Усі діти, повсюди на землі, мають потребу обіймів — як у сенсі фізичному, так і в духовному. Почутися притуленим, огорнутим означає сприймати світ як місце, в якому можна і хочеться жити.

Обдаровувати дитину ніжністю — поцілунками, обіймами і пестощами — доконечне: це чинники, які стимулюють також і їхній інтелектуальний розвиток. Однак існують ще й психологічні пестощі: залишити на столі картку зі словами любові для дитини, яка зі школи повертається до порожнього дому, принести їй якусь особливу дрібничку «від зайчика»; подарунки зі слів (вимовлених!): «Я думаю про тебе»; приготувати несподіванку; зізнатися, що почуваєшся щасливим від того, що ця дитина є; показати, що бажаєш «марнувати» з нею свій дорогоцінний час. І робити це все тільки тому, що нас ощасливлює її присутність, її існування. Не для того, щоб окупити наш брак часу або взагалі почутися кращим.

Фройд казав, що дитина втрачає бажання жити, коли не почувається любленою. Афективна депривація означає не тільки брак почуттів, але також брак позитивних почуттів, без яких не можуть вивільнитися її радість і цікавість. Якщо дитина виростає у середовищі, яке оточує її тільки негативними емоціями (гнів, ляк, заздрість, ревнощі, насильство, песимізм), то вона неспроможна відчувати до інших радість, любов, життєву довіру: її моральне сумління назавжди залишиться зосередженим на собі.

Любов, яка хвалить

Похвала завжди має стосуватися виконаного, а не особи чи характеру. Краще сказати: «Це було насправді тяжко, ти прекрасно впорався», ніж вигукнути: «Моє золото! Ти прекрасний, як завжди!»

Перша похвала — позитивна, бо належно оцінює вміння, показані з нагоди виконання цього діла: дитина таким чином набуває певності, що наступного разу впорається теж. Друга похвала — негативна: стосується особистості дитини («прекрасний», «золото», «завжди»), але ж ніхто не є ходячою досконалістю. Перед такими похвалами дитина відчуває неспокій: хтось незабаром відкриє, що вона зовсім не така прекрасна або не відповідає високо ставленим вимогам (стільки ж то страху перед власною недосконалістю криється в людині дорослій та в її статевому житті!). Дитина дуже  точно відрізняє справжню похвалу від підлабузництва: якщо її хвалити «на виріст», вона намагатиметься нам показати, що насправді вона зовсім не така ґречна і добра.

Любов, повна делікатності

«Чиніть добро так, щоб убогі могли вам його простити», казали святі. Ніколи не можна розраховувати, що те, що ми робимо, повернеться до нас із додачею: «я тебе годував стільки років», «як ти до мене ставишся після всього, що я для тебе зробив». Одна дівчина сказала: «Не можу дочекатися моменту, коли піду на роботу – нарешті я зможу компенсувати батькам усі труднощі, які з’явилися разом із моїм приходом на світ».

Дві найважливіші справи для дитини

Заохочення. Діти, яких занадто часто ганять, замало мотивовані діяти, легко впадають у стан знеохочення, швидко падають духом. Однак вимовляння гострих слів або й пряма образа — не єдина форма огуди. Достатньо ігнорувати, бути байдужим, не мати часу вислухати. Безконечні питання, які ставить дитина (етап «а чому?»), мають афективне значення: вона прагне, щоб ми звернули увагу на її існування, утвердили її в тому, що любимо її, навіть тоді, коли це втомливо. Дитина перевіряє, чи ми не ошукали її в попередніх висловлюваннях, чи ми певно того, що кажемо. Замало просто любити дітей — треба зробити так, аби вони почувалися любленими.

Прощення. Той, хто пробачає, заохочує виправитися, проте за однієї умови: окрім гумки, яка стирає провину, дає олівець, який дозволяє писати заново. Дитина має потребу вірити, що з батьками може бути такою, яка вона є, — без страху, що вони впадуть у гнів, коли вона буде неслухняна, щоб розіб’є чи порве. Ця певність вчить її, що майбутнє може бути ще кращим.

Любов, яка «потребує тебе»

Найцінніший дар — це не речі, а люди: як гарно мати «менше іграшок і більше тата»! Саме таким є прагнення дітей. Молитва відкинутої дитини: «Господи, хай я стану телевізором, може, тоді батьки знайдуть час, щоб на мене дивитися». Яке ж це сумне — обмежувати свої стосунки з дітьми купуванням чергових речей…

Пора спати! Ритуал розпочинається: поцілунок на ніч, іще увімкнене світло, книжечку почитати «ще тільки хвилинку», улюблений ведмедик для обіймів, казочка на ніч. І коли ми вже думаємо, що ритуал завершено, що зараз уже нарешті буде тихо, дитина починає заново: «Мушу тобі щось сказати». Збитий з пантелику родитель впадає у злість.

А це — дитяче благання про увагу: не отримавши достатню кількість почуття, дитина використовує всі способи, аби затримати маму чи тата при собі. Не діставши цього задарма, використовує примус. Усього цього можна уникнути, якщо ми поставимося до цього вечірнього ритуалу як до моментів інтимності: в усталену нами годину дозволимо дитині помолитися з нами, порозмовляти, заснути з нашою рукою в долоньках… Джерелом комплексів майбутніх дорослих буде не суворість батьків, а брак їхньої зацікавленості та почуттів.

Підсумовуючи: не маніпулюйте маленькою людиною, якою є ваша дитина. Будьте противагою батькам, які «розраховують»: виховують дитину в елітарних школах, посилають на безконечні додаткові заняття, а потім замість сімейних свят влаштовуються в якийсь комітет чи раду. Коли бачать, що добре влаштувалися, то попускають віжки, і незабаром починають з’являтися на батьківських урочистостях з ідентичною їм особою. Наступні жертви сучасності, одягнені у фірмовий одяг…

Алессандро Манетті, Deon