Якщо це все ще не дуже для вас очевидно — то диявол існує, і він, до речі, не любить людських істот. І ще він великий боягуз. Він нездатний ранити Господа напряму, тому обрав підступний шлях і прагне ранити Бога через істот, яких Він любить понад усе, — через нас.
Не здивує особливо християн — його улюблену здобич, — якщо я скажу, що диявол постійно атакує і спокушує нас своїми діями образити Творця.
Проблема в тому, що диявол дуже підступний, а ми часто нерозумні. Ми вважаємо, що якщо ходимо на Месу, молимось Розарій і намагаємося жити згідно з законами християнського життя, то нам не варто турбуватися щодо його наступів. На жаль, це не так. Диявол подвоює свої зусилля, коли бачить постійність у сповідуванні християнських цінностей; він змінює свої стратегії. Краще зрозуміти це допоможе порівняння. Отож, злодій хоче пограбувати будинок. Плануючи крадіжку, він дізнається, що в будинку проживає молода жінка. І щоночі, в один і той же час, її хлопець кидає камінці у вікно дівчини, аби вона вийшла і впустила його до будинку. Що має зробити крадій, щоб обманути молоду дівчину? Якщо він просто кине камінець у вікно, швидше за все, батько дівчини його викриє і впіймає. Тому план має бути складнішим і включатиме копіювання ходи, поведінки і голосу хлопця.
Я думаю, що це хороший приклад, аби зрозуміти, як диявол і його спокуси проникають у життя християнина. Диявол не пропонує нам спокус відкрито, так би мовити, напряму, бо знає, що вони будуть відкинуті відразу. Натомість він змінює плани й намагається нам презентувати їх із думками в стані духовного піднесення, щоб таким чином крок за кроком ми відходили від наших відкритих відносин із Господом.
То що ж це за думки такі й «духовні стани», що здаються добрими, але насправді є спокусою? Щоб відповісти на це питання, я скористаюся порадами отця Марка Івана Рупніка з книжки «Проникливість. Як отримати серце Бога» (яку, до слова, дуже рекомендую). Публікація ґрунтується на творах Отців Церкви, її ідеї описані і збагачені традиціями і мудрістю Церкви.
Зосереджуватись лише на собі
Не знаю, чи інші стикалися з цим настільки, наскільки довелося мені; однак коли я вирішив бути справжнім християнином, то однією з найбільших змін у духовному житті, яку Господь допоміг мені осягнути, стало менше зосередження на собі, яке означало для мене більше зосередження на інших. Я відкрив, що набагато більше радості приносить давати, ніж отримувати, а радість справжньої спільноти аж ніяк не можна порівняти з мінливим задоволенням, запропонованими егоїзмом. У духовній битві егоїзм створює умови, де диявол завжди перемагає. Досить складно ввести в оману людину, чиє серце спрямоване на Бога та інших людей. Любов ослаблює злого. І далі — більше: поведінка, яка ґрунтується на егоїзмі, провокує інші спокуси. Диявол прагне, щоб наші погляди були скеровані тільки на нас, і саме тоді він може розпочати атаку. Зростання такої «невпрорядкованої» любові до себе — духовна неміч, яку Отці Церкви називали «philautia».
Ми маємо розрізняти методи, які застосовує диявол, атакуючи наше християнське життя.
1. Віра — це відносини, а не інформація.
Християнська віра — це життя, наповнене відносинами з Христом. Це взаємини, які проявляються у тому, в що ми віримо, чого прагнемо, про що ми думаємо і що ми обираємо. Це віра, яка наповнює і збагачую кожен аспект нашого життя, позаяк така віра є живою та вкоріненою у справжніх відносинах з Ісусом.
Коли життя християнина ґрунтується на сповненим любов’ю діалозі з Христом, диявол майже не може завдати удару. І саме тому його стратегія полягає в підриві цього взаємозв’язку. Як він це робить? Змушуючи нас сприймати наші релігійні почуття, наше прагнення святості, нашу євхаристійну побожність, наші духовні та суспільні переживання як особисті досягнення, а не як дар, отриманий від Господа. Диявол хоче, аби ми думали, ніби можемо стати кращими християнами самотужки, поступово відлучаючи нас від приязні з Ісусом.
Але чого він нам не каже, то це того, що ніхто не в змозі позбавити нас віри, попередньо «не скомпрометувавши» її. Коли християни починає сприймати себе як головного героя свого християнського життя, його віра втрачає всю енергію та охолоджується до того моменту, коли стає однією з ідеологій, колекцією ідей, у які хтось вірить (доктрина), сформованих зі звичок людей чи цілих родин (традицій), і збіркою норм поведінки правильного життя (мораль). До речі, ви коли‑небудь зустрічали християнина, який би давав саме таке визначення християнства?
