Чистоти не можна дати Богові, її треба від Нього отримати. Шоста заповідь — це одне з найчастіше обговорюваних питань Божого права; одна з тих реальностей, що завжди викликають зацікавлення, багато проблем і непорозумінь.
Часом у мене складається враження, що для більшості людей — на жаль, інколи також для Церкви — ця заповідь стає безсумнівно першою, а не тією, що вміщена лише у другій половині Божих заповідей. Зазвичай, коли говориться про заповіді, особливо про усілякі заборони, то справа нечистоти виходить на перший план. Шоста заповідь міститься в Декалозі, й так, як усі інші заповіді, становить передусім велику обітницю доброго Бога. Проте першою справою, яку я хотів би таким чином підкреслити, є повернення цій заповіді відповідного для неї місця. Вона ані перша, ані друга, ані четверта, а тільки шоста.
Якщо ми все ж дійшли до цієї шостої зупинки на шляху до Царства, то давайте подумаємо, про що в ній може йтися. Так, як зазвичай, не затримуймося тільки на простому реченні-забороні: не будеш чинити перелюбу. Бо якщо причепитися просто до формулювання, то можна дійти висновку, що тут ідеться виключно про реалії подружньої зради, можливо — сексу до чи поза шлюбом; ідеться про те, щоб не спати у не своєму ліжку, тобто в ліжку, яке належить комусь іншому, на яке я не маю права власності, що випливає зі шлюбу. Тобто не брати чужого ложа (пор. Вих 20, 14).
Саме тому я хотів би, щоб ми подивилися на цю заповідь дещо ширше, ніж тільки на принципи, які обумовлюють християнську сексуальну етику — хоча, звісно, заповідь говорить також й про це. Якщо ми затримаємося просто на сексі, на тому, що можна, а чого не можна, коли можна, з ким можна і як можна, то ми суттєво обмежимо обітницю Господа, приховану в цій заповіді.
Про що говорить ця заповідь? Про що говорить нам ця обітниця? Бог намагається переконати нас, що ми маємо певний вид серця, яке Він нам дав, маємо певний ґатунок любові, який Він нам залишив. Це серце, зліплене на взірець Його серця, і це спосіб любити, який відповідає Його способові любити. Іншими словами, це надзвичайний і незрівнянний спосіб любові, адже ніхто так не любить, як Господь.
Якщо в цьому «способі» є надзвичайна делікатність і покора, то це тому, що любов не зазіхає ні на що з того, що до їй не належить; не забирає любові ні в кого, хто нам її не віддав. І це водночас любов, яка знає, що така відданість може бути щирою та цілковитою лише тоді, коли становить свідоме рішення і готовність любити назавжди — без умов і без застережень. Це любов, яка дає тому, хто любить, абсолютне право на себе; дозволяє йому робити з собою все, що заманеться.
Якщо так насправді є, то кожен, хто хоч би трохи знає себе, знає також: ця любов така велична, що навіть мріючи про неї, ми нездатні до такої безумовної готовності. Достатньо тільки придивитися до себе, коли з людиною, яку ми любимо, у нас не складається, або коли з’являються труднощі та непорозуміння. Найкраще це помітно, коли людина, яку ми любимо, кривдить нас: як же важко тоді любити без остраху та застережень! Власне, тому в цій заповіді особливим чином проявляється провідна думка, яка переконує нас, що це обітниці, дані Богом тим, хто буде з Ним. Тільки Бог може зробити тебе чистим. Своїми силами ти цього не здолаєш!
Тут дуже добре видно, що без Нього неможливо любити; якщо ми від Нього не отримаємо такої здатності, то не зможемо виконувати цю місію. В жодному місці не видно так виразно і напевно, що (як гадає більшість із нас) чистота й любов, яка з неї випливає, — це результат нашої важкої праці, яку треба виконати; це не зусилля та обов’язок, потрібний, але, як згодом, виявляється, — зазвичай недостатній. Любов і чистота — ніщо інше, як дар.
Пам’ятаю, коли я склав довічні обіти (обіт чистоти також), підійшов до мене один зі старших отців і запитав, чи я гордий, що склав Богу такі незвичайні обітниці. Я з ентузіазмом відповів «так»: я готовий на все і намагатимуся — звісно, з Божою допомогою — все це реалізувати у своєму житті таким чином, щоб Господь Бог був задоволений з мене. І тоді той старший отець, який прожив у чернецтві кількадесят років, став із мене нестримно сміятися, кажучи: «Ти нічого не обіцяв Господу Богу! Це Він тобі обіцяв, хлопче, що як ти будеш із Ним в ордені, якщо підтримуватимеш із Ним зв’язок, то Він у своїй доброті та благодаті вчинить тебе чистим, слухняним та убогим».
Донині постійно лунають у моїх вухах той сміх і ті слова. Чистота це не щось, що можна дати Господу Богу; це щось, що можна від Нього отримати. І це стосується не тільки чернечих обітів, але кожної чистої любові. Саме тому, що чеснота має бути здатністю серця, яку Бог прагне кожній людині пожертвувати; здатністю, яка робить так, що ми стаємо подібні до Нього; її можна здобути виключно через зв’язок із Ним. Нам дуже потрібно, роздумуючи над заповіддю, яка стосується чистоти, думати спершу не про те, що ми можемо зробити, аби дбати про неї (хоча це теж дуже важливо і згодом я скажу про це більше), а про наші стосунки з Богом, про близькість із Ним як про необхідну умову для будування чистоти.
Будеш вірний Господеві — будеш вірний у любові! Я починаю переконуватися, що це втілюється в життя абсолютно буквально. Сила збереження чистоти і протистояння спокусам прямо пропорційна інтенсивності наших відносин із Богом. Чистота — не просто одна з моральних вимог християнства, яка наказує: «тут мусиш зберегти непохитність»; «тут мусиш працювати над собою»; «тут маєш обмежуватися». Чистота — це таємнича сила, яка виникає з перебування людини з Богом.
Можна теж на це подивитись і з іншого боку: якщо ми маємо проблеми з чистотою; якщо боротьба за неї надзвичайно важка і ми постійно програємо, або якщо ми стали вже невільниками нашої чуттєвості та сексуальності — це може бути простим сигналом: наша близькість із Богом дещо охолола і перебуває на дуже низькому рівні. І ніякі, навіть найбільші зусилля, спрямовані на боротьбу з гріхом, узагалі не допоможуть, якщо вони не ґрунтуватимуться на глибокій приязні з Богом. Саме формулювання цієї заповіді певним чином відноситься до любові, а не до чесноти цнотливості. Варто зазначити: заповідь не звучить «будеш чистий» або, можливо, «не будеш нечистий»; вона стосується подружжя, захищаючи його єдність, стаючи в опозиції до зради й перелюбу. Це так, наче Бог хотів сказати: якщо ми Йому вірні, якщо ми близько до Нього та перебуваємо з Ним у тісних стосунках, то це відбивається на нашій вірності, близькості та любові стосовно людей.
о. Адам Шустак, ОР, Dominikanie.pl
Переклад: Мирослава Сиваківська, СREDO
Ілюстрація: Фонтан "Ангел". Скульптор Малгожата Ходаковска
фінансово.
Щиро дякуємо!
