Ще за життя Мати Терезу з Калькутти вважали святою, і не тільки католики. Люди падали навколішки й цілували її поморщені, спрацьовані долоні. Вони бачили в ній живу ікону Бога на землі та промінь Його любові. «Молися за мене», — з усмішкою просила вона кожного, хто стискав її завжди теплі руки.
Аж 2003 року, коли вона вже була проголошена блаженною, вийшли на яв старанно приховувані нею таємниці її духовного життя: містичні пориви та відчуття неприсутності Бога, що тривало пів-століття… Отець Браян Колодійчук, постулатор беатифікаційного процесу, припускає, що з часом Мати Тереза «буде визнана однією з найбільших містичок Церкви».
Маленька наречена Ісуса
Історія ця почалася у Скоп’є, нинішній столиці Македонії. Там 26 серпня 1910 р. в сім’ї албанців із Косова прийшла на світ Аґнес Ґонджа Бояджу. Проте свій день народження вона відзначала 27 серпня, в день хрещення.
«З дитинства Серце Ісуса було моєю першою любов’ю», — згадувала сама Мати Тереза. Перше Причастя вона прийняла, маючи заледве п’ять з половиною років. «Уже тоді в мені була любов до душ». Релігійне виховання удома і в парафії сформувало її так, що у 12 років вона вирішила стати місіонеркою, аби «проповідувати життя Христове людям місійних країн».
Аби сповнити свій намір, вона стала черницею. То був плід її великої близькості з Богом. «Ніколи навіть на мить я не сумнівалася, що вчинила слушно, — пояснювала потім Мати Тереза. — То була воля Божа. То був Його вибір». У проханні, висланому до настоятельки Інституту Пресвятої Діви Марії (сестер-лоретанок) дівчина пояснювала з чулою щирістю: «Я закінчила п’ятий клас середньої школи, знаю албанську, яка є моєю рідною мовою, і сербську, трохи знаю французьку, англійської не знаю зовсім, але покладаюся на доброго Бога, що Він допоможе мені навчитися настільки, скільки мені потрібно, і тому одразу (…) починаю вивчати. Я не маю особливих вимог, тільки хочу бути на місіях, а в інших справах повністю віддаюся в розпорядження доброго Бога».
«Дай Йому руку й ходи тільки з Ним. Іди вперед, бо як озирнешся — повернешся», — сказала їй на прощання мати, коли у вересні 1928 року Ґонджа виїжджала до Ірландії, аби там розпочати чернече життя. На честь покровительки місій, св. Терези від Дитятка Ісус, отримала ім’я Марія Тереза.
Сестра Тереза зголосилася виїхати до Бенгалу. Вже в січні 1929 року прибула кораблем до Калькутти. Дворічний новіціат відбула у Дарджилінгу, біля підніжжя Гімалаїв. 1931 року, склавши перші чернечі обіти, вона стала вчителькою в школі для дівчат у Калькутті. «Якби ти знала, яка я щаслива, що стала малою нареченою Ісуса, — писала с. Тереза до подруги. — Я радію повним щастям, навіть коли зношу якесь страждання для мого коханого Нареченого». А в листі до часопису «Благовест» 1932 року вона визнала, що «життя місіонерки не встелене трояндами, насправді — більше тернами; однак за цього всього це життя, сповнене щастя й радості, коли подумаєш, що робиш те саме, що робив Ісус, коли був на землі».
Сміюся більше, ніж страждаю
Здоровий ґлузд, почуття гумору, відвага, запал, глибока молитва, милосердя — такі риси бачено в Терезі, коли 1937 року вона складала довічні обіти. «Яка я була щаслива, що можу з власної волі розкласти вогонь під своєю жертвою. Тепер (я є) Його, причому на всю вічність!» — записала вона свої свіжі враження. Однак про її глибоку єдність з Ісусом знали тільки сповідники.
Своєму колишньому настоятелю зі Скоп’є, о. Франьо Ямбрековичу, вона звірялася в листі, що хоча й почувається «щасливішою, ніж будь-коли», то набагато частіше її супроводжує темрява. «А коли ніч стає дуже густа і я маю враження, що закінчу життя у пеклі, тоді я просто жертвуюся Ісусові. Якщо Він хоче, щоб я там була, — я готова, але тільки за тієї умови, що це насправді зробить Його щасливим. (…) Лиш не думайте, отче, що я тільки страждаю. О ні, я сміюся більше, ніж страждаю, так що деякі дійшли висновку, що я розпещена наречена Ісуса, яка мешкає з Ісусом у Назареті, далеко від Гефсиманії».
Це її перша письмова згадка про темряву, яка проявляється браком відчуття присутності Бога та болісною тугою за Ним, аж до духовної сухості. Бог поволі вводив її у цей етап містичного життя, що його св. Йоан від Хреста називав «темною ніччю»: «ніч почуттів» і «ніч духа», якими Він очищує людину від усілякої духовної недосконалості.
