Як і минулого року, наша країна відзначила День пам’яті і примирення і День перемоги над нацизмом. Не всюди цей день пройшов спокійно, не обійшлось, на жаль, без сутичок між представниками різних політичних сил, але – і можемо подякувати за це Бога – обійшлось без жертв і серйозних травм. Але, як, мабуть, не одному мені здається, комусь все-таки дуже хотілось влити, нехай навіть post factum, свою ложку дьогтю. А те, що можна було прочитати в Інтернеті та різних соцмережах, це підтверджує..
Звичайно, в одній статті важко, якщо не сказати – неможливо, дати аналіз усього, що в ці дні писалось і говорилось. Але, якщо узагальнити, то деякі автори висловлювались про те, що в останні часи змінилось ставлення до подій війни, яку вони все ще величають Великою Вітчизняною, і пов’язують це зі змінами у свідомості українському суспільстві. І з цим треба погодитись. Зміни свідомості в українському суспільстві дійсно відбулись. І почались вони наприкінці 80-х – початку 90-х років, коли українське суспільство почало відкривати правду, яка від нього ретельно приховувалась в радянські часи. Але з цим погоджуються не всі. Деякі стверджують, що саме тепер, саме в останні роки «пам'ять про справжню історію вимазуєтьтся мало не з дитячого садка і шкільної лави», внаслідок чого «нащадки переможців мало що знають сьогодні про Велику Вітчизняну, яку нинішні автори шкільних програм сором’язливо ховають у розділ «Друга світова війна».
Мені, авторові цих рядків, в минулому викладачеві історії, багато з того, що вміщували підручниках часів мого вчителювання, здавалось просто переписаним з совкових підручників, тільки зі зміною термінології і додаванням тем (про голодомор, репресії, Українську Повстанську Армію тощо), які в радянські часи були абсолютно табуйовані. Сподіваюсь, що з часу коли я змінив навчальний клас на стіл в редакції, щось таки помінялось. І говорячи про радянсько-німецьку війну, як складову частину Другої світової війни, мені доводилось, щоб донести до учнів правду про неї, говорити не тільки те, чого не було у підручниках, а й протилежне тому, що в них писалось. Добре, що книжок тих авторів, які писали правду про Другу світову війну, таких як В. Суворов та його опонент Ісаєв, та багатьох інших, тоді не бракувало. Як не бракує і тепер – було б бажання читати.
Багато хто не хоче погодитись зі зміною офіційної назви війни. Але подивимось, чи можемо ми, українське суспільство, називати радянсько-німецьку війну «Вітчизняною»? Вже саме це слово говорить, що такою війною можна назвати лише війну на захист Вітчизни? А чи була для українців Вітчизною (з великої літери) сталінська імперія, яка тільки за один 1932-33 рік знищила Голодомором більше мешканців України, ніж гітлерівці за два з половиною роки окупації? Чи була ця імперія справжньою Вітчизною для народів інших союзних і автономних республік? Для «добровільно» приєднаних до неї незадовго до початку війни литовців, латишів, естонців? Для мешканців західної України і західної Білорусі, які за неповних два роки в повній мірі відчули на собі усі «переваги самого справедливого суспільно-політичного ладу»?
Захищати свою Вітчизну, як і свою родину, кожна свідома людина вважає своїм обов’язком. А чи було так у 1941 році? Бажання захищати сталінський режим у дуже багатьох радянських людей різних національностей на початку не було. Про це свідчить і масова здача в полон радянських солдат і офіцерів, і повальне дезертирство. Тільки за перших 25 днів війни на всьому радянсько-германському фронті було затримано 54 тисячі дезертирів. І це були не лише прості солдати, тільки по призвані «від плуга», які не витримали напруження першого бою: 1300 з них були особами командного складу (М. Солонин. 22 июня или когда началась Великая Отечественная война. М. 2006. Стр. 367). С 22 червня по 10 жовтня 1941 року військові трибунали Червоної Армії оголосили смертний вирок 10 201 дезертиру. Для порівняння: в гітлерівському Вермахті було розстріляно 7810 дезертирів за всю війну. І здавались в полон гітлерівцям теж не одні лише рядові червоноармійці, а й ті, хто першими повинні були вести їх в бій. І тільки тоді, коли нацисти показали себе тими, ким вони є насправді, коли червоноармійців, що здались їм в полон, вони загнали в концентраційні табори, де більшість з них не пережили зиму 1941-1942 року, коли на окупованих територіях було встановлено не людський режим, що позбавляв населення елементарних людських прав, коли почалось тотальне пограбування загарбаних земель і масове вивезення людей на примусові роботи, коли чинились злочини проти мирних людей – тоді радянські люди зрозуміли, що потрібно боротися. Не за сталінський режим – за самих себе, за свої родини, за своїх дітей. Українці, де б вони не воювали, зробили вагомий внесок в цю боротьбу. І про них – тих хто віддав своє життя заради перемоги над нацизмом і тих, хто повернувся з війни живим – наш народ завжди пам’ятатиме. Пам’ять про них ми і вшановували 8 і 9 травня. І та обставина, що війна, перемогу в якій вони здобували, більше не називається «Великой Атечественной», вшануванню пам’яті про них не заважає. І саме пам’ять про їхній подвиг повинна, на мою думку, спонукати говорити підростаючому поколінню, «з дитячого садка і шкільної лави» правду про війну, а не повторювати «легенди і міфи» з радянських підручників і неправдивих мемуарів.
