, жест, який має підтримати американських християн у боротьбі за їхні права.
Що ж стосується ситуації в Україні, то ми не знаємо, що станеться за рік-два, але те, що я попередньо казав і тепер повторю: наш обов'язок завжди свідчити і говорити, бо при владі можуть ставати ті чи інші партії: більш ліберальні чи більше традиційні. Кожна може пропонувати якусь свою ідеологію і стратегію. Також Європа буде певні вимоги ставити щодо запровадження стандартів, які там діють.
Але, на мій погляд, сексуальні меншини та інші сучасні ідеологи – вони, немовби «місіонери», провадять у всіх парламентах свої місії, своїх людей просувають у різні структури, свої ідеології, свої думки пропонують всюди. Вони підсувають людині свою ідеологію, в якій багато обману і неправди. І люди, які часто не утверджені в істині, в Христовій істині, вірять їм. Бо що є істина – в теперішньому світі кожен має своє розуміння істини, це властиво і є те, від чого світ застерігав Папа Бенедикт ХVІ, називаючи це явище диктатурою релятивізму. Але ми знаємо, що Христос на питання Пилата відповів, що Істина «це не що, а Хто». І коли ми не знаємо, Хто є Істиною для нас, то завжди ті чи інші «істини» нам накидають себе.
Коли людина не має глибшого розуміння християнства, вона може приймати будь що за істину. І ми не можемо цьому запобігти. Бо прийняття, чи відкидання Істини-Бога – це акт вільної людської волі. А ця воля може закритися перед Істиною. І так буде до кінця існування людства, якщо буде існувати секуляризм. Але знов же ж обов'язок Церкви – ще і ще людям вказувати на правдиві істини, на правду про світ, про людину, про Бога, і ніколи не боятись. Бо наш приклад Церкви, яка існувала в підпіллі в часі комуністичного режиму, показує, що Істину-Бога не можна знищити.
Я цілковито певний, що Європа наразі функціонує, немовби на акумуляторах, на тому, на чому вона збудувала свої фундаменти, на християнському світогляді. Тепер вона відцуралася свого фундаменту. Коріння її будови, уже часто не сягає живильних соків, яким є Ісус Христос. Це як в Євангелії, де Ісус Христос названий стовбуром виноградної лози, Тим, Який дає життя. І невідомо скільки Європа в своєму гуманізмі зможе проіснувати без тих живильних соків і коріння, які сягають Христа. Європа неминуче, пізніше чи раніше, ввійде в кризу, кризу свого існування, у кризу цінностей. Бо цінності завжди мають певну основу, Хтось є основою цих цінностей. Я не знаю, чи ця криза сягне свого піку зараз чи пізніше, але вона уже почалася. І тому я цілковито переконаний, що в Україні, незважаючи на будь-які обставини, ми не маємо боятися того войовничого секуляризму, але жити Істиною, яку нам передав Ісус Христос. І правда завжди переможе.
– Чи можна розцінювати секуляристські нападки на УГКЦ – твердиню національної самосвідомості нашого народу – як спробу нищення нашої національної ідентичності, традиційно пов’язаної з християнськими цінностями?
– Я думаю, що напади на нашу Церкву в першу чергу мають свою причину в тому, що Церква мусить «платити» за те, що Вона стоїть на обороні цих християнських цінностей. А оскільки вона продовжує свідчити про Ісуса Христа, то на Неї будуть нападати. Церква була і є святою, хоч в Церкві були і будуть грішники, які прагнуть змінитись. Чому в Церкві показують на слабкі сторони осіб, які живуть не згідно з християнськими цінностями? Чому є нападки на Церкву? Щоби понизити Її авторитет. Це є зрозуміло, бо Церква своїм існуванням дорікає цьому світові за безбожне життя. Як було в радянські часи? Чому комуністи нищили Церкву, нищили Церкву і як структуру, і церковні будівлі, вбивали чи на заслання відправляли єпископів, священників, монахів, монахинь? Тому що Церква своїм буттям, навіть без того, що б Вона щось говорила, Вона дорікала комуністам, що вони провадять безбожне життя, незгідне з покликанням людини. Подібна ситуація є і в наш час.
