Я — малопродуктивна. Я маю зробити більше! Занадто пізно встаю. Замало дію. Але ж знаю, що стільки ще треба зробити, і я знаю, як. Чому ж я не можу поворухнутися?
А, зрозуміло: мені треба тільки організуватися та мотивуватися! Знайти конкретні інструменти чи програми, все собі розписати і реалізувати план — що може бути простішого? Боже, але ж як я втомилася…
Розумієте тему?
Схожі думки з’являлися в моїй голові десятки разів протягом тижня, у найбільш «зайнятий» і неспокійний період мого життя — під час промоції обох моїх книжок. І хоча раз на три-чотири дні я мала заплановані виступи, відповідала на сотні листів і щомиті винаходила новий продукт або послугу на майбутнє — у своїй голові я все одно була недостатньо ефективна та продуктивна. Надто мало зробила!
Одночасно, якимось таємничим чином, я постійно почувалася втомленою. Вечорами (читай — коли лягаю спати близько першої години ночі) довгі години лежала навзнак, не маючи сил заснути, бо голова не хотіла відключатися. Я не мала сил, худла на очах і не відчувала тієї чудової та радісної енергії, що керувала моїми кроками три з половиною роки подорожування світом.
І виявилося, що я взяла на себе такий величезний тягар, аж уже ледве дихала.
На початку проекту та з нагоди виходу в світ моєї першої книжки «Полька може. Стань героїнею свого власного життя» все йшло чудово: я відчувала, що зараз вибухну від щастя — так багато нових друзів; супер-зустрічі з читачами; промови, після яких шанувальники ще кілька місяців писали мені листи з подякою; продаж (хоч тоді цього не усвідомлювала), який наголову розбив чи не всі польські дебюти самвидаву. І все було би добре і прекрасно, — бо було! — якби певної миті я, слідуючи вказівкам комерціалізованого і зматеріалізованого ринку «саморозвитку», не змушена була робити більше, швидше, краще, крутіше…
Після повернення з п’ятиденної поїздки (під час якої брала участь у п’яти подіях у чотирьох різних містах країни) я прокидаюся опівдні; моя перша думка: «Хай йому грець! Ну чому знову так пізно? Я — непродуктивна! Чому я не можу мотивувати себе вставати рано?» Відповідь: «Тому, що ти втомилася, не відпочиваєш, забагато від себе вимагаєш і можеш захворіти» — ніколи не з’являлася. Зазвичай відповідь звучала так: «Тому, що ти лінива. Не можеш взяти себе в руки. Тому що ти неефективна». І так по колу — бо п’яти‑ та семиденних поїздок за кілька місяців трохи назбиралося.
Коли в грудні 2013 року я летіла до США на тренінг із саморозвитку — вимріяний і оплачений тяжкою працею, — я гадки не мала, для чого це роблю. У мене не було жодного бажання йти на подію, під час якої мене знову будуть накручувати до дії. Мені здавалося, що мої механізми так зносилися, аж вже не було що накручувати. Якби не давно куплені квитки на літак, відклала би участь у тренінгу. Тепер, із перспективи часу, мені здається, що опам’яталася б і пізніше все одно не полетіла б, усвідомлюючи, що це була не я. Але цього не сталося.
Я люблю музику, люблю людей, обожнюю добру енергію, «кайфую», коли робиться багато доброго. Отож, утома й безнадія швидко розчинилися в натовпі двох тисяч незнайомих обличь під звуки найпопулярніших хітів літа (і в такт ляску долонь від «дай п’ять»). Перше заняття виявилося цікавим і веселим. І хоч частину вправ я взагалі не відчувала і змушена була «мотивувати» себе до їх виконання, загалом було непогано.
Цікаво, що під час занять я швидко відчула: насправді мені начхати на великий бізнес, бо найголовніше для мене — це відносини, дуже занедбані за останній час. Найважливіше — це моє життя, радість, безпосередність.
А що між іншим я пишу книжки, проводжу майстер-класи, публічні виступи…? Чудово, я в цьому реалізуюся і в мене це добре виходить; але це не є мій пріоритет. А саме цьому я присвятила майже півроку свого життя. Коли вилітала з Каліфорнії, де відбувався семінар, мені було трохи краще: знову відчула подобу внутрішнього миру та рівноваги, які раніше багато років супроводжували мене кожного дня… до моєї пригоди із «саморозвитком».
У січні я дісталася Флориди, прибувши на другий тренінг «Business Mastery». Достатньо буде сказати, що залишала його з думкою (насправді, не жартую! казала це моєму хлопцеві!): «Не можу дочекатися повернення додому, щоб почати працювати по чотирнадцять годин на добу! Мені стільки потрібно зробити!». Мою «карту пам’яті», яка відображала те, що я збиралася зробити протягом перших дев’яноста днів після повернення, можна розглядати як річний або дворічний план розвитку бізнесу. Але ж я вмію швидше, сильніше, більше!