Наслідки очевидні: коли віра стає ідеологією, вона стає нудною; і саме тому виникає безмежна прірва між життям і переконаннями. Втілення, смерть і воскресіння Христа швидко набувають такого ж значення для нашого життя, як Нептун, Уран і Сатурн. Диявол переміг. Він перетворив нас на відданих доктрині й ритуалам християн зі зразковою мораллю, однак… мертвих усередині.
2. Чуттєвість
Надзвичайно важливо, щоб ми молилися і здійснювали наші релігійні практики з любов’ю. Цілком природно та слушно відчувати тоді задоволення і внутрішній мир. Ми робимо те, до чого закликає нас Церква; слід також бути наполегливими та постійними у цьому. Це єдиний шлях до щастя, і нехай ніхто вам не розповідає, що це не так. Але й тут є ризик, про який я маю попередити. Існує дуже тонка грань, і дуже легко втратити напрямок і почати практикувати наші молитви не для того, аби наблизитися до Бога й зміцнити нашу любов до Нього, але заради духовного задоволення, які нам дають ці практики; заради того, ким вони дають нам відчути себе, заради створюваного ними персонального образу.
Як ми можемо зрозуміти, чи це саме те, що зараз діється з нами? Отець Рупнік дає нам чудову пораду: «Надзвичайно важливо бути уважним до своїх думок і відчуттів протягом молитви. У моменти сильних духовних відчуттів ворог використовує переваги уяви, яка зосереджена на тому, що Боже (на святих речах, на святих людях, на нас самих, на нашому духовному майбутньому), аби пробудити думки і переконання, які роблять нас «чуттєвими» учасниками духовного життя, бажаючими понад усе саме цього задоволення; ворог змушує нас відчувати насолоду від того, що ми є на цьому шляху, адже він є правильним».
Із власного досвіду, я знаю, що спочатку не так складно зрозуміти, звідки походять наші відчуття. Однак, коли ми робимо певні поступи на шляху духовного розвитку, розпізнати наші мотиви стає дедалі важче. Коли ми усвідомлюємо необхідність збагнути їхнє походження, варто цього шукати дуже скрупульозно, тому Церква радить нам регулярний іспит сумління.
3. Особисті ідеї та плани.
Успіх зачаровує. Ми є людьми, ми хочемо, щоб наші проекти реалізовувалися; ми навіть молимося про це. І в цьому теж немає нічого поганого. Навіть більше: Господь також прагне, щоб наші євангелізаційні починання мали успіх. Без сумніву, диявол дуже добре усвідомлює, що людське серце іноді стає занадто зосередженим на досягненні власних цілей. Той факт, що ми прагнемо євангелізувати, не дає нам імунітету від захоплення нашими ідеями настільки, що ми забуваємо головне правило: саме Господь і Його благодать має бути в центрі. Диявол радіє, коли йому вдається замаскувати «philautia» як апостольське завзяття. Тому дуже важливо всі наші ідеї та серця віддавати в руки Бога перед Дарохранительницею, дозволяти Йому створювати виклики для нас, просити, аби Господь допоміг нам завжди ставити Його в центрі, навіть якщо доведеться придушити нашу гординю і не вважати себе основою успіху, і за це Богу хай буде подяка!
4. Змушувати нас відчувати, що ми обрані Богом
Як це прекрасно! Ми живемо цнотливо, щотижня відвідуємо Месу, ми мислимо як християни, допомагаємо старенькій бабусі перейти вулицю на пішохідному переході. Отож давайте створимо коло однодумців і не впустимо нікого у це коло світла і чистоти. Хіба це позиція істинного християнина? Звісно, ні! Але все ж таки, дуже часто сумний факт наявний: осудження і неприйняття тих, хто думає інакше, — доволі поширене явище, особливо серед недостатньо зрілих християн. Це ще одна спокуса, яка допомагає дияволові посіяти «philautia» у душі — пізнати фарисейське задоволення бути справжнім послідовником Божого Царства і велично виносити вирок: хто живе вірою, а хто — ні.
І при цьому, може, ми й навіть промовляємо довгі молитви за гріхи інших, оплакуючи безбожжя цього світу та одночасно розбиваючи Боже Серце, позаяк Він бачить, як ми занурюємось у сліпий егоїзм. Правда в тому, що такі «послідовники Господа» — зі своєю позицією осудження і засудження — дуже далекі від милості й любові, якої чекає від нас Господь. Дуже важливо, щоби християни, які впали у цю спокусу, усвідомили осуд і погордливе відчуття своєї досконалості, а також віддали ці думки й відчуття Господеві, який аж ніяк не жартував, кажучи, що митарі та блудниці ввійдуть у Царство Боже перед фарисеями.
