У білому сарі
Нетерпляче вона чекала на згоду Церкви заснувати нове згромадження. «Якщо це діло буде повністю людське, то помре разом зі мною; якщо я буду повністю Його, то воно житиме подальші століття. А тим часом душі йдуть на засуд», — зазначала вона у листах до архиєпископа. Навіть посилалася на енцикліку Пія ХІІ «Quemadmodum» (1946), в якій папа просив про «опіку світу для дітей, що живуть у бідності». «Прошу дозволити мені незабаром відійти. Нічого зі мною не станеться, а тільки те, що Він запланував у своєму великому милосерді», — переконувала с. Тереза. «Її логіка була “зосередженою на Богові логікою” довіри і впевненості», — коментує о. Колодійчук.
6 січня 1948 року архиєпископ П’єрре заявив с. Терезі: «Шлях вільний!» Тепер вона мала звернутися з проханням про звільнення від довічних обітів у сестер-лоретанок. Їхня Генеральна настоятелька, м. Гертруда Кеннеді, в рекордний термін дала свою згоду, але в серпні з ватиканської Конгрегації у справах чернецтва надійшло повідомлення, що папа дозволив їй тільки тимчасово покинути монастир.
Уже 17 серпня с. Тереза у білому сарі з блакитною оторочкою та п’ятьма рупіями в кишені поїхала до лікарні у Патні, щоби повчитися бути медсестрою. Описи хвороб та методі їх лікування записувала в блокноті впереміш із кулінарними рецептами та адресами потенційних доброчинців.
Повернувшись до Калькутти, с. Тереза винайняла кімнату у Малих Сестер Убогих, і 21 грудня вперше вирушила в бідняцькі квартали вже як Місіонерка Любові. З допомогою волонтерів відвідувала сім’ї, приносила хворим ліки, обмивала рани, чувала біля вмираючих… Її почали називати «сестрою з нетрів». За два місяці їй вдалося орендувати цілий поверх приватного будинку. Кілька її колишніх учениць зацікавилися її новою працею. Від березня вона вже мала товаришку — бенгалку, Субашіні Дас, майбутню с. Агнес. За рік їхня спільнота налічувала 12 сестер. Вони вже могли провадити амбулаторію та маленьку недільну школу для дітей із нетрів.
7 жовтня 1950 року архиєпископ П’єрре за згодою Апостольського Престолу затвердив згромадження, Генеральною настоятелькою якого стала Мати Тереза. Її «покликання в покликанні», як сама часто казала, дістало підтвердження Церкви. У квітні наступного року перша група сестер розпочала новіціат. 1952 року Матері Терезі вдалося відкрити обік індуїстського храму Калі дім Чистого Серця (Nirmal Hriday) для помираючих, яких збирали по вулицях. Завдяки швидкому розвиткові спільноти ще через півроку 26 сестер переїхали до будинку, який донині залишається материнським Домом згромадження Місіонерок Любові.
Несення хреста
«Коли здавалося, що все пішло на лад, допіру розпочалася найгірша мука», — зауважує о. Колодійчук. На початку 1960‑х років Мати Тереза розповідала єзуїтові о. Джозефу Нойнеру, що від 1949 або 1950 року її навідують «страхітливі пустки, ця невимовна темрява, ця самотність, ця невпинна туга за Богом, яка завдає болю в глибині серця. Темрява така, що я насправді нічого не бачу ані почуттями, ані вірою. Місце Бога у моїй душі порожнє. Немає в мені Бога. Коли біль туги такий великий, я просто тужу і тужу за Богом, і тоді буває так, що я чує — Він мене не хоче, нема Його тут. (…) Інколи я просто чую, як може серце кричить: “Мій Боже” — і нічого більше не діється. Це тортури і страждання, яких я не вмію пояснити».
Ця темрява «наростала, густішала й не відходила». Симеонами Киринейцями на її хресній дорозі виявилися наступні духовні керівники. Завдяки їхній допомозі Мати Тереза зрозуміла, що відчуття неприсутності Бога, яка настає після містичних злетів, є участю в Страстях Христових, який, висячи на хресті, кричав: «Боже Мій, Боже Мій, чому Ти Мене покинув?» (Мт 27, 46). Це було — як каже о. Колодійчук — «найбільш вимогливим елементом її місії та найдосконалішим вираженням її любові до Бога та до Його вбогих. Окрім надання опіки тим, хто поневірявся й був викинутий із суспільства, вона прагнула увійти в їхнє фізичне життя й духовне страждання, прийняти їхній стан, бути «небажаним, нелюбленим, відкинутим», бути «кимось, хто не має нікого». То в них вона бачила Ісуса, спраглого любові та спасіння кожної людини, і це прагнення втишувала. Її діло коренилося «у єднанні з Ним, який, помираючи на хресті, почувався як покинутий Отцем», — додає о. Нойнер.
«Така сильна й така тривала духовна агонія могла знеохотити Мати Терезу; однак навпаки, вона променіла надзвичайною радістю й любов’ю (…), оскільки дім свого життя звела на чистій вірі», — підкреслює о. Колодійчук.
