Якось, проходячи вулицями рідного міста я побачив дівчину, яка грала на бандурі, а біля неї стояла скринька з написом: «На кілера для Путіна». Для мене і, мабуть, не тільки для мене, це не було чимось дивним, як не є дивними ні написи на кшталт ПТН-ПНХ, ні такі вчинки, як, наприклад, символічне поховання Путіна біля російського консульства в Одесі. Адже ті, хто таким чином висловлюють свою громадянську позицію, вважають це однією з форм опору агресії.
Але існують й інші форми опору, про дієвість однієї з яких – а саме молитви Розарію, – можна було, зокрема, прочитати в статті «Наймогутніша зброя для України». З наведених в ній прикладів найбільш переконливим мені здається приклад Австрії. Не знаю, чи писали австрійці на стінах і парканах лайливі вислови про вождів Радянського Союзу, коли по закінченні Другої світової війни в цій країні стояли радянські окупаційні війська. Можливо, що писали. Але відомо – і про це йдеться в статті – що увесь австрійський народ довго і наполегливо молився молитвою Розарію за те, щоб радянські війська пішли. І так сталось. Молитвою австрійці досягли того, чого угорці не змогли досягти кровопролитним повстанням, яке було придушене радянськими танками.
Я ж і, мабуть, невипадково, згадав про цей напис на скриньці саме тепер, в 99-ту річницю явлення Матері Божої в Фатімі, коли Пресвята Діва Марії закликала усіх вірних молитися за навернення Росії, що для нас (та і не тільки для нас) особливо актуально тепер. Фатімське ж пророцтво Пресвятої Богородиці про те, що коли Росія навернеться, настане мир, ясно показує, що причина трагічних подій, які за останні два роки пережила наша країна, не полягає в особі нинішнього російського президента. Адже якщо уважно придивитись до історії держави, яка нині називає себе Російською Федерацією, то можна побачити, що її керівництво на чолі з Володимиром Путіним не робить нічого нового в порівнянні з тим, що робили усі його попередники на російському престолі: великі князі, царі, імператори, генеральні секретарі ЦК КПРС – як вони себе не величали. І причина цього – зовсім не в особах російських «самодержців» дорадянського, радянського і пострадянського часу. Вона набагато глибше.
Як відомо, одним з наслідків первородного гріха, породженого непослухом перших людей Богу, є страх. Саме страх за своє життя примушує людей і цілі народи дивитись на інших як на тих, хто хочете це життя відібрати, бачити в них потенційну загрозу. Диявол, одвічний батько брехні, котрий ненавидить усіх людей, в тому числі і росіян, і хоче щоб вони страждали, для того, щоб закорінити страх в їхню ментальність, вміло використав різні чинники – географічні, історичні тощо. Але особливим чином він використав події більш ніж семисотрічної давності, які відіграли вирішальний вплив на формування як національного світогляду росіян, так і російської державності. Ці події: монгольська навала ХІІІ століття і період, що настав за нею, який російська історія назвала «монгольським ігом».
Монгольська навала рясно засіяла в душі простих людей великий страх перед зовнішньою загрозою: люди боялись повторення цих трагічних подій і, не будучи обізнаними із закулісними сторонами тодішньої політики, саме в монгольському уярмленні бачили причину усіх своїх нещасть і страждань. В такій ситуації природно шукати захисту. Глибоко віруючі, навернені до Бога люди шукають його, перед усім, у Небесного Отця. Ті, чия віра не настільки глибока – перед усім, у земних володарів. Предки нинішніх росіян силу, здатну їх захистити, шукали в сильній централізованій державі, уособленій самодержцем. І вони «знайшли» її наприкінці ХІІІ – на початку ХІV ст., в особі князів спочатку Володимирських, а потім – Московських, котрих хани Золотої Орди, видаючи документ, що називався «ярликом на велике княжіння», фактично призначали своїми «смотрящими» над Руссю. У 1325 році такий ярлик отримав князь Володимирський і Московський Іван І Каліта. Маленький уділ, з центром у досі нікому не знаному місті на терені Володимирського князівства – Москві, який по суті був зовсім не державою, а висловлюючись сучасною мовою – автономією у складі Золотої Орди (монголи його так і називали – «руській улус»), проголосив себе великим князівством, ставши зародком величезної імперії.