Повернувшись до Польщі в лютому 2014‑го, я кинулася у вир підготовки другої книжки «Полька може. Життя починається після 40‑ка». Здається, через весь процес мене «протягнули» тільки відчуття, що роблю щось добре для інших, а ще ентузіазм і адреналін, пов’язані з дуже стислими термінами: я знову дала собі тільки два з половиною місяці на написання і публікацію книжки. Серез іншого, для забави (внаслідок божевілля?) я придумала і втілила також проект «24 години Жіночності» — ідея була занадто добра, щоб її згаяти! А те, що я мала на цей проект менш ніж три тижні одночасно з роботою над книжкою…? Це деталі!
Немовби всього цього було замало («всього цього», тобто: нової книжки, організації проекту, просування попередньої книжки та публічних виступів) у березні разом із приятелем ми полетіли до Лондона: він як учасник навчання, на який я отримала вхідний квиток в складі викупленого рік тому пакету, я — як учасник обслуговування заходу. Передостаннього дня, повертаючись додому вночі, ми потрапили в автомобільну аварію. Я, трохи застуджена, спала на задньому сидінні. Сильний удар обличчям об переднє сидіння, присмак крові у роті та крик подруги, щоб негайно вийшли з машини, розбудили мене…
Я пам’ятаю, як із двигуна йшов дим. Бачу, як заливаю свій одяг і тротуар кров’ю. Хтось підбігає зі своєю курточкою та прикладає її мені до носа. Хтось щось кричить, хтось викликає «швидку»… А я сиджу на тротуарі й не знаю, де мої туфлі: зняла їх, коли сідала в машину. Я не розумію, що сталося і що зараз буде. Я почуваюся добре, хоча ступня трохи болить. Що з Бартком? Він весь трясеться. «Все добре?» — запитую я. Курточка спотворює мій захриплий голос. Приїжджає машина «швидкої», мене пристібають до ліжка, заносять в автомобіль і ми їдемо з сиреною. Мене хапають судоми і стає зимно…
Два дні по тому ми проводимо ніч в аеропорту — не було потягів, щоби можна було встигнути на ранковий рейс. Я з розквашеним носом, на милицях, в інвалідному візку. Ще по двох днях — я відвідую дві події, ніби аварії й не було. Ну бо нема чого себе жаліти, не так уже мені погано, а тут життя тече крізь пальці. Повертаюся додому, й увечорі мене приковує до ліжка біль у хребті, такий сильний, що я лежу нерухомо, а сил вистачає тільки на сльози, які струменями течуть по щоках.
Здається, що весь світ кричить мені: «Повільніше!» Все тіло говорить: «Бережи мене! Давай знову дружити, не роби цього зі мною!». Але в голові тільке одне: «Треба діяти!»
Умовляю себе: те, що не маю сил підвестися з ліжка, що нічого не хочу робити, що я нещаслива, — це лише провина мого невідповідного ставлення, відсутність мотивації та організації. Тому достатньо собі з цим порадити, і все «буде ляля»; повернеться енергія, бажання і радість життя. Таким чином («швидше, сильніше, краще!») я вганяю себе у хворобу і депресію…
На своє щастя, наприкінці я стала приходити до тями. Припускаю, що іншого виходу не було, бо довго би я так не протягнула. Перший момент опритомнення настав, коли я у відчаї потягнулася по «RPM» — метод планування життя і збільшення продуктивності. Я сіла, цілком «умотивована», перед монітором: диск відкритий, навушники на вухах, записник перед носом. Я сміялася, схвально кивала головою, почала робити нотатки… І так, мабуть, зо три дні. До моменту, коли, за програмою, я маю серйозно починати планування і розписати завдання. І тут у мене з’являється пустка і внутрішній опір перед виконанням завдання. Кілька днів я обходила «RPM» довгою дорогою, міркуючи, що би це означало. Перша думка: «Я занадто лінива», але на цьому етапі навіть я бачила, що не в тому справа.
І раптом я зрозуміла: хвилиночку, адже я не хочу планувати своє життя щогодини!
Адже моє життя — не завод, на якому все має бути автоматизоване, обумовлене правилами, протестоване на продуктивність! А де ж спонтанність? Де місце на те, що в цей день я просто не хочу нічого робити? Де місце на те, щоби рано прокинутися й подивитися, що принесе наступний день? Четвертий диск я вже не слухала…
Процес «промивання» мозку тривав добрих кілька місяців, підкріплений необхідністю подбати про своє здоров’я — аналіз крові виразно показав, як сильно я «поїхала головою», не піклуючись про своє тіло: сильна анемія, зниження кількості білих кров’яних клітин і хаос у багатьох інших показниках. Зрештою, до мене почало доходити, що мій стан був пов’язаний не з моїм ставленням, а з браком будь‑якої рівноваги в діяльності й невмінням прислухатися до себе.
