«Поки я не одружився, у мене було шість теорій щодо виховання дітей.
Зараз у мене шестеро дітей і жодної теорії.»
Джон Вілмот
Зараз я вже і не пригадаю всіх теорій, які роїлися у моїй голові років 13 тому. Але пригадую, що мала ще бонусом кілька стереотипів щодо того, чому діти вередують, хто їх розбалував, і ще там якісь заїжджені стандартні речі, які так поширені у нашому суспільстві. Я знала, як має бути, а якщо у когось було не так, то, мабуть, тому, що це вони такі батьки. Словом, зрозуміло, куди я хилю?
Коли я почала працювати з дітьми – це кожне літо протягом десяти років – я непомітно для себе здобула певний практичний досвід та навики, які суттєво підбудували мою теоретичну частину. А її мені дала класична гуманітарна освіта, яка включала в себе педагогіку, психологію та інші, пов’язані із вихованням предмети. Я десь на підсвідомому рівні була впевнена, що зі всім впораюся, дам собі раду – гори літератури, вислуханих лекцій, практики – все на моєму боці. З таким багажем і справді нескладно було виховувати дітей від народження до десяти років. А далі?
В один прекрасний ранок ти прокидаєшся під одним дахом із підлітками і не розумієш, де та коза, на якій тобі треба до них під’їхати? Випробовуєш різні методи і розумієш, що це провал. Безтурботні часи, коли так легко бути зразковою мамою, пішли у небуття. Тепер вже недостатньо виплітати коси, випікати кекси і читати на ніч. Тепер тобі не допоможе рахувати сходинки та називати кольори, робити канапки до школи і дбайливо складати портфелик. Тепер потрібно більше ніж просто зробити з дитиною домашні завдання і розпланувати гуртки. Все це вже не твої козирі. Тепер ти мама підлітків і так легко не відбудешся. І так, все частіше і частіше ти будеш думати про себе: «Я невдаха!» І часом навіть будеш заздрити чайлдфрі.
Я прислухалася у піввуха до батьків підлітків, намагалася до цього підготуватися, але всі діти різні і мої мене все одно захопили зненацька.
Ми, як батьки, завжди керувалася здоровим глуздом і практичністю. Ми робили ставку на бути, замість мати чи видаватись. Ми самі такі, і дітей так вчимо. Але тепер, коли вони формують свій власний світогляд ти, розумієш, що балансуєш на розтяжці – щось не так і бабах! Питання у тому, що саме вважати отим «не так»? Ніхто не знає. Це визначається лише експериментальним шляхом, бо всі діти різні. Те, що працювало у твоїх знайомих, друзів чи родичів не розповсюджується на твоїх дітей – просто не діє.
Всі батьки хочуть, щоб їхні діти виросли чесними, добрими, розумними, успішними, відважними, щирими та відповідальними – ми точно цього хочемо. Ми вчимо дітей бути чесними, і нам боляче, коли ловимо їх на брехні. Ми вчимо їх бути відповідальними, і нам прикро, коли вони намагаються уникнути відповідальності за свої вчинки. Ми вчимо їх любити читати, і нам сумно, коли книги, які ми купуємо, припадають пилом. Ми вчимо їх бути добрими та щедрими, і нам дивно спостерігати, коли вони сваряться і не хочуть ділитися. Ми не хочемо миритися з тим, що все це не трагедія і не кінець світу, це не провал – це елемент їхнього дорослішання. Діти так ростуть. Випробовують себе і нас, розширюють межі та експериментують. А ми прокидаємося посеред ночі і до ранку шукаємо відповідь на питання: чи хороші ми батьки? Чи робимо ми правильно, чи того, що ми робимо, достатньо?
Що ж я хотіла всім цим сказати? Ага! Ви (і ми також) хороші батьки. Навіть, якщо наші діти ніколи не стануть нобелівськими лауреатами і ніякими лауреатами взагалі, навіть, якщо ваш син не виграє жодного змагання, а донька — жодної шкільної олімпіади, навіть, якщо у школі вони вчаться не так гарно, щоб табелі виставляти у рамочку. Бо діти, це діти – їхні успіхи чи невдачі не обов’язково наші з вами заслуги чи провали, а їх власні. Для нас головне вміти їх любити не за щось, а незважаючи ні на що. Головне — припинити спроби втиснути дітей у рамки свого про них уявлення і почати приймати такими, як вони є, а тоді наші діти стануть такими, якими ми мріємо їх бачити — щасливими.
Буду відвертою, у мене не найідеальніші діти у світі і у нашій з ними спільній історії є багато моментів, коли я питаю: «Боже, за які гріхи?». Але під час шлюбу я обіцяла прийняти і по-католицьки виховати своє потомство, тому, коли я бачу, як вони співають на Месі, як біжать на катехизу, як пакують Біблії до торбинок, збираючись на свої оазові зустрічі, я кажу: «Боже, дякую!». Я молюся за них і прошу, щоб Господь заповнив ті пробіли, які не заповнили ми через свою недосконалість чи егоїстичність. Самотужки бути добрими батьками важко. Ми приречені ставити собі до скону одне і те саме питання: «чи ми зробили і дали дітям все, що могли?». Відповіді ми схильні шукати у матеріальній площині, але, мабуть, Бог мене спитає про інше. Йому буде цікаво, чи я виховала їх добрими людьми?
Словом, як говорить єврейська народна мудрість: «Якщо не розмовляти з дітьми про Бога, то решту життя доведеться розмовляти з Богом про дітей.»
Отже, найголовніше, що ми можемо зробити для своїх дітей — це показати їм Бога і християнські цінності. Бо віра — це міцний фундамент і надійний каркас. Це саме те, що зробить їх хорошими людьми, гідними довіри та поваги, а все решта – це другорядне. То ж варто частіше собі про це нагадувати.
І наостанок…
Зі всіх теорій у мене залишилася лише одна. Років через десять я вам розкажу, чи ми змогли її застосувати на практиці. Отже, згідно моєї теорії, навіть найзаможніші батьки не повинні брати на себе тотальне матеріальне забезпечення своїх дітей після досягнення ними працездатного віку: купувати їм квартиру, авто, забезпечувати їх матеріально до та після одруження. Краще навчити своїх дітей думати, приймати рішення і нести за них відповідальність. Тобто, замість риби дати вудку. Такі діти виростуть людьми, що не чекають, коли мама з татом їх влаштує у житті і всім забезпечить. Вони йдуть і роблять це самі. Їхній старт у доросле життя — це не батьківський капітал, а любов,підтримка і добрий приклад. Допомагати – так, давати все готове – ні.
фінансово.
Щиро дякуємо!
