Співзвучність із романом Стругацьких про «Тяжко бути богом» тут зовсім не випадкова, адже тато у певному сенсі для дітей — божество. У їхніх очах він всемогутній і всезнаючий, він усе вміє, карає і милує, заступає собою від бід і грізно питає з винуватців. Питання тільки в тому, яким саме богом ти станеш для своїх дітей.
Вершина банальності
Говорити про те, що тато має виховувати не так словами, як особистим прикладом, — певно, буде вершиною банальності. Однак говорити про це все-таки потрібно, тому що ця проста істина має дивну рису: прослизає по поверхні свідомості, не проникаючи нижче рівня, на якому розпізнається як «ну-ми-це-вже-чули».
Одна з найбільш згубних помилок батька — віра в те, що особистість дитини формується «якось сама собою», незалежно від того прикладу, що його дитина бачить у татовій поведінці. Ну або формується тільки там, де тато спеціально вирішив дати їй якийсь корисний урок, а решту часу дитина тільки «перетравлює» і засвоює здобуті навички і дані.
Насправді ж кожна секунда, проведена з дітьми, — це виховний процес, незалежно від татових бажань і намірів. Кожна його звичка, кожен учинок, слово, жест, інтонація — все це стає неперервним потоком мікроуроків, за якими дитина будує своє уявлення про те, яким має бути справжній мужчина. Тато для дітей — перший герой і перше кохання. Звісно, потім діти виростуть і зрозуміють, що він зовсім не був ідеалом. Але важливість цього першого досвіду захвату і любові така велика, що ми нерідко просто не осягаємо її повною мірою.
Для дітей (особливо для хлопчиків) тато — бог. За його образом і подобою вони будуть рости і розвиватися, тому що інших образів у них поки ще немає, він наразі — єдиний головний мужчина в їхньому житті. Й тато повинен пам’ятати про це завжди, хоч би чим він займався і хоч би якими мало важливими з погляду виховання здавалися йому ці заняття.
Чехов писав, що в людині все має бути прекрасним — і обличчя, й тіло, і душа, і одяг. Так ось, тато для своїх дітей — зразок людини. Й від того, яким вони бачитимуть його у щоденності свого дитячого життя, залежить не тільки їхнє уявлення про чоловіка, але й уявлення про красу, любов, про правду. Чи ти при них вимовив цинічний жарт, чи набрехав начальникові по телефону, чи підвищив голос у суперечці з жінкою, чи звик лазити по квартирі в самих трусах, — усе це одразу ж стає «частиною виховного процесу». І наслідки такого «виховання» обов’язково потім проявляться у їхньому житті. А через них — і в твоєму житті також. Нагидив колись у дитячій душі — то чекай: минуть роки, і все це бумерангом прилетить назад, і нікуди ти не подінешся від власного бруду.
Змій
Хоч би як змінювався світ довкола нас, у ньому все одно залишаються речі, яких дитину має навчити саме тато, а не мама. Для цього ж він повинен сам усе це вміти: плавати, розкладати багаття в лісі, битися, запускати змія в небо, рибалити, ходити на лижах, грати на гітарі, будувати снігову фортецю, смажити м’ясо на вугіллі, пиляти, стругати, грати у футбол і волейбол, наточувати ніж і сокиру, відрізняти їстівні гриби від неїстівних… Перелік може бути дуже довгим, але суть, сподіваюся, зрозуміла. І якщо з якихось причин тато цього робити не вміє, то йому необхідно бігом навчитися хоч би чогось із цих пропущених у власному дитинстві уроків.
Обов’язково потрібно розширювати репертуар своїх батьківських умінь і навичок, латати дірки у власному вихованні, аби вони не перейшли від тебе до твоїх дітей.
У мене таких дірок було безліч, тому крізь їх порожнечу доводилося з трудом продиратися до речей дуже простих. Так, наприклад, одного разу мені (вже багатодітному татові) знайомий пояснив, як можна з найпростіших підручних матеріалів буквально за півгодини зробити повітряного змія. Не шматок паперу на мотузочку, а справжнього змія, спроможного злетіти на кількасот метрів. А мені в дитинстві страшенно хотілося такого змія, але ось… якось не склалося. А я запалився ідеєю, прибіг додому, зібрав своїх хлопчаків і кажу: зараз будемо робити змія!
Ми збігали у найближчий підлісок, зрізали кілька міцних вербових прутів, знайшли рештки поліетилену від минулорічної теплиці, купили в магазині скотч, клубок міцної капронової нитки, і я взявся до справи, точно слідуючи вказівкам, отриманим від знайомого. Діти, затамувавши подих, дивилися на мене як на доброго чарівника. А в мене… нічого не виходило. Нитки, замість надійно стягнути вербові прути, вперто з них зіскакували. Скотч приклеювався до чого завгодно, тільки не до того, до чого мав приклеїтися. Ніж не різав, плівка бгалася, і взагалі все йшло не так… Діти стояли довкола, дивилися на мої сумнівні маніпуляції й думали, що ось-ось ще трошки — і тато зробить їм справжнього летючого змія, якого можна буде запускати попід хмари…
А тато раптом покинув заготовку, відвернувся і мовчки пішов до себе в кімнату. Бракувало ще, аби діти бачили, як їхній всемогутній бог плаче через таку дурницю, як невдалий змій…
За півгодини у двері просунув носа старший син (йому тоді було вісім) і тихенько сказав:
— Тату, я, здається, там усе зробив. Тільки не знаю, як хвоста прив’язати. Пішли, покажеш.
