Роздуми

8 видів злих думок

27 Квітня 2016, 14:27 12327
жадібність

В апофтегмах* часто зустрічаємо заохочення зізнаватися духівникові у своїх думках. У цих збірках висловів рідко коли зустрічаємо уточнення, що означає «визнати думки».

Зазвичай маємо вельми барвисто передане тло, як, наприклад, в історії про авву Макарія і його учня, який соромився визнати, що його мучить, аж нарешті старець, аби додати учневі відваги, сам почав говорити про свої слабкості, звинувачуючи себе. Отож, аби вхопити суть проблеми, маємо звернутися до повчань Євагрія Понтійського.

Євагрій, званий філософом пустелі, опрацював систему восьми видів злих думок. Звернімося до головного тексту в «Трактаті про аскетичну практику».

«Існує загалом вісім головних [поганих] думок, до яких приводить кожна [гріховна] думка. Перша це думка про обжерство, після неї — про нечистоту. Третя це [намова до] хтивості, четверта — до смутку, п’ята — до гніву, шоста — до ацедії [зневіри], сьома — пустопорожньої похвальби, восьма — пихи. Чи ці думки мучать нашу душу, чи ні, — це не залежить від нас. Але чи вони тривають, чи збуджують, або чи не збуджують пристрастей — залежить від нас».

У цьому першому дискурсі можна виділити два елементи, які формуються у щось, що Євагрій називає думкою: з одного боку, Понтієць розглядає її як те, про що нині загально говориться як про спокусу: розуміє її як певну опцію поганого вибору, тобто одноразового діяльного акту. З іншого боку, автор цілком рішуче підкреслює, що думка це спосіб сприйняття дійсності на певній площині цієї дійсності. Іншими словами, ми вже маємо справу не тільки з окремим учинком, як радше з певним стилем, із певною методою інтерпретації дійсності, що нас оточує. Цей другий аспект Євагрія набагато важливіший, оскільки творить структуру, клітку, з якої з плином часу дедалі важче визволитися.

Мова Понтійця надзвичайно виразна. Монаха, який піддається спокусі гніву, він порівнює з кимось, хто власноруч виколупує собі очі залізним гостряком (тому що гнів засліплює, продовжує Євагрій, і не дозволяє побачити Бога ані ближнього). Складно сказати, звідкіля походить ідея про вісім злих думок. На цю тему існує чимало розвідок і поглядів; дослідники розходяться у цій матерії. Нас же тут, однак, цікавить головно практична сторона питання. Додамо тільки, що було би неслушним приписувати опрацювання цієї моделі виключно монастичному середовищу доєвагрійських часів.

Слід додати: з того, що описує наш автор, випливає, що для нього перелічені думки функціонують за принципом доміно: одна тягне за собою іншу. Коротко підсумовуючи ідею Євагрія, треба підкреслити, що ми її радше сприймаємо вибірково; натомість або пізнати всі завулки і глухі кути, як і потаємні дверцята окремих logismoi, варто сягнути по текст «Antirrheticus», де можна оглядати своєрідне «багатство» занепаду.

За Понтійцем, усе завжди починається від обжерства (між іншим, саме по собі цікаве зведення обжерства до… думки). Однак Євагрій розуміє його в дусі свого часу: з одного боку, тут ідеться про якусь гонитву за вигодою, розкішним способом життя, а з іншого — маємо приклад практичного застосування поглядів античної медицини, яка широко розвивала теорію про вплив окремих страв чи напоїв на порухи в душі людини; іншими словами, після порушення гармонії належало її повернути шляхом посту. Однак піст мав ще й негативний аспект: відкинення світу, в біблійному розумінні цього слова. Про духовне обжирання писав св. Йоан від Хреста; він це розумів як жадібне поглинання солодкості та втіх під час виконання релігійних практик. Узалежнення від цього небезпечне тому, що людина може зрештою повірити, ніби, не відчуваючи таких почуттів, вона не молиться і не є побожною, — що, як відомо, зовсім не одне й не саме.

