Співзвучність із романом Стругацьких про «Тяжко бути богом» тут зовсім не випадкова, адже тато у певному сенсі для дітей — божество. У їхніх очах він всемогутній і всезнаючий, він усе вміє, карає і милує, заступає собою від бід і грізно питає з винуватців. Питання тільки в тому, яким саме богом ти станеш для своїх дітей.
Варіантів тут щонайменше три. Тато може бути для дитини добрим божеством, яке несе мир, радість і віру в добро. Може стати грізним демоном, який залишає в дитячій душі комплекси страхів і травм на ціле життя. А може бути «сплячим божеством», чимось на зразок індуїстського Брами, коли тато у дітей є, але його ніби й нема, бо він безконечно занурений у своє безконечно-глибоке і незмірно-змістовне особисте буття.
Два останні варіанти не вимагають особливих зусиль. А ось бути хорошим татом справді важко. Хоч би вже тому, що для цього необхідно перестати бути злим і лінивим.
У моєму «татівському» житті ці три іпостасі виявилися переплетені у хитромудрий візерунок. Десь гірше, десь краще, з помилками і втратами я опановував цю складну науку — бути татом. Якісь помилки виправити вдалося, якісь втрати виявилися невідновними. І, звісно, я зробив кілька важливих висновків. Можливо, комусь вони здаватимуться банальними, та це не біда: що довше я живу, то більше переконуюся — всі важливі в цьому житті речі банальні. Діти мої вже виросли, і висновки ці — своєрідне підбиття підсумків мого батьківства.
Головні пісні
Замолоду я дуже хотів стати професійним музикантом. Непогано опанував гітару, компонував музику, грав у кількох групах. Все моє життя було заповнене музикою, всі цінності були пов’язані тільки з нею, інших сенсів буття для мене не існувало. Потім я одружився, у нас один по одному народилося троє хлопців, а слідом за ними — довгоочікувана донька. Часи були непрості, музикуванням заробляти на життя було важко, і я пішов на будівництво, каменярем. А музику вирішив покинути. Щоб нічого не нагадувало про минуле кохання, продав усі свої гітари, диски, й повністю занурився у нову для мене роль — чоловіка, батька й годувальника. Але в глибині душі продовжував почуватися талановитим музикантом, який наступив на горло своїй пісні заради сім’ї та дітей.
Минуло кілька років. Якось я приїхав у гості до свого друга, з яким колись разом грали, писали музику, мріяли про успіх. Друг, на відміну від мене, продовжував музикувати, вже мав свою студію. Він творив, записував альбоми, виступав із концертами. А я в цей час штабелював цеглу на морозі, тягав відрами цемент на п’ятий поверх, слухав завивання баштового крану й матюки будівельників, учився вести кладку…
Звісно, я йому заздрив. У ньому я ніби побачив свою долю, що не збулася, — ту, від якої я відмовився, пішовши працювати на будівництво.
Друг поставив мені свій черговий альбом. То була саме та музика, яку ми колись збиралися записувати разом. І мені стало сумно, і так жаль себе, аж я сказав:
— Який ти молодець! Після тебе залишаться свої пісні. А після мене тільки купи цегли, яким я надавав форми.
Друг поглянув на мене здивовано. Потім засміявся і кивнув на своїх дітей, що на підлозі гралися в кубики:
— Ось вони, мої справжні твори й пісні. А оте все, — він махнув рукою в бік музичного центру, — дурниці. Приємна розвага.
Сказати чесно, я йому не повірив. Вирішив, що кокетує мужик, або просто втішити мене хоче. Зараз, через 20 років, я з цілковитою впевненістю готовий підписатися піл цими його словами. Друг, як і раніше, займається музикою, а я вже давно пішов із будови. Він відтоді випустив ще десяток альбомів, а я — кілька десятків книжок. І тепер я теж упевнений, що головний твір чоловіка — його діти. Тому що музичні альбоми та книжки, одного разу випущені у світ, тут-таки починають відходити в минуле, хоч би які гарні вони були. А діти завжди націлені на майбутнє. Причому не в якесь абстрактне майбутнє, а саме у твоє, єдине й неповторне. То вони, твої діти, зроблять його щасливим і радісним. Або важким і позбавленим сенсу. Або безпросвітним і жахливим. І від того, як швидко ти в молоді роки зумієш осягнути цю нехитру думку, залежить усе твоє подальше життя.
