Якби не подорож єзуїта Франциска Ксаверія у Японію — ця країна, можливо, ще довго залишалася б для нас загадковою, а японська чайна церемонія не набула би характерних рис, пов’язаних — хоч як дивно — з католицьким богослужінням.
Людині без ритуалу жити важко. Обрядовість упорядковує життя, робить його зрозумілішим і дозволяє вдумливо його проживати. Тому недивно, що й навколо чаю склалася своєрідна ритуальна культура. Тим більше що чай — важливий для Азії напій. Але чому саме ритуальна складова чаю так діє на людей та залучає їх до світу Сходу? Що робити, скажімо, християнину, для якого занурення в даоські та буддійські погляди неприйнятне, а чай пити хочеться? Невже страждати?
Якосьу розмові я, несподівано для себе, сказав: «Якби Христос воплотився в Китаї чи Японії, Він, напевно, замість вина і хліба взяв би своїм символом чай і рис». Сказав — і замислився. А оскільки сам п’ю чай і займаюся його професійним приготуванням, мене ця думка не тільки зачепила, а й спонукала до пошуків. А вони, своєю чергою, привели мене до несподівано нових горизонтів і фактів, якими я б хотів поділитися.
Перше, що я згадав, — це те, що великий майстер чайної церемонії, скарб Японії Сен‑но Рікю жив у часи Тайотомі Хідейосі. Це був час, коли Японські острови відкрилися для португальських суден, на яких припливли не тільки мандрівники і торговці, а й християнські місіонери з чернечого ордену, заснованого святим Ігнатієм Лойолою. Користуючись благоволінням сьогунату, єзуїти почали в Японії проповідувати, заснували перші християнські спільноти, в яких, звісно ж, звершувалася літургія.
Місія під керівництвом Франциска Ксаверія прибула до Кагосіми 1549 року. Єзуїти з перших же днів були захоплені естетикою простоти, яка супроводжувала чайний ритуал — його разюче скромна, але бездоганна краса відрізнялася від класичного канону прекрасного, до якого звикли іспанці та португальці.
До того часу ритуал чайної церемонії у традиції дзен‑буддійських монастирів вже склався. У них, зокрема, чай подавали в кімнатках для гостей. Іспанські та португальські місіонери не тільки брали участь у церемонії, але й не могли не відзначити, що практика чайного шляху позитивно впливає на духовне зростання новонавернених японців, серед яких також були і чайні майстри. А єзуїти згодом ввели практику «гостьового чаю» за прикладом буддійських монастирів і у своїх чернечих будинках.
І хто б міг подумати, що обряд Святої Меси, який здійснювали ченці, так вразить Сен‑но Рікю? Побачивши Месу, яку звершували місіонери, він був настільки вражений і натхнений тим, як вони тримають чашу і очищають її, що ввів це у розроблену ним чайну церемонію. Та так успішно, що ця церемонія відтоді без них неможлива!
Як з’ясувалося, для самих японців це далеко не новина — вони не тільки самі визнають цей вплив, а й відкрито про нього говорять. Ось що пише Джонн Дугалл, професор кіотського університету ім. Рікю, у своїй книжці «У пошуках таємних японських християн»: «Сучасний спадкоємець майстра чайної церемонії Сен‑но Рікю Сен Сошіцу прямо наполягає на католицькому впливі, до того ж подібності, на які він вказує, — приголомшливі: це і піднесення чаю вгору на рівень голови на знак поваги, і очищення чаші після випитого чаю білою тканиною. Якщо ж говорити про весь ритуал, то це, безсумнівно, зустріч двох або трьох заради духовного єднання».
Все це може здатися дуже дивним. Але якщо «покопатися» в джерелах, то з’ясується, що Сен‑но Рікю насправді був оточений першими японськими християнами. Навіть більше: за одними джерелами троє (за іншими — семеро) його учнів були християнами; за іншими — ще й його дружина і дочка. З дружиною він відвідував католицькі Меси в Кіото. Деякі кажуть, що навіть солодощі, які традиційно подаються після випитого чаю, натякають на побачений Рікю обряд Причастя. І навіть якщо не самі солодощі, то кругла тарілочка, на якій вони подаються, має за зразок літургійний посуд для Причастя під час Меси — патену (дискос).
Деяких може здивувати, що католицькі місіонери брали участь у буддійській чайній церемонії. Однак це пояснюється тим, що майстер Сен‑но Рікю до того часу вже встиг частково вивести її з поля дзен у світський простір. Сам Рікю жив в Сакаї — величезному на ті часи портовому місті, де на його підкреслено світські чайні церемонії приходили люди різного віросповідання і стану. І це був чудовий майданчик для діалогу — простір, у якому всі рівні перед чаєм.