Зараз багато істориків починають ці міфи спростовувати. А приховувати ними правду почали у 1945 році, відразу після закінчення війни. І було що приховувати …
Ще дев’ятнадцять століть тому давньоримський історик Публій Корнелій Тацит казав, що про героїзм кажуть тоді, коли необхідно сховати ганьбу. Якщо подивитись на радянсько-німецьку війну, цьому можна знайти безліч підтверджень. Я наведу два.
У серпні-вересні 1941 р. виникла загроза оточення угрупування радянських військ в районі Києва. Як пишуть в підручниках, існувало дві можливості: або відвести війська, або продовжувати оборонятись. Але була і інша можливість: уникнути оточення взагалі. Для цього потрібно було вдарити у відкритий тил військ Гудеріана, які з останніх сил замикали кільце оточення з півночі. А їхні сили дійсно вичерпувались. Але цього не було зроблено – «геніальний» Жуков замість цього штурмував Єльнею. Війська з Києва теж не відвели, а наказали : «Триматись до кінця!». Київське угрупування було оточено, в полон потрапило 665 тис. радянських солдат і офіцерів. Єльню, яку Жуков взяв ціною великих втрат, потім, коли гітлерівці відновили наступ на московському напрямку, все одно довелось залишити. А Жуков записав собі в актив першу в світовій військовій практиці наступальну операцію, проведену в умовах чисельної переваги противника.
У травні-червні 1942 р. різко погіршилось становище радянських військ, що обороняли блокований Севастополь. Радянському командуванню слід було подумати про можливу евакуацію захисників міста. Але про це тоді не подумали. Не подумали ні 7 червня, коли розпочався 3-й штурм міста, ні 17 червня, коли німцям ціною величезних втрат вдалось зайняти пункти, з яких вони могли прострілювати бухти, що робило неможливим вхід до них кораблів. Що більше – замість евакуації останнім рейсом великого надводного корабля радянське командування відправило в Севастополь 142-гу стрілецьку бригаду (1264 чол.). Не поставили питання про евакуацію і тоді, коли німцям вдалось переправитись через Північну бухту, тобто – фактично увійти в місто. І тільки коли пав Малахів Курган і становище стало безнадійним, командуючий Чорноморським флотом віце-адмірал П. С. Октябрський, котрий керував обороною, звернувся у ставку Верховного Головнокомандування з проханням дозволити евакуацію на Кавказ … тільки не гарнізону, а «200-300 відповідальних працівників і командирів» (звичайно, із собою включно). Літаками і підводними човнами було вивезено не більше тисячі осіб вищого і старшого командного складу і партактиву міста. Евакуація решти солдат, матросів і офіцерів не передбачалась взагалі. Близько двох тисяч чоловік змогли вирватись з покинутого міста на різних плавзасобах. Інших його захисників чекала або загибель, або полон. В полон потрапили за німецькими даними близько 100 тис. військовослужбовців, за радянськими – 78230.
Після війни, присвоївши (і заслужено!) Києву і Севастополю звання міст-героїв радянське керівництвом сховало за героїзмом їх захисників тупість, бездарність, боягузтво і повну байдужість до своїх підлеглих вищого командування і державного керівництва.
Але правда приховувалась не лише творенням міфів. І не лише цензурою навчальних програм і шкільних підручників, не тільки недоступністю архівів, а й щляхом фізичної ліквідації або ізоляції в таборах ГУЛагу тих, хто знав і міг розповісти про «Великую Атечественную» більше, ніж потрібно було знати про неї нашому народу. Адже хіба не тому полонені і остарбайтери, що повертались до дому, потрапляли у фільтраційні табори, а декотрі з них – далі в ГУЛаг? А ті, кому цього вдалось уникнути, боялись ділитись своїми спогадами навіть із самими близькими. І чи не тому багато людей, котрі народились вже після війни, навіть і приблизно не знали, не тільки як йшла ця війна у вимірі всієї країни і світу і які причини її породили, але й навіть того, що довелось пережити їхнім батькам, дідусям і старшим братам? І це не перебільшення. Моя двоюрідна сестра, наприклад, про те, що її мати (моя тітка) під час війни була в Чехословаччині, взнала тільки після її смерті. Та й зі мною мої рідні – учасники війни ділились спогадами не дуже охоче. Більше відмовчувались. А коли я був дитиною – навіть і між собою не говорили на подібні теми у моїй присутності, щоб, бува, не поділився почутим зі своїми однолітками, а ті – не повторили своїм батькам.
Сподіватимемось і проситимемо Всемогутнього Бога, щоб ці часи ніколи не повернулися і нові покоління – і ті, хто тільки народився, і ті, хто готуються увійти доросле життя – знали історію такою, якою вона була, без ідеологічних нашарувань у вигляді міфів і фальсифікацій. І не тільки історію Другої світової …
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