Викристалізовуючись з улуса в складі Золотої Орди, Московське князівство запозичило і державний устрій, відмінний від того, що існував в Київській Русі – деспотичну, нічим не обмежену владу монарха, котрий є абсолютним самодержцем, а й навіть повним власником не тільки земель своєї держави, не тільки майна, а й самого життя своїх підданих (згадаймо слова Івана IV Грозного: «Мы вольны наших холопов казнить, мы вольны их миловать»). Як бачимо, диявол обманював не тільки пересічних людей. Він обманював також і можновладців. Але якщо перших він залякував загрозою загарбання і поневолення, внаслідок чого вони погоджувались страждати в рабстві в своїй державі, тільки б не бути забраними в рабство на чужину, то других – загрозою втрати влади. Але для людей, що живуть в постійному страху і чекають від держави захисту, – неважно, росіяни чи будь-хто інші – монарх чим жорсткіше, чим деспотичніше, тим він здається сильнішим, а відтак – тим краще може захистити від ворогів: внутрішніх і зовнішніх, реальних і надуманих. І тому тих самодержців, які давали народу хоч якісь послаблення (Петро ІІІ, Павло І, Олександр ІІ, О. Керенський, М. Хрущов, М. Горбачов, Б. Єльцин), російське суспільство на престолі довго не терпіло. Натомість Сталіна дехто згадує з ностальгією. На питання ж: «Чим Сталін був такий хороший?», зазвичай відповідають: «Його боялись».
Самодержець, отже (великий князь, цар, імператор, генеральний секретар ЦК КПРС), став для пересічного росіянина мало не божественною особою, «отцем» (адже називали царя «батюшкою», а Сталіна – «отцем народів»), а очолювана ним держава – також чимсь сакральним. «Святая Русь», читаємо в Інтернеті, це «наднаціональне СПІВТОВАРИСТВО, через яке людина, як образ і подоба Бога, перебуваючи в спілкуванні і співтворчості з іншими людьми, виконує своє найвище призначення» (Евгений Королев. ВРЕМЯ ПРИШЛО. Кредо-ру. 12 ноября 2014. 16:03 ). Але Московська держава була зовсім чужа народові – адже виникла вона не для захисту його інтересів, а інтересів тих, хто стояв над її князями – монгольських ханів. І з розвалом Золотої Орди, коли Московія стала самостійною, характер її державності не змінився. Ця держава, як вона себе не називала протягом історії (Велике Московське князівство, царство, Російська імперія, Радянський Союз, Російська Федерація) так і залишається якоюсь вищою силою, меті якої весь народ – від селянина до монарха, від бомжа до президента – зобов’язаний служити. Що ж це за мета? Щоб відповісти на це питання, потрібно згадати, що крім тиранічного державного устрою московські самодержці успадкували від Золотої Орди і її загарбницьку зовнішню політику. І в цьому немає нічого дивного – адже володимирські і суздальські князі намагались загарбувати інші руські землі ще до монголів. Досить згадати розгром Києва володимирським князем Андрієм Боголюбським у 1169 році, що за масштабами руйнувань, кількістю вбитих і уведених в неволю не поступається тому, що зробили монголи у 1240-му. Змінилось гасло: замість чінгісханівського «До останнього моря» – «Збирання земель довкола Москви». Але не змінилась мета. Адже які конкретно землі потрібно зібрати довкола Москви – конкретно не визначається. Отже тривати це «збирання» може скільки завгодно довго. Останнім його актом, на сьогоднішній день, стала анексія Криму в березні 2014 року і агресія на Донбасі. А що буде далі? І де закінчиться? В Сіднеї? В Кейптауні? В Буєнос-Айресі?
Звичайно, Російська імперія не була єдиною країною, яка провадила загарбницьку політику. Чужі землі завойовувались різними державами і до, і одночасно, і після. Згадаймо, що і київські князі ходили із завойовницькими походами. Але іншим було ставлення: усі держави від стародавніх Єгипту і Вавилонії до теперішнього часу вдавались до зовнішнього загарбництва тільки з метою збагачення, і тому зовнішнє загарбництво підтримували тільки ті верстви суспільства, яким це було вигідно. В Росії, нажаль, загарбницьку політику підтримували і підтримують як ті, хто завдяки ній багатіють, так і ті, хто самі від неї найбільше страждають. Страх, що ним майстерно користується диявол, примушує не тільки шукати захисту за будь-яку ціну, але, як сказано вище, бачити в кожному іншому потенційного ворога. Знаючи це російські самодержці, щоб згуртовувати народ навколо себе і тримати його у покорі, щоб він не бунтував і не нарікав на труднощі, завжди намагались підтримувати в його свідомості цей страх перед ворогами «Святої Русі» (або «першої в світі держави робітників і селян», «русского мира»), культивуючи «світогляд обложеної фортеці», лише змінюючи, в залежності від історичної епохи, образ зовнішньої загрози: татарська, турецька, західна, польська, шведська, жидомасонська, імперіалістична, з боку «ворожого капіталістичного оточення», натовсько-американська, китайська, знову американська, знову натовська і знову американська … І це їм