Нещодавно американський католицький часопис «First Things» опублікував розмову з Джоном Бомонтом, автором книжки «Міссісіпі впадає у Тибр: Перелік видатних американських католиків‑конвертитів».
Це чудова збірка історій конвертитів, серед яких знайшлося декілька людей, що співпрацюють із журналом «First Things». Джон розповів кілька з цих історій, закінчивши цікавим запитанням: чому люди приймають католицизм? Однозначної відповіді на це питання немає, звісно; але існує шерег причин, які Джон гарно і коротко описав.
Про підсумки зустрічі говорить головний редактор часопису Расселл Рональд Рено: «Мій друг-протестант звинуватив «First Things» у підтримці католицького тріумфалізму. Ми не зовсім невинні. Як ми можемо уникати атмосфери тріумфалізму, беручи до уваги величезний вплив католицизму на стількох людей, пов’язаних із журналом, починаючи від редактора-засновника і завершуючи мною, вашим покірним слугою? Ми любимо Католицьку Церкву, а кожна людина незмінно прагне захищати те, що любить. І тому, в цьому дусі — і з наполегливим нагадуванням, що немає ніяких причин для протестантів не помічати цих якостей у своїх спільнотах, — я перекажу висновки Джона, додаючи свої власні спостереження».
Наочність
Католицизм приваблює, бо його видно. Це добре помітно на прикладі архітектури католицьких церков, яка залишилася осторонь короткого періоду модерністичної банальності, неухильно стверджуючи, що церковний простір — священний. Чоловіки та жінки, що належать до релігійних орденів, носять «розпізнавальне» вбрання. Священики цілком конкретно позначають себе колоратками. Навіть громіздка інституційна бюрократія Католицької Церкви, що іноді аж дратує, попри все заспокоює своєю надійністю. Ця багатогранна видимість має особливу потужність у нашій культурі, яка так часто знижує віру до приватної думки або внутрішніх почуттів. Писання говорить про Новий Єрусалим, місто Бога. Католицизм провіщає це місто — із його дуже реальними і відчутними будівлями, особливим вбранням, ритуалами, законами та знаками.
Універсальність
Церква є універсальною, охоплює всю земну кулю. Або простіше: католицизм — всеосяжний (про це свідчить навіть етимологія слова «католицький», яке можна перекласти як «вселенський», «всесвітній», а також «повнота» у сенсі вчення). Ця широта робить Євангеліє більш гідним довіри. Універсальність Церкви показує, що наша віра — для всіх і на всі часи. Це не європейська, не африканська, не південноамериканська релігія; вона не антична, не середньовічна й не сучасна. Універсальність Церкви має особливу привабливість для тих із нас, хто свідомий невдачі постмодерністської західної культури. Ми відчуваємо інтелектуальний та моральний занепад нашого часу і знаємо, що це нівечить наш розум і совість. Універсальність Церкви є джерелом благодаті. Увійти в Церкву — означає увійти в більший, ширший світ. Ми не перестаємо бути постмодерністичним поколінням — замість цього, ми стаємо кимось більшим. Всеосяжний характер Католицької Церкви рятує нас від вузькості інтересів, яка досить часто набуває форми помилкового універсалізму.
Витривалість
Є такий жарт про папського представника, який розмовляє зі Сталіним. «Людина зі Сталі» оголошує про свій намір знищити Церкву. На що священик відповідає: «Нехай щастить. Ми намагалися це зробити протягом двох тисяч років, і не вийшло». Витривалість Церкви, послідовність вчення та служіння — це не що інше, як чудо: особливо в часи панування високого статусу, успішності та привілеїв, коли мирські спокуси надзвичайно потужні. Навіть у часи, коли інститут папства був поневолений корумпованими папами епохи Ренесансу, Святий Дух не переставав пробуджувати благочестя, яке породило багато великих нових релігійних орденів.
Авторитетність
У наше століття піднесеного індивідуалізму та помилкових поглядів на свободу авторитет Церкви часто розглядається як тягар. Насправді ж усе навпаки. В той час, як ми стрімголов несемося в неправильному напрямку, нам необхідно почути різке й авторитетне: «Стоп!» Коли ми застрягаємо в скептицизмі та постмодерністській нудьзі, нам потрібна сили влади, що нас збудить. Як визнає Джон Генрі Ньюмен, авторитет Церкви це величезне достоїнство — він зцілює рани гордості людини.
Краса
Краса Церкви також має свою власну силу: її музична, художня або літературна спадщина милує нас Божою істиною у Христі. Католицьке нехтування тим спадком на користь легкої, банальної сучасної естетики становить одну з найбільших євангелічних невдач останніх десятиліть. Господь іде з нами курним шляхом людства — це правда. Але Він робить це, аби піднести нас, щоб ми могли жити з Ним у красі святості.
Ієрархія
Коли я ще не був католиком, то, відвідуючи богослужіння, я був вражений величчю Святої Меси. Хоч ІІ Ватиканський Собор підкреслив високе становище мирян, на Месі все ж збереглася справедлива ієрархія, яка незліченними способами наслідує Єрусалимський храм та його священнослужителів. Священик стоїть біля вівтаря, представляючи паству — представляючи все людство, — і його власний голос у єдності з Христом виголошує встановлені слова («Беріть і їжте, це Моє Тіло… Беріть і пийте, це Моя Кров…»). Ця ієрархія мирян, священика та Христа відчувається на кожній Месі; і не має значення, як далеко сучасні церкви відійшли від традиційних відносин пастви, священнослужителя та вівтаря. Ця ієрархія сприяє духовному піднесенню, вознесінню душі до Бога в молитві.
Святі
Святі дають нам велику силу свідчень. Читання «Історії однієї душі» — духовної автобіографії святої Терези з Лізьє, допомогло мені помітити геніальність у яскравому, часто сумному й сповненому сліз благочесті буржуазного французького католицизму ХІХ століття. Христос навчав, що ми маємо бути як діти. Мислення висушеного Східного узбережжя — це саме те, чого мені треба було навчитися. І існує безліч святих, які могли б навчити інших усього, що їм потрібно знати. А для тих, чиї вади відрізняються від моїх, сувора логіка святого Томи відкриває нові горизонти духовності.
Моральні свідчення
Як останню причину, чому люди тягнуться до Католицької Церкви, Джон Бомонт вказав її моральне вчення. Багатьох мирян воно вельми спантеличує. Вони гадають, ніби вчення Церкви, особливо про статевість, повинно бути важким тягарем. Що ж, справді, моральна доктрина Церкви обтяжлива в тому сенсі, що пропащим чоловікам та жінкам завжди важко почути моральну правду й виправити свої понівечені життя, аби цій правді відповідати. Але відвага Церкви в проголошенні правди надихає. Люди не хочуть моральної убогості. Ми бажаємо жити у злагоді з більш високими стандартами, безумовно вищими від тих, що їх пропонує наша епоха. Католицька Церква вдовольняє це бажання. Вона не виправдовує наших слабкостей. Вона не недооцінює нашу свободу.
Як я вже згадував на початку, я не бачу причин, чому протестанти не можуть знайти багато з цих якостей у своїх церковних спільнотах. Я не думаю, що з мого боку тріумфалістично — або, принаймні, не пагубно — сказати, що, як новонавернений католик, я вдячний, що відкрив їх для себе.
За матеріалами: First Things
Переклад: Анастасія Подлюк, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