«Я хочу бути вся для Ісуса — насправді, а не тільки за іменем та вбранням, — писала с. Тереза. — Багато речей виходять навпаки, так що моє превелебне “я” посідає найважливіше місце. Я все ще та сама, сповнена пихи Ґонджа. Тільки одне змінилося: моя любов до Христа; я би віддала для Нього все, навіть своє життя».
Вона скаржилася на пиху, з якою боролася, а в цей самий час її співсестри захоплювалися її… смиренням. «Думаю, що Ісус дуже любить с. Терезу. Ми мешкаємо в одному домі. Я бачу, як вона щоденно старається в усьому принести радість Ісусові. У неї багато роботи, але вона себе не береже. Дуже смиренна. Їй дорого коштувало, щоб це осягнути, але думаю, що Бог вибрав її для великих діл. Насправді те, що вона робить, то цілком звичайні речі; але досконалість, із якою вона це робить, є саме тим, чого від нас прагне Ісус», — написала 1937 року с. Ґабріель.
Однією з цих «цілком звичайних речей» було відвідування вбогих у калькуттських нетрях. Сестра Тереза ходила туди щонеділі. «Я не можу їм допомогти, оскільки нічого не маю, але йду давати їм радість, — розповідала 1937 року с. Тереза в листах для часопису «Католицькі місії» (Katoličke Misije), зворушена крайньою вбогістю мешканців бідняцьких кварталів. — Я бачила, які вони щасливі, що я їх провідала». Якось одна з убогих жінок попросила: «Прийди ще! Твоя усмішка принесла сонце у цей дім!» Повертаючись до монастиря, с. Тереза молилася: «Боже, як легко я зробила їх щасливими! Дай мені сили, щоб я завжди була світлом у їхньому житті й таким чином провадила їх до Тебе».
Чи відчувала вона, що через 11 років віддасть їм своє життя повністю?
Ні в чому Йому не відмовляти
Перш ніж це сталося, у квітні 1942 року с. Тереза за згодою сповідника склала приватну обітницю. Вона зобов’язалася «дати Богові все, про що Він попросить» — «ні в чому Йому не відмовляти». Через роки вона пояснювала, що хотіла пожертвувати Богові «щось дуже гарне» і «без застережень», кажучи Йому «так» у кожній ситуації, аби не ставити меж Його планам. Пояснювала так: «Чому ми повинні віддавати себе Богові повністю? Оскільки Бог віддав себе нам. Якщо Бог, який нам нічим не зобов’язаний, готовий уділити нам не менше ніж самого себе, то чи ми відповімо Йому тільки шматочком нас? Віддати себе повністю — ось спосіб прийняти самого Бога. Я для Бога, а Бог для мене. Живу для Бога і відмовляюся від свого “я”, і таким чином роблю так, що за мене живе Бог. Отже, аби посісти Бога, ми повинні дозволити Йому посісти наші душі». Сестра Тереза прагнула відповісти Богові любов’ю на Його любов.
«Коли бачу, що котрась із вас сумна, — казала вона потім до сестер-черниць, — завжди думаю: це тому, що в чомусь відмовила Ісусові». Вона була переконана, що з забуття про себе та єднання з Богом зроджується погідність духа, а «хтось, хто має цей дар погідності духа, дуже часто осягає високий рівень досконалості».
Оскільки сама повністю віддала себе Богові, Тереза уповала, що й Він їй ні в чому не відмовить. Під час голоду в Бенгалі у 1942-1943 роках брак їжі став дошкуляти також і сестрам та їхнім ученицям. Якогось дня о восьмій ранку с. Тереза сказала: «Діти, я виходжу, а ви зостаньтеся в каплиці й моліться». До четвертої години дня їхня комора була повна овочів. «Ми не могли повірити власним очам», — згадувала одна з дівчат. Також під час кривавого заколоту в Калькутті 1946 року, не зважаючи на власну безпеку, с. Тереза вирушила у пошуках їжі. Від солдатів дістала мішечки з рисом. Почувалася відповідальною за 300 вихованок тим більше, що від 1944 року була директоркою школи. Також вона керувала заприязненим із бенгальськими лоретанками згромадженням Дочок св. Анни.
«Вона повністю вільна від егоїзму. (…) В ім’я любові до Бога спроможна зробити все, знести будь-яке впокорення чи біль», — дивувалася одна з лоретанок.
Містичний досвід
Крок за кроком Бог готував її до ще більшої місії. Повертаючись поїздом із реколекцій в Дарджилінгу до Калькутти 10 вересня 1946 р., с. Тереза мала містичну зустріч із Христом: «Я почула поклик, аби покинути все й піти за Ним до нетрів, служачи Йому посеред найбідніших із бідних». Із часом вона визнала цей день початком Згромадження Сестер Місіонерок Любові.