Однак коли хтось піддався обжерству, наступною думкою, що нападе на нього, буде нечистота. Знову ж таки, її треба розуміти дуже широко та в нерозривності з попереднім станом: якщо ти вже піддався світському способові життя, наслідком буде атака пожадання, невпорядкованого прагнення (хоча у випадку Євагрія таке визначення буде анахронізмом), яке виражається насамперед або у прагненні володіти, мати у власності іншу людину, її тіло й душу, або в шуканні за всіляку ціну чогось або когось, хто знеболить нашу самотність і дасть хвилину забуття. Еротика тут відіграє роль тільки до певного ступеня. Якщо уважно вчитаємося в тексти Євагрія, можемо почути перші відлуння жадоби влади, яка нищить усе і всіх, — жадоби, яка вже в цій думці підводить голову. Прагнення посідати, володіти, панувати над іншою людиною.

Апетит зростає разом з їдою, отож хтивість немовби автоматично виникає з нечистості. Людина вже жадає не тільки «різних тіл», як це називає Євагрій; пожадання починає поширюватися на матеріальні справи. Жадоба влади, володіння, контролю над дійсністю розростається і щораз сильніше непокоїть людину, оскільки, як відомо, таких прагнень утамувати неможливо, а жадання вгамувати не вийде. Світ представляється величезним магазином речей, які треба здобути, бо ж інакше ми не будемо щасливі, реалізовані або спасенні. Здається, що хтивість може стосуватися також і духовного життя, коли хтось, наприклад, жадібно прагне церковних посад («мушу стати настоятелем/ єпископом/ сповідником цієї або тієї особи») або ж духовних дарів, без розуміння, про що насправді йдеться.

Тому немає нічого дивного, що до людини, яку мучить хтивість, підбирається демон смутку. Смутку, бо ж нічого не вдається реалізувати зі своїх хворих прагнень, бо люди не розпізнають у нас месій та спасителів, і ми почуваємося недооціненими світом. Якби ж то були помічені наші поради, якби нас належно оцінили, то… і так далі. Певно, тут і починається криза сенсу життя, фрустрації відкинутих настоятелів, матерів, які стали непотрібні власним дітям, та інше. Люди покидають своїх чоловіків та дружин, скидають сутани, відмежовуються від знайомих і друзів, занурюються у гіркоту й мізантропію.

Природним чином людина потім реагує гнівом. Гнівається на ближніх, які її недооцінили, на Господа Бога, на своє життя, на світ, що він такий поганий і несправедливий, аж ніхто її в цьому світі не визнав. Гнів провадить до раптових і несправедливих дій стосовно наших близьких, він — як уже згадувалося — засліплює. По суті, розгнівана людина не розуміє світу, що її оточує.

Коли ми вже змучимося гнівом — бо він, як відомо, зрештою зіштовхує людину в якийсь вид депресії, — скоро виявиться, що ані хтивість, ані наше відмежування від світу, ані наш гнів не принесли бажаних наслідків, то стаємо жертвами демона ацедії. Сучасною мовою, певно, ніхто краще не інтерпретував цієї проблеми, ніж о. Ґабріель Бунґе у своїх книжках. Євагрієві описи ацедії вражають.

«Демон ацедії, якого ще звуть демоном полудня, — найбільш обтяжливий з‑посеред усіх демонів. Нападає на монаха близько четвертої години і оточує його душу аж до години восьмої. Насамперед робить так, що сонце, здається, рухається надто повільно або й узагалі не рухається, а день триває так довго, як ніби в ньому п’ятдесят годин. Далі він примушує монаха, аби постійно визирав крізь вікно чи вибігав із келії, щоби вдивлятися в сонце, як далеко ще до дев’ятої години; або щоб роззиратися туди й сюди, чи хтось із братів не надходить. Зрештою викликає в ньому ненависть до місця [в якому мешкає], до такого життя і ручної праці. І [підсуває думку], що занепала любов серед братів, і нема нікого, хто би його втішив. А якщо є хтось, хто в ці дні засмутив монаха, то цим також послуговується демон, аби збільшити його ненависть. Робить так, що опановує його туга за іншими місцями, де легше знайти те, що необхідне [для життя], і ремесло, яке вимагає менших зусиль, а приносить більше користі. І додає, що вподобання Господнє залежить від місця. Повсюди бо — каже — можна прославляти Бога. До цього всього додає спомини близьких і давнішнього життя, і показує, яке довге життя на нього ще чекає, ставлячи водночас перед очима труднощі аскези. І, як кажуть, використовує різні фокуси, аби монах, покинувши келію, втік із поля [бою]. Жоден інший демон не рівняється з демоном ацедії. Тому після виграної битви душу огортає спокій і невимовна радість».

