Грішник, що навертається, приводить за собою до Ісусового столу «велику силу» таких, як він сам.
Після цього Він вийшов, побачив митника, Леві на ім’я, що сидів на митниці, і сказав до нього: “Ходи за Мною!” І той, кинувши все, встав і пішов за Ним. Потім Леві справив для Нього бенкет великий у своїй хаті; була ж там з ними за столом велика сила митарів та інших. Фарисеї та їхні книжники нарікали і, звертаючись до Його учнів, говорили: “Чого ви з митарями й грішниками їсте й п’єте?” Ісус у відповідь сказав їм: “Не ті, що при добрім здоров’ї, потребують лікаря, лише — хворі. Я прийшов, не щоб праведників кликати до покаяння, а грішних.” (Лк 5, 27-32)
Майже в усіх виданнях Святого Письма ця перикопа називається «Покликання Левія». Чи ж слушно? Чи насправді ця тема — головна? Чи там радше не Церква з грішників та митарів, зібрана Ісусом? Сам факт покликання одного зі збирачів податків ще не викликав жодної реакції у критиків Ісуса. Але те, що Господь сів при столі разом із «великою силою» публічних відступників — уже так. Постає питання: чому? І лунає Ісусова відповідь, повчання про сенс Його місії як такої.
Чи не про це, зрештою, ідеться у покликанні Левія-Матея? Він же не був покликаний заради самого себе. Його апостольство (священство) має сенс виключно з огляду на інших. Ніхто не стає священиком для себе. Ніхто не може сам себе охрестити ані розгрішити. Ніхто не може самому собі вділити таїнства помазання хворих або рукоположення.
Священство приймають з огляду на інших. Матей стає апостолом з огляду на середовище, в якому живе: митарів та грішників, серед яких він перебуває на щодень і яких має привести до Ісуса. Також його навернення — радикальна, безумовна зміна життя — є знаком/свідченням для них. Він знає, що пізнав у зустрічі з Ісусом; тепер може про це достовірно говорити. Він знає, якого щастя зазнав — і не може затримати його в собі й виключно для себе. Священство, яке він у майбутньому (на Останній Вечері) прийме, уже в зародку виявляється воістину служебним. Служить зустрічі/єдності Ісуса з «митарями та грішниками».
І так пояснюється Ісусове ствердження, наведене дещо далі у Євангелії: «Більша радість у небі буде від одного грішника, що навертається, ніж від дев’яноста дев’яти праведних, які не потребують навернення» (пор. Лк 15, 7). Бо грішник, який навертається, приводить із собою до Ісусового столу «велику силу» таких самих, як він. Ну а ті, хто має відчуття, що він «праведний» — не потребує навернення, — не тільки нікого не приводять, але ще й виганяють за двері тих, хто прийшов.
Єпископ Ґжеґож Рись, wiara.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