Що й казати, японська чайна церемонія і справді нагадує християнське таїнство. Людина, запрошена на церемонію, має увійти в маленький будиночок, потрапити в який можна тільки виявивши смиренність — двері занадто малі, щоб увійти всередину випростаним. Перед цим потрібно залишити за дверима зброю та вмити руки (руки вмиває і священик, приступаючи до вівтаря). Ось майстер, стоячи навколішках, готує чай у чаші. Смиренно, в скромній обстановці, з поклоном присуває чашу гостю. Гість із поклоном приймає її, підносить чашу перед собою в жесті пошани і випиває в три ковтки. Після чого чаша ретельно очищається білою хусткою — точно так, як робить священик після Причастя. І все це — у зосередженій тиші. Чим не літургія?
Наоко Хіоко (випускник університету Берклі, США) відзначає, що одним із перших європейців, які відзначили естетичну і духовну привабливість чайної церемонії, був португальський єзуїт Луїс д’Альмейда. Він вихваляв її і писав так: «З усією переконаністю кажу — ніде в світі неможливо знайти страву, яка була б так чудово приготована і запропонована, як тільки в Японії».
Але найбільше про чайну церемонію того часу та її традиції ми дізнаємося від іншого єзуїта — Хуана Родріґеса. Він прибув до Японії підлітком, там розпочав чернече життя, навчався і став священиком, не виїжджаючи до Європи. Але крім іншого, Родріґес досконало знав японську мову і був захоплений чаєм. У своїй книзі «Історія Церкви в Японії», яку він написав під кінець життя в Макао, Родріґес присвятив чаєві чимало місця. Зокрема, він першим розділив справжню чайну церемонію («су‑укі») і просте чаювання («тя‑но‑ю»).Слово «су‑укі» рідко вживається сьогодні, але є традиційною концепцією чайної естетики. Для Родріґеса це «не‑проходження світу, не‑захопленість “профанум”, уникнення потворності». Серед чайних майстрів, які слідують цьому принципу, Родріґес особливо виділяє пана земель Такацукі (між Сакаї та Кіото) християнина Такаяму Юкона.
Є й більш глибокі подібності. Сен‑но Рікю вірив у відсутність випадковості, в усякій речі та дії вбачав вищу мету. Він служив цій меті, намагаючись зберігати незалежність, чим і накликав на себе гнів Тайотомі Хідейосі. Кінець-кінцем, Хідейосі наказав Рікю здійснити ритуальне самогубство 1591 року; а шістьма роками раніше, у той же день, він відправив на смерть 26 мучеників із Нагасакі, яких японські католики шанують досі.
Якщо ж говорити про християнську естетику, вона теж знайшла відображення в чайній культурі Японії. Коли Тойотомі Хідейосі видав антихристиянський едикт, і на християн почалися гоніння, панові Такаямі було запропоновано покинути країну. Коли він назавжди залишав Японію, з ним було всього два предмети: розп’яття і частина ритуального одягу, який він отримав від свого вчителя Сен‑но Рікю. У цьому — очевидна культурна спадковість, а також вказівка на тісний діалог християнства і буддизму.
Безліч чайних чаш (тяванів) того часу прикрашені мотивами хреста — ними активно користувалися чайні майстри. Родріґес згадує, що у Такаями була і невелика фігурка, схожа на зображення Діви з Немовлям на руках: ця фігурка завжди була в чайному будиночку Такаями. Важливу роль грали і кам’яні світильники перед чайними будиночками: там, де на свою «таємну вечерю» збиралися християни, ліхтарі були помічені християнською символікою. Така символічна насиченість, що сформувалася за короткий час, а також традиція окремих зустрічей для чаю, так схожа на літургію, допомогли християнству в Японії пережити час гонінь, зміцнитися і розвинутися.
Нарешті — і це найдивовижніше: якщо дивитися на чайну церемонію крізь тонкі паперові стіни, то рухи чайного майстра не відрізняються від рухів священика, який служить літургію. Японські дослідники чайної традиції стверджують: Рікю зробив це спеціально (можливо, на прохання дружини і учнів), щоби під час переслідувань християни могли спокійно молитися і брати участь у таїнствах.
Так це чи ні, але коли незабаром почалися двовікові гоніння, саме чайні будиночки дали їм притулок. І саме завдяки чайній традиції християнство в Японії змогло не тільки пережити гоніння, а й розвинутися. Але свою роботу робив і сам чай: простота чайного ритуалу, виробленого Рікю, допомагала зосередитися, вчила спогляданню, надавала сил у найважчі часи. Тому чай цілком можна вважати «таїнством мучеників» — останнім напуттям тим, хто йде на смерть. Адже саме так чинив і сам Рікю, здійснюючи церемонію для самураїв перед битвою.
Сьогодні, коли ми п’ємо наш звичний чай, ми рідко замислюємося над тим, що цей простий для нас напій колись допоміг зберегти безліч людських життів. Упевнений, це ще одна причина поставитися до чаю з повагою і увагою, яких цей скарб людської культури поза всяким сумнівом гідний.
Юрій Хващевський, Братство святой Бирггиты
Переклад: Олена Довгальова, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