Таким ось чином ми дісталися межі певного етапу. Той, хто піддається ацедії, зрештою, однак, приходить до тями, але в тому сенсі, що знову його атакує думка про обжерство («ще не все втрачене! Можеш боротися за своє!»), і гра починається спочатку — проте цього разу думки набагато жорстокіші до людини, ніж перед тим. Отож нічого дивного, що погані думки, за Євагрієм, мучать людину немовби по спіралі: коли закінчується один цикл, одразу розпочинається наступний, ще жорстокіший, який ще сильніше руйнує сприйняття дійсності.

Перший цикл можна описати також як різноманітні зміни пожадання: перші три думки (обжерливість, нечистота і хтивість), сповнені ейфорії, але й неспокою, показують світ як об’єкт пожадання, який, загалом беручи, знаходиться на відстані простягнутої руки; натомість три наступні (гнів, смуток і ацедія) показують дійсність, якою заволодіти неможливо, що стає причиною поглиблення розчарувань, відмежування від життя та відповідальності за себе й інших, і з деструктивними тенденціями, що посилюються.

Проте ми маємо й іншу можливість: ацедію можна подолати. Тоді, однак, зауважує Євагрій, на монаха чекають дві інші демони: пустої слави та пихи. Понтієць зазначає, що ці два звикли мучити людей духовних, які просуваються в очищенні. Марнославство показує прогрес, реальний чи уявний, у духовному житті, й переконує монаха, що в нього все вдалося й інші можуть йому заздрити; тепер життя піде серед фанфар і троянд із неба, ну бо людина наблизилася до рівня святих Отців. Демон марнославства підманює мисленням у категоріях духовного успіху — духовної поразки; він не дає побачити, що де збільшився гріх, там щедріше розлилася благодать. Демон марнославства намагається переконати, що ми повинні буті бездоганні, досконалі і всього досягати власними силами, при чому поняття досконалості формується за зразками, далекими від Євангелія.

Натхнений своїм марнославством монах потопає у багні пихи, тобто забуває про те, що все є благодаттю і даром Божим. Маємо тут явище, подібне до випадку гніву; засліплення не тільки щодо брата, але цим разом також і щодо Бога, якого — попри шалені вершини, на які той монах зіп’явся, — він геть не бачить. Євагрій коротко повторює, що такий брат сам собі приписує перемогу і впадає у найбільшу помилку: забуває про Бога; а як ми пам’ятаємо, саме неустанна пам’ять про Бога становить фундамент побожності перших монахів.

Чому саме має слугувати ця розлога модель? Здається, це був вид схеми, що мала допомогти учневі приготуватися до розмови зі своїм учителем. Монах мав сказати те, що дає йому радість і надію, те, що його засмучує і становить труднощі; він мав назвати словом свої прагнення й наміри, і побожні, й ті, що менш святі. Праця з аввою полягала в тому, що окремі порухи душі вони мали спільно класифікувати як духовні або ж демонічні, що підпадають під якийсь із цих восьми logismoi. Звернімо увагу ще раз, що кожна з думок пропонує фальшивий образ дійсності, фальшиве пізнання. Ми говоримо про «думки», оскільки людина неправильно «думає» про світ і братів, а можливо, і про самого Господа Бога.

Тому духівник очікує від учня, від сина, аби той визнав свої думки, тобто просто щоб розповів йому, як він бачить світ, як розуміє Бога і своє ставлення до цих двох дійсностей. Визнаючи думки, борючись із ними, монах виховує свій розум до молитви, очищується, бо визволяється від суб’єктивних висновків та поглядів, стає зрештою вільним, настільки вільним, аж більше не боїться ні світу, ні самого себе. І, можливо, під кінець уже не боїться навіть Господа Бога.

Сказав колись авва Антоній: «А вже не боюся Бога, а люблю Його: бо любов виганяє боязнь».

 

* «Apophtegmata patrum», зібрання коротких повчань знаменитих єгипетських пустельників і монахів (званих Отцями Пустині), та розповідей про них, створене у IV ст.

Шимон Гіжицкі OSB, wiara.pl  
Фото: Сам себе психолог  

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Зарегистрироваться на вавада казино проще простого и занимает всего пару минут.