Аж до середини 1947 року вона розмовляла з Ісусом, який називав її своєю малою нареченою. Просив: «Занеси Мене до нір тих бідняків. Піди, будь Моїм світлом». «Я потребую індійських черниць, жертв Моєї любові, які будуть Марією і Мартою. Які так міцно будуть з’єднані зі Мною, що сяятимуть Моєю любов’ю на душі. (…) Хіба з ти відмовиш Мені в цьому?» — запитував Христос.
Він зміцнював її: «Ти приїхала до Індії заради Мене. (…) Носитимеш просте індійське вбрання, оскільки це буде Моїм символом. (…) Я потребую індійських черниць, Місіонерок Любові, які були би Моїм вогнем любові серед бідних, хворих, помираючих (…). Не бійся — Я завжди буду з тобою. Дозволь Мені діяти. Не відмовляй Мені. Довірся Мені з любов’ю, довірся Мені сліпо». Таким чином, то не Мати Тереза вигадала назву чи габіт свого згромадження. Все це вона отримала від Ісуса.
«Всі кажуть, що я ненормальна: по стількох роках розпочинати щось, що принесе мені переважно тільки страждання», — звірялася вона 1947 року архиєпископові Калькутти Фердинанду П’єрре. Але якщо Ісус кликав її «бути індускою, жити з ними, як вони, так щоби діставатися людських сердець», то вона прагнула «бути насправді тільки Його, згоріти повністю заради Нього і для душ».
Вона розмовляла про це зі своїм сповідником, о. Целестином ван Ексемом. Їхні довгі й часті зустрічі здалися у монастирі підозрілими. В середині січня 1947 р. Терезу перевели з Калькутти до відлеглого за 220 км Асансоля, де вона надалі працювала вчителькою (хінді, бенгальської, гігієни та географії). Однак уже в липні рішення було скасоване, і с. Тереза повернулася до Калькутти.
Вона використала цей час, аби уточнити програму нового згромадження. Завданням сестер мало бути «задоволення прагнення Ісуса Христа на хресті, прагнення любові й душ». «“Прагну”, — пояснювала вона, — це значно глибше слово, ніж якби Ісус прямо сказав нам: люблю вас. Доки ви не будете знати, причому в дуже особистий спосіб, що Ісус вас прагне, то не будете спроможні пізнати те, ким Він для вас хоче бути. Ані того, ким Він хоче, щоб ви були для Нього».
«Завдяки чотирьом обітам повної вбогості, чистоти, послуху та любові до вбогих сестри безупинно поять спраглого Бога своєю любов’ю і любов’ю до душ, які приводять до Нього», — такі слова можна прочитати у поясненнях до початкових Конституцій згромадження.
Спершу сестри мали «нести Христа у домівки й на вулиці нетрів», до хворих, помираючих, жебраків та «дітей вулиці». З часом мета розширилася: нею стала «праця, скерована на спасіння та освячення найубогіших з убогих, не тільки в нетрях, але й по всьому світу, де вони можуть бути». Місіонерки Любові мали піклуватися про тих, хто «страждає не тільки від браку їжі, ліків, одягу і даху над головою, але також від браку усмішки, приємного слова і присутності друга», — каже нинішня настоятелька, с. Према Пєрік. Отже, йшлося — як пояснює о. Колодійчук — про «невтомні зусилля нести допомогу кожній людині, аби вона зустрілася з безконечною любов’ю Бога і, пізнавши Його, любила Його і служила Йому взамін, а через це осягнула щастя Неба».
Сестри мали це робити, «входячи поміж людей, доглядаючи хворих по їхніх домівках, допомагаючи вмираючим примиритися з Богом, маючи також малі безплатні школи для дітей у бідняцьких кварталах, відвідуючи бідняків по лікарнях і допомагаючи жебракам провадити гідне життя. (…) Якщо кількість сестер дозволить, матимемо також дім для інвалідів, сліпих, викинутих суспільством».
У серпні сповідник с. Терези писав до архиєпископа: «Наш Господь підніс цю черницю до стану найвищої молитви; може, не було прямих екстазів, але був осягнутий стан, який безпосередньо передує екстазам». Сама вона, зрештою, визнала, що в Асансолі «наш Господь немовби просто дав мені себе — повністю. Солодкість і втіха, і з’єднання тих шести місяців проминули, однак, надто швидко». Вона стала на порозі єднання з Богом — біля вершини духовного життя.
Тоді проявилася євхаристійна риса її духовності, характерна для Місіонерок Любові: «Інколи Пресвяті Дари так сильно мене притягували. Я не могла дочекатися Святого Причастя. Ніч по ночі сон покидав мене, і я проводила ці години, тужачи за Його приходом. Це почалося в Асансолі в лютому, а тепер щоночі на годину або дві (…) та сама туга перериває мій сон».
Павел Бєліньскі, Deon.pl