Замолоду чоловіками дуже хочеться самореалізації, хочеться доводити собі та всьому світу, що вони теж чогось варті й не просто так землю топчуть. Це нормальне чоловіче прагнення. Але біда тим чоловікам, кому воно заступить маленьке чудо, яке наразі ще зовсім не схоже на якесь досягнення і просто лежить собі в ліжечку, агукає і плаче, просить їсти чи бамкає цяцькою. Біда, коли батько сприймає дітей лише як свого роду неминучий доважок до йог творчих або кар’єрних амбіцій. Тому що роки минуть, сприйняття цілей і смислу буде поступово змінюватися, амбіції будуть дедалі слабшими, і зрештою зовсім згаснуть. А діти залишаться — уже дорослі, сильні, повні життя. Й від того, яким богом ти був для них увесь цей час, залежатиме те, чи побачиш ти в них люблячих друзів, байдужих знайомих або й ворогів, що тебе ненавидять.
Навіщо гарчати на собаку
Тато в дитинстві — це насамперед сила. Це твій захист і впевненість у тому, що будь-яка загроза, з якою ти сам не можеш упоратися, буде одразу ж розвіяна в дим, щойно ти покличеш свого всемогутнього тата.
Тому тато повинен бути сильним. А може й не бути сильним. Але жити він усе одно зобов’язаний так, щоби діти бачили в ньому безумовний захист від будь-якої небезпеки.
Не важливо, що це буле: шкільні хулігани, п’яний дядько на вулиці чи зла сусідка, яка репетує на них за папірець від морозива, кинутий повз урну. Важливо тільки одне: це твої діти, й ніхто на світі не має права їх ображати, доки ти живий. Це вже потім, коли з’ясується, що вони самі винні, ти сам їх доведеш до розуму й покараєш. Але якщо під час конфлікту ти з якихось причин раптом станеш по стороні тих, хто нападає, то в очах дітей це буде справжнісінькою зрадою, яка може поламати вашу дружбу на довгі роки, а то й десятиліття.
Мені ці прості істини давалися дуже важко. Сам я зростав без батька, тому уявлення про батьківські обов’язки будував на підставі того, чого самому в дитинстві бракувало. Мірою сил намагався дати це своїм дітям. Інколи це відбувалося в дуже дивних формах.
Пам’ятаю, коли діти були ще зовсім дрібні, ми всією сім’єю відправилися в ліс на пікнік. Розпалили багаття, розстелили на траві покривало, стали смажити хліб на прутиках. Раптом із кущів вискочив здоровенний собака, здається, ротвейлер. Із гарчанням кинулася на нас, розкривши здоровенну слиняву пащу. Воювати зі сторожовими псами я не вмів, та й узагалі сміливість ніколи не вирізнявся. Але того разу, не втрачаючи часу на пошуки палиці чи сокири, я підскочив із землі, також загарчав і кинувся на собаку, по-дурному вимахуючи руками. Напевно, вигляд у мене був такий дурнуватий, що собака спинився, здивовано схилив голову вбік і тим же галопом побіг назад у кущі.
Коли я, ще не встигнувши злякатися, повернувся до багаття, діти й жінка дивилися на мене з таким захватом, ніби перед ними був якийсь античний герой на зразок Геракла.
Потім у нашому житті було багато різного. Але ось це почуття, коли не замислюючись кидаєшся назустріч небезпеці, я запам’ятав добре, і слідував йому. На моє переконання, такі випадки багато в чому визначили наші з дітьми стосунки, які збереглися й понині. Тільки тепер це я живу з повною впевненістю, що на світі є троє молодих чоловіків, здатних не замислюючись кинутися на мій захист, хоч би яка біда мені загрожувала.
Захист від захисника
Навіть для дуже сильного тата існує серйозна небезпека, з якою він може не впоратися. Ця небезпека — він сам. Адже для своїх дітей тато — бог, всемогутній володар. А людині бути богом буде важко: надто велика спокуса використати владу не за призначенням. Відбувається це не за один раз, а маленькими кроками, поступово й непомітно. Але вся біда в тому, що спинити тата на цьому слизькому шляху просто немає кому. І якщо він сам вчасно цього не зробить, то за кілька років сімейного життя цілком собі пристойний і добрий чоловік перетворюється на домашнього тирана, який репетує на дітей, роздає їм потиличники і дихає грозою, треба чи не треба. Звісно, при цьому він залишається захисником своєї сім’ї, від усіх зовнішніх загроз. Але ось хто тепер захистить сім’ю від такого захисника?
Татова сила має бути доброю. Обов’язково й неодмінно, без жодних винятків. Навчений власним гірким досвідом, я зараз абсолютно переконаний, що немає й не може бути у тата ніяких поважних причин для того, щоб кричати на дітей, погрожувати їм, а тим паче розпускати руки. Тому що діти все одно тебе любитимуть, навіть такого. Але любов до тата виявиться змішаною зі страхом і невпевненістю в тому, що їх самих є за що любити. І цей гіркий «коктейль», яким ти напоїш їх у дитинстві, отруюватиме все їхнє доросле життя. А тобі до кінця життя буде соромно за те, чого змінити вже ніяк не вдасться.
Олександр Ткаченко, Отцовский клуб
фінансово.
Щиро дякуємо!