Проте ця невпинна «внутрішня агонія» не ослабила її діяльності. «У щоденному житті вона видавалася погідною, в праці — невтомною. (…) Обдарована лідерськими якостями, що захоплювали, вона провадила своїх сестер, засновувала нові осередки, стала відомою, але всередині відчувала абсолютну пустку», — зауважує о. Нойнер.
Олівець у руці Бога
За думкою о. Колодійчука, Мати Тереза «була переконана, що Бог використовує її “нічогоневартість”, аби показати свою велич. Вона ніколи не приписувала собі здобутих досягнень і завжди старалася скеровувати увагу, яку привертала, на Бога і “Його діло” серед найбідніших.
«Я — тільки Його знаряддя. Навіщо стільки про мене, якщо діло повністю Його? Я не маю на нього жодних прав. Я його отримала», — писала вона до архиєпископа П’єрре 1957 року. Їй було боляче, коли люди називали її засновницею. «Все було Його, я тільки мала піддатися Його планові, Його волі. Нині це діло розростається, бо то Він діє через мене, а не я», — пояснювала вона 1960‑го. А промовляючи 1979‑го в Римі, зізналася: «Дуже часто я почуваюся маленьким олівцем у руці Бога. То Він пише, то Він мислить, Він цим рухає, я маю бути тільки олівцем».
«Однак Божественне Провидіння не збиралося залишити її непоміченою», — коментує о. Колодійчук. Згромадження розвивалося надзвичайно динамічно. Воно швидко охопило всю Індію, а 1965 року постав перший дім за її межами — у Венесуелі. 1982 року під час облоги Бейрута Мати Тереза врятувала 37 дітей зі шпиталю, що опинився на лінії фронту. Вона несла допомогу голодуючим в Ефіопії, жертвам вибуху на Чорнобильській АЕС в Україні та жертвам землетрусу у Вірменії. Від 1957 року розпочала опіку над хворими на проказу, а від 1985‑го також над хворими на СНІД.
1963 року Мати Тереза заснувала Згромадження Братів Місіонерів Любові. У 1970‑х роках постали споглядальні гілки Місіонерок та Місіонерів Любові. Для численних співпрацівників по всьому світу вона створила разом з о. Себастьяном Важакалою рух Світських Місіонерів Любові, а для священиків — рух Corpus Christi. 1984 року разом з о. Йосифом Ланґфордом відкрила Згромадження Отців Місіонерів Любові.
Створюючи та візитуючи Доми сестер, Мати Тереза об’їхала увесь світ. Видала книжку-бестселер «Проста дорога». 1986 року приймала в Калькутті папу Йоана Павла ІІ. Отримала чимало нагород, також і найпрестижніші — зокрема, Нобелівську премію миру (1979). Повсюди до неї ставилися як до VIP-персони. Однак, беручи за взірець св. Терезу з Лізьє та її «малу дорогу» духовного дитинства, Мати Тереза переконувала: «Не шукайте речей великих, а просто робіть малі речі з великою любов’ю. (…) Що менша є справа, то більша має бути наша любов». Усе, що робила, вона сприймала як нагоду виразити Богові свою любов.
Кожний день розпочинала в тиші, на адорації Ісуса Євхаристійного. Виробила свою власну «малу дорогу»: «Плодом тиші є молитва. Плодом молитви є віра. Плодом віри є любов. Плодом любові є служіння. Плодом служіння є мир». Найбільшою загрозою для миру вона вважала аборти. «Якщо ми можемо прийняти те, що мати убиває свою дитину, то як можемо казати людям, щоб не вбивали інших людей?» — риторично запитувала вона. Просила, або кожна небажана дитина могла народитися й бути відданою сестрам.
Неприсутня в небі
За кілька місяців до смерті Мати Тереза відступила від керування згромадженням. Вона ставала щоразу слабкішою. Легені й серце відмовляли їй. Мусила пересуватися на інвалідному візку. Повторювалися перебування по лікарнях та операції. Вона мала докори сумління, лягаючи на дорогі операції чи діагностику, на які не було грошей у підопічних згромадження. Просила: «Дозвольте мені померти так, як помирають найбідніші».
Померла в оточенні сестер, у Калькутті, 5 вересня 1997 р. Після тріумфального похорону, коли на вулицях міста її вшанували 1,5 млн людей, її тіло спочило в каплиці материнського Дому Місіонерок Любові. При дверях будинку і досі є дерев’яна табличка з написом: «Mother Teresa, M.C. in» («Мати Тереза — присутня»).
Коли вона помирала, згромадження налічувало 4 тисячі сестер у 560 Домах. Нині у понад 750 місцях 130 країн світу їх уже 5, 2 тис. Сила впливу Матері Терези зовсім не ослабла після її смерті. «Вона для нас як подруга і речник у небі, близько Бога», — каже с. Према.
«Піди, будь Моїм світлом», — запрагнув Ісус, а Мати Тереза старалася бути цим світлом Божої любові в житті людей, які переживають темряву. Однак ціною, яку вона — парадоксально і зовсім неочікувано — мала заплатити за виконання цієї місії, стало те, що сама вона жила у «страхітливій темряві», — зауважує о. Колодійчук.
А сама Мати Тереза це коментувала так: «Якщо я колись буду святою, то напевно буду святою “від темряви”. Буду постійно неприсутня в небі, аби запалювати світло тим, хто в пітьмі на землі».
Павел Бєліньскі, Deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