Я вийшов. Ми прив’язали змієві хвоста і попрямували на поле за городами. День був вітряний, і все вийшло саме так, як я мріяв з дитинства: змій, неначе велика риба, зо впіймалася на гачок, пружно натягнув нитку, покружляв над нашими головами і потав стрімко підноситися вгору. За п’ять хвилин він літав уже так високо, що був ледве помітний у сліпучо-синьому небі. І ми з дітьми пускали до нього вгору «листи» з порожніх поліетиленових пакетів. А потім, приставивши до нитки порожню консервну бляшанку, слухали, як співає у вишині вітер; думали — як далеко відлетить наш змій, якщо нитка раптом обірветься… І робили ще багато всілякого превеселого, що, певно, буде геть незрозуміле тим, хто жодного разу не запускав повітряного змія.
Приблизно з таким само скрипом і гальмуванням я вперше смажив із дітьми шашлики та водив їх на риболовлю.
В ці моменти бути татом особливо важко. Але краще вже так, «на скаку», з помилками і невдачами навчатися, ніж покинути все як є, навіть не пробуючи заповнити порожнечу, яку ризикуєш залишити їм у спадок…
Дві зруйновані дороги
А тепер ще про одну трудність, об яку можуть спіткнутися навіть найсильніші й найвідповідальніші татусі. Ти можеш дати дітям усе, що дороге тобі самому, поділитися своїм улюбленим і сокровенним, передати досвід, який по крихті збирав ціле життя. Але при цьому тобі варто міцно засвоїти одну думку: діти не зобов’язані все це від тебе переймати.
Їм може просто не сподобатися те, що любиш ти. І ти, всемогутній бог, не маєш жодного права примушувати їх це любити. Та й можливостей таких ти теж не маєш. Тому що вони — такі ж люди, як і ти сам, попри те що ще маленькі. Ти права не маєш насильно вбивати їм у голови свої смаки, вподобання і переконання; ти можеш тільки ділитися з ними, пропонувати їм те, що вважаєш за важливе й цінне. Але вибір має завжди залишатися за ними. Тобі ж потрібно навчитися у певний момент тихенько відступати вбік, даючи своїм дітям можливість самим учитися вибирати, що їм пасує, а що — ні. Причому йдеться не виключно про підлітковий вік. У мене перший такий досвід стався, коли старшому синові не було і трьох років.
Погідного зимового дня ми з ним вийшли погуляти у двір. Син узяв іграшкову машинку і став прокладати для неї дорогу по схилу невеликої снігової гірки. Дорога виходила якоюсь невдалою, кривою, і я вирішив допомогти. Попросив у нього машинку і за мить збудував на сніжному схилі крутий гірський серпантин, яким тут же переможно покотив іграшку. Син відреагував несподівано. Ніколи не забуду його обличчя в ту мить. Спершу він якось невпевнено усміхнувся, навіть засміявся, узяв машинку в руки й зібрався гратися. Але потім раптом насупився, заплакав і став цією ж машинкою руйнувати мою прекрасну дорогу, доки не знищив її повністю, до останнього повороту. Тому що то була не його дорога, а моя. А його дорогу — криву і невмілу — я зруйнував, будуючи свій шикарний серпантин. І він це зрозумів, хоча тоді ще й говорити до ладу не вмів. І відповів мені тим самим: зруйнував мою дорогу.
Дати дитині свободу навіть у такій, здавалось би, дрібниці, тато може тільки одним способом: обмеживши власну свободу, добровільно применшивши свою дорослу всемогутність. Із кожним роком цієї дитячої свободи має ставати дедалі більше. Тому що тільки там, де вона є, може проявитися й відповідальність. А без цих двох якостей людина ризикує до сивого волосся залишатися інфантильним підлітком, нездатним до самостійних рішень та дій.
Звісно, тут є тонка грань між ситуаціями, коли тато просто зобов’язаний примушувати дітей до чогось, і ситуаціями, коли він повинен відсторонитися, даючи їм думати, відчувати й діяти самостійно. І визначити цю грань теж буває нелегко. Але ж ми саме й говоримо про те, що татом бути — нелегко.
Поспішай!
Ну й наостанок — про ще одну важливу річ. Якщо ти став татом — поспіши ним бути. Тому що бути татом хоч і важко, але це не так і довго: мине півтора-два десятиліття, і ці унікальні стосунки з власною дитиною закінчаться назавжди. Ти залишишся її татом, але тим всемогутнім божеством, його героєм і першим коханням бути перестанеш.
Тому поспішай. Кожний вік твоєї дитини — прекрасний і унікальний, але пролітає так швидко, що ти ризикуєш просто не помітити його. І не дай тобі Боже вирішити, ніби головне для тата — забезпечувати матеріальний добробут сім’ї, а вже все решта — це якийсь «факультатив»: маю сили і бажання, то зроблю, а як ні, то й так переб’ються. Потім, коли час буде згаяно, а ти сам нарешті порозумнішаєш, — поповнити цю втрату вже не вийде, хоч як старайся.
Якщо ти не встигнеш покачати своє немовля на долонях, поспівати йому особливих татових колискових, пожаліти його, притуляючи, коли в нього болить животик, погріти йому кашку серед ночі, — якщо ти не зробиш цього вчасно, то ти не зробиш цього ніколи. Тому що на всі ці батьківські справи ти маєш усього лише кілька років. І всі інші епохи у житті твоєї дитини будуть точно такими ж стрімкими та незворотними, і на них тобі також буде даровано лічені роки.
Постарайся їх не змарнувати.
Олександр Ткаченко, Отцовский клуб
фінансово.
Щиро дякуємо!