Варто зауважити, що ця спокуса пробирається у світ принципів. Це відбувається, коли наша власна інтерпретація віри стає універсальною нормою, згідно з якою ми оцінюємо ідеї та думки інших. Отець Рупнік каже, що «саме таким чином принципи перетворюються в ідолів, а віру дуже легко сплутати з точною системою мислення, з особливою школою і навіть спеціальним надточним методом, який втратив справжній зв’язок з Ісусом, нашим Спасителем. Врешті‑решт, це створює таку ідеологію віри, яка може зайти надто далеко: коли будь‑яка думка, що не збігається з нашою, буде відкинута, навіть якщо це слова єпископа, голос Папи, ба навіть вчення Церкви.
5. Думки у відповідності з темпераментом
Як я згадував, коли християни зростають у духовному житті, диявол намагається знайти дедалі вишуканіші шляхи, аби посіяти своє насіння у нашому житті. Один із випробуваних способів — надихнути на думки та ідеї, які відповідають внутрішній характеристиці людини. Тобто хоробрих він надихне на думки про мужність; побожних — на думки про благочестя і самозречення; щедрих — на думки про благодійність і допомогу бідним. Отець Рупнік каже: «Ворог зайшов настільки далеко, що молиться з тими, хто молиться; постить із тими, хто постить; дає милостиню з тими, хто дає милостиню. Все це для того, щоб увійти в людину і змусити її робити те, що йому заманеться».
Диявол добре нас знає — у нього наше «досьє». І надзвичайно важливо, аби ми також себе знали і вміли робити справжній іспит совісті, аби відрізнити, де росте пшениця, а де був посіяний кукіль. Основним критерієм завжди має бути план Бога у нашому житті: є багато хороших і святих речей, які ми можемо зробити, але, можливо, це не те, чого Бог хоче від нас. Розсудливість, яка ґрунтується на Божому плані, завжди повинна бути основою прийняття наших рішень.
6. Фальшива досконалість.
Можливо, це вас здивує. Диявол може легко заманити нас у свої сіті таким чином: він створює спокуси, ми їх долаємо, і нам здається що ми стаємо кращими християнами. Але отець Рупнік попереджує, що «таким чином, ви потрапляєте в найнебезпечнішу пастку: пастку духовної гордині. Не люди перемагають князя темряви, — це чинить Бог, який торжествує над злом. Святий Дух дає нам силу відкинути темряву і подолати брехню спокусника». Ця духовна гординя йде в парі з хибним переконанням, що ми здатні перемогти будь‑яку спокусу. Тоді Господь і Його благодать несвідомо усунені з поля духовної битви; залишається тільки спокусник, який показує своє справжнє обличчя. Найстрашніший бік цієї форми «philautia» — те, що християнин, який зазнав поразки, всіма силами намагатиметься повернутись на шлях, що дозволив йому досягнути попереднього «рівня», а це вже волюнтаризм. Щоправда, усе навіть може супроводжуватися молитвою, але не Господь буде в центрі цієї боротьби, позаяк диявол уже запевнив такого християнина, що він може це зробити сам. Яка велика брехня!
Християнин повинен бути уважним, адже диявол намагатиметься змусити його відмовитись він надії на Божу поміч і погодитись на відчай. Хоч як парадоксально, але християнин відкидає надію на допомогу, якої він навіть не попросив, і зневірюється у Божому Милосерді. Хоча саме прощення не було його метою, він прагнув відновити мир, який відчував у момент духовного піднесення. Врешті‑решт, використовуючи «philautia», диявол дезорієнтує християн; залишаючись беззбройними на полі битви, вони стають його жертвами. Важливо знати, що справжня досконалість християнського життя — в парадоксі смерті й воскресіння. Це знаходить вираження у смиренній любові, яка не вивищується понад іншими і не стає самоціллю.
Мир віднаходимо не у спогляданні себе; ми відчуємо його, коли ті, хто поруч із нами, насправді щасливі. Це досконалість, яка завжди потребує і шукає Господа, адже визнає свою мізерність перед таємницею Любові, до якої покликана. А перемог не присвячуй собі, будь вдячним за них як за подарунок. Зіткнувшись зі справжньою християнською досконалістю, диявол безсилий.
За матеріалами: Catholic Link
Переклад: Наталя Горзов, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