Чи дійшло би до мене швидше, якби мама тоді зізналася, що після наших зустрічей плакала, не спала від нервів і переживань про те, що зі мною відбувається? Напевно ні — позбулась би її турботи одним махом і списала би все на надмірну материнську вразливість. Коли ми на чомусь сильно зациклимося, до нас рідко доходять логічні аргументи й раціональні обґрунтування.
Потрібно було п’ять місяців відпочинку на Гаваях, щоби засумувати за Польщею і тамтешнім життям, так сильно занедбаним за минулий рік. Тільки там до мене дійшло, що я, так «вмотивована» до діяльності, декілька місяців не спілкувалася з друзями, підпорядковуючи все проекту, читачам і викривленому образові розвитку бізнесу.
Перед вильотом на Тихий океан я будувала нові плани: записати відео програми (ну, бо де ще знайду краще від гавайських пляжів тло?); створити новий веб-сайт (ну бо коли ще матиму стільки вільного часу?); розпочати нову книжку (ну бо навіщо чекати?).
Виконання плану: нуль. Самопочуття у зв’язку з цим? Ідеальне!
Я дедалі частіше згадувала, як жила і діяла до написання книжок, і — що важливіше — до тренінгів із саморозвитку. Мала проблиски радісної і спонтанної дівчини, яка вірить, що життя приведе її туди, де вона має бути. Я сумувала за її безтурботністю і відчуттям, що на все є час; за переконанням, що робити свою справу і насолоджуватися тим, що пізнала в житті, — це вершина мрій.
І, хоча іноді я була загублена й не мала планів на життя, я смакувала його усіма своїми почуттями. Але певної миті дала себе переконати, що повинна прагнути більшого: підвищити рівень свого життя; діяти з більшим розмахом; бути вмотивованою прагнути більшого і постійно ставати «кращою версією самої себе». Ніби з нами постійно щось не так, якщо ми кожного дня не прямуємо до осягнення, заробляння або сходження на наступний щабель підставленої нам під ніс драбини!..
У травні 2015 р. я поверталася до Польщі з відчуттям певного переламу. Я знала, що повернуся в гармонії з собою, в спокої душі й тіла, почну знову зустрічатися з друзями і приятелями, з якими познайомилася в ході свого проекту, що принесе добрі ідеї та покаже, в якому напрямку рухатися. Ідей для книжок, проектів і послуг мала достатньо — десятки нотаток слухняно чекали в «Evernote»; і все ж, у мене не було жодного бажання розвивати жодні з них.
Торік боролася би з цим і займалася би самобичуванням; думаючи, що це питання браку мотивації, намагалась би знайти рішення. Тепер же я не сприймала це як проблему, і тому пошуки рішення виявилися непотрібними. Адже, якщо я хочу, щоби життя текло крізь мене; якщо я хочу дрейфувати за його течією, а не дертися проти течії; якщо хочу жити в гармонії з собою кожної миті (не плутати з постійним відчуттям щастя) — а я хочу, — то мотивація не є відповіддю.
Найбільш глибоко я зрозуміла це під час одного з виступів після повернення до Польщі. Організатори запропонували назву «Найкраща версія себе: знайди в собі відвагу й мотивацію». Але через набуту алергію на фразу «краща версія себе», я змінила його на «Істинна я — справжнє джерело відваги і мотивації».
Стоячи перед аудиторією, я сама ще точно не знала, що буду говорити. Після зустрічей із багатьма людьми знаю, що хоча ми всі послуговуємося однією мовою, але вкладаємо різний зміст у слова, які вживаємо. Щоби зрозуміти одне одного і розмовляти з аудиторією про одне й те саме, я почала з того, що розклала назву виступу на головні чинники. Учасники допомагали мені в цьому, пропонуючи свої визначення і бачення. Таким чином ми пройшли по черзі «істинність», «справжнє життя» і «відвагу», щоби дійти до «мотивації».
Колись я чула, що «мотивація» потрібна нам тільки тоді, коли ми повинні зробити щось, чого насправді робити не хочемо.
Мені здалося, що це дуже сильно і влучно засіло в моїй пам’яті. Я поділилася своїми спостереженнями із залою і одночасно поставила запитання: чи в контексті справжнього життя — згідно з нашими цінностями, емоціями і тим, що випливає з середини кожного з нас — мотивація є позитивним чинником у нашому житті? Переважно відповіді були ствердні, наводилися приклади ситуацій, у яких «мотивувати себе» необхідно. І коли я слухала відповіді зібраних там людей, мене раптом вразила безглуздість і шкідливість концепції «мотивації».