Якщо ми хочемо, щоби нас не атакували, це дуже просто – ми маємо замовкнути, перестати свідчити Істину, перестати проповідувати Ісуса Христа. А доки ми будемо говорити, свідчити щодо шлюбу, особистості людини, гідності людини, коли йдеться про аборти чи про евтаназію, на нас будуть нападати. І тому є дві речі: або все таки свідчити про ці істини, і за це нам подякують колись саме ті, які тепер нападають, або зі страху від їхніх нападів, замовкнути, і всі ми віддалимося від Бога і іншим не будемо показувати шлях до Нього. Тому ніколи не чекаймо спокою, спокій лише на цвинтарі. Доки ми живемо, завжди буде певний неспокій і проблеми.
– Чи може християнин бути секуляристом?
– Секуляризм – це коли людина живе без Бога, не атеїзм, але, можна сказати, різновид атеїзму. І тому християнин не може бути секуляристом. Але будьмо чесні і відверті, адже в кожному християнині є доля секуляриста, бо деколи ми так живемо, немовби Бога не існувало. І в той же час, в кожному секуляристові є певний відсоток християнства. Тертуліан, здається, казав: «Кожна душа є за своєю природою християнською». Ми, християни, мали бути тим світлом для людей. На жаль, ми не завжди даємо це правдиве свідчення. А люди потребують тих свідків, які виявляють християнство в своєму житті. Сила християнства не в богословах чи церковних діячах. Сила християнства є в святих, які виражають християнство в своєму житті. Бо, як я вже згадував, проблема кожного з нас, що ми є в полоні свого суб’єктивізму. Кожен з нас дивиться на якісь проблеми зі своєї дзвіниці. І деколи, коли я дивлюся на ті чи інші суперечки, які відбуваються в соціальних мережах, то бачу, як кожна людина реагує відповідно до своїх переконань і стереотипів. Кожен свято переконаний, що його погляди правильні. Але інша інформація може його погляд змінити навіть радикально. Наші позиції можуть набувати правдивої певності лише тоді, коли ми стаємо ближчі до Бога, бо лише Він нам дає можливість ставати об’єктивними. Бо ж кожен з нас дивиться на життя по-суб'єктивному.
Погляньте, будь-який наш гріх – це в певній мірі суб’єктивізм, в якийсь момент ми думали собі, що це є добре. Зробили гріх. А коли ми в Господі, ми дивимося на все глобально і всесторонньо, бо лише в Бозі бачимо, що добре. А диявол нам суб’єктивно показує дуже вузько: так зроби. Потім наші очі прояснюються, бачимо, які ми були страшні суб’єктивісти, як на то дивилися під одним кутом. Без глибшого духовного життя людина не зможе пізнати правду.
І ми бачимо, що люди, чим ближче стають до Господа, то легше можуть дивитися на ситуації одночасно, як з модерних, так і з традиційних поглядів.
Погляньте навіть кожен сам на себе. Не раз в нашій голові є немовби є дві партії: є партія консервативна, це ліва півкуля, яка відповідає за інтелектуальне життя особи, є партія ліберальна, це права півкуля, яка відповідає за емоціональне життя особи. І в нас в голові завжди, як у Верховній Раді, йдуть дискусії, і деколи то одна, то інша півкуля бере верх. Подібно часом трапляється на парафіях. Одна сторона говорить, здається, вони добре кажуть. Вислухаєш других, здається, і вони добре хочуть. Але коли ти їх посадиш разом, почнеш слухати їх і вони почнуть слухати одні одних, тоді тобі лише об'єктивна картина показується. Тому дуже важливо в таких ситуаціях пробувати поставити себе на позицію інших.
Чому би нам як християнам не запитати себе, з якої причини ті особи, які дивляться секулярно, так поступають, чому так думають? Чому вони висловлюють таку позицію, так пишуть? Нам треба більше вслухатися і вдивлятися в людей, що вони думають і говорять. Але, повертаючись до питання, знову ж скажу, що кожен з нас має частку і християнства, і секулярності. Питання, що в нас переважає. Якщо в нас зростає християнська свідомість, ми починаємо розуміти, як поводитись з іншими, як з ними будувати свої стосунки і як допомогти їм. Знати, де мовчати, де говорити, де бути твердим, а де бути м’яким.
фінансово.
Щиро дякуємо!