Здається, що ми, люди (принаймні більшість із нас), забули, що ми є частиною природи. Через це також з нашої пам’яті вислизнув той факт, що природа діє циклічно: пори року, процеси, що відбуваються вдень і вночі, різноманітні форми діяльності організмів залежно від часу доби. Ми ніби й вивчаємо ці цикли у школі, але дуже швидко у нас із голови вилітає, що й ми їм підлягаємо, — як частина природного світу.
Можливо, трохи важче про це забути жінкам, чиї тіла щомісяця нагадують їм про циклічність життя, хоча ми й перестали жити у відповідності до місячного циклу. Ми не зауважуємо, який день місяця виявляється для нас найкреативнішим, у який маємо найбільше енергії, а в який потребуємо максимальної самотності та спокою. Попри те, що кожного місяця це повторюється, ми не організовуємо свого часу таким чином, щоби наша праця та особисте життя минали відповідно до природних схильностей та самопочуття в цей період.
Можливо, у той час, коли ми жили ближче до землі та її циклів, наше життя було також більш синхронізоване з тим, що відбувається в нас самих. Можливо, тоді ми розуміли, що на все є свій час: на відпочинок, на діяльність, на творчість, на байдикування думок і дій. А може, й ні — бо не мали ми стільки часу і комфорту, як зараз.
Однак я зрозуміла, що в епоху роботи з машинами, збільшення їхньої продуктивності та ефективності, а також в епоху вимог (щоби принтер, комп’ютер чи екскаватор незалежно від часу дня чи ночі працював однаково справно) — того ж вимагаємо від себе.
І ось тут приходить «мотивація» як гарне визначення для того, щоби примусити себе робити те, що я зараз (або взагалі) робити не хочу.
Щоби не слухати того, що нам підказують наше тіло і серце.
Щоби навіювати собі, що кожного дня і кожної миті ми повинні бути однаково творчі, позитивні й готові до дії.
Щоби обманювати себе, що цінності, які сповідуємо, не мають значення в професійному контексті та для роботи, яку виконуємо.
Щоби ігнорувати той факт, що хочемо бачити доцільність нашої праці, й нам «не по дорозі» з виконанням безглуздих завдань.
Щоби заглушити відчуття, що життя/бізнес/навчання/зв’язки можуть виглядати інакше, ніж нам кажуть; що для нас взагалі не важливо досягати того, чого «потрібно» досягти; що нам байдуже те, що «повинно» бути закінчено, куплено, повішено на стіні, припарковано в гаражі…
Тому:
Я змучена, але не дозволю собі цього, бо хто таке бачив, щоби бути змученою і відпочивати без докорів сумління? Мотивуйся до дії!
Працівники фірми не бачать сенсу і (або) цінності своєї праці, але ж не реорганізувати компанію так, аби люди могли реалізуватися, а мій бізнес підтримував їхню цінність! А дай-но я їм влаштую навчання з мотивації!
Маю власний бізнес; усі знають, що означають багато відречень, безсонних ночей і брак дружніх стосунків. Але я повинен рости, повинен розвиватися, я повинен мати більше клієнтів. Що з того, що мені це не дуже подобається, і взагалі я не хочу так керувати своєю фірмою — якщо всі так роблять, то, вочевидь, так «повинно» бути…? Не маю сил? Подивлюся відеомотиватор на «YouTube»!
Коли у мене з’явився цей образ — образ людини, яка ґвалтує свої почуття, емоції, цінності та схильності в ім’я продуктивності й досягнень, — я закінчила зустріч так, як закінчу цю статтю: наше життя — не виробнича лінія, не робімо з себе роботів.
Давайте звертати увагу на те, що в нас з’являється і як ми хочемо використати свій час.
Давайте залишимо місце для сліз, печалі, втоми, гніву, бездіяльності. Вони становлять важливу та невід’ємну частину нас самих, таку ж, як сміх, радість, діяльність і активність.
Давайте свідомо керувати нашою енергією і використовувати її під час роботи, в яку віримо, і яка підтримує картину світу, в якому хочемо жити.
Про потребу мотивувати себе можете забути!
Примітки:
Після мого досвіду і кількасот годин роздумів я розрізняю бізнес «саморозвитку» і те, що вважаю справжнім саморозвитком (спостереження за собою і досвід життя); отже, перший тип саморозвитку я пишу в лапках.
За матеріалами: magdabebenek.pl
Переклад: Олена Довгальова, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