легко вдавалось: адже якщо тільки Русь – «свята», то цілком логічно, що весь оточуючий її світ – грішний, злий і ворожий, який тільки і мріє «Святую Русь-матушку» знищити. Тому й не дивно, що переважна більшість пересічних росіян готова терпіти труднощі, схвалюючи витрачання мільярдів на озброєння і, водночас, відмовляючи собі у, здавалось би, самому елементарному, «аби тільки війни не було». Російський політолог, доктор історичних наук Лілія Шевцова назвала такий «мілітаристичний патріотизм» «зручною і звичною формою існування, в якій Росія існувала віками».. . А як може бути інакше, якщо в кожній сусідній країні бачити потенціальну загрозу (іноді ця загроза була реальною, але частіше – надуманою )? Тоді завоювання цих країн означає її усунення. А відтак, кожна війна, яку веде Росія, в очах більшості пересічних її громадян – справедлива, а слова, що «Святая Русь» може вести війну загарбницьку, звучать для них блюзнірством (як показали опитування восени позаминулого року, 68% росіян вірили, що в подіях на Сході України Росія відіграє позитивну роль). Але захопленням тієї чи іншої території чи країни (або насадженням в ній проросійського режиму) небезпеки не усувається. Адже за її межами існують інші країни, в яких теж бачиться загроза. І її теж необхідно усунути. І так – «до останнього моря». Увесь історичний шлях Росії пані Шевцова назвала циклами від війни до миру, «при цьому мир завжди був, в деякій мірі, приготуванням до нової війни». «Росія, – зазначає науковець, – жила, як свого часу ацтеки і Спарта. Такої цивілізації немає в сучасному світі. Росія збереглась як унікальна цивілізація»
Якщо Росія не навернеться, попереджала Пресвята Діва в Фатімі, «то поширить свої псевдовчення по всьому світі, викличе війну й переслідування Церкви». На початку 90-их можна було б припустити, що це вже залишилось в радянському минулому. Події наступних років показали цілковиту помилковість цього припущення: за цю помилку тепер доводиться платити кров’ю.
Адже не тільки комуністи, які виправдовували свої дії інтересами світової пролетарської революції, а всі російські можновладці всіх часів, підводили під своє загарбництво відповідне ідеологічне підгрунтя: Москва – ІІІ Рим, слов’янофільство, «русский мир». І цим переконували своїх підданих, що саме їхній країні належить «особлива всесвітньо-історична місія», що вони – мало не вибраний Богом народ. А якщо усе це століттями вбивалося в голови і, за допомогою «зомбоящиків» та Інтернету, вбивається і тепер – то годі дивуватися, що переважна більшість росіян (за незначним виключенням) бачать в усьому – починаючи від бажання розмовляти не російською, а своєю рідною мовою і закінчуючи укладанням іншими країнами економічних і військово-політичних союзів – прояви русофобії. Годі дивуватись і тому, що більшість росіян щиро вірили і продовжують вірити, що саме їх народ – носій самого передового, самого кращого, самого справедливого. Православ’я – у середньовіччі (в книзі «Россия XVI века. Воспоминания иностранцев», що вийшла в Смоленську в 2003 році, наводяться свідчення про те, що багато росіян твердо вірили, «що тільки вони – християни», вважаючи поганами «усі народи світу» [с. 207]), комунізму – у ХХ столітті, «русского мира» – у ХХІ. Годі дивуватись тому, що росіяни щиро вірили і вірять, що перед їхньою державою стоїть «всесвітньо-історичне завдання» нести «кращу долю» і відкривати дорогу в «світле майбутнє» усім, хто, на їхню думку, без них на це не здатний: хохлам, чуркам, чорно…им, тощо, ні скільки не замислюючись про те, що ті, кого вони так називають, створили свою цивілізацію, свою культуру задовго до того, як на місці, де нині стоїть Москва, заквакали перші жабі; визволяти або захищати «братні народи» (дарма, що «братні народи» про це не просили); а в останній час – «захищати права російськомовних» (дарма, що ці права не порушуються, а «російськомовні» також, здебільшого, про це не просять). Тому не можна не погодитись зі словами голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ владики Венедикта Алексійчука: «Ті, кого ми називаємо агресорами, — не свідомі того, що вони роблять. Їх може зупинити тільки наша любов».
А що стосується пророцтва про поширення псевдовчень і переслідування Церкви – воно також збулось не тільки в СРСР. Воно збувається і зараз: комунізм, що панував на шостій частині земного суходолу, знову повертається в Європу, тільки вже під маскою радикального лібералізму, і роз’їдає Європу зсередини, тоді коли ззовні їй загрожує як Ісламська держава – закономірний наслідок діяльності ГРУ, так і «русский мир».
Все це – і я не перестану це повторювати – не вина, а трагедія російського народу: адже він від цього страждає найбільше. Не перестану повторювати і те, що усе, про що було сказано, не робить росіян гіршими ніж інші народи, ніж ми з вами: адже первородним гріхом представники усіх націй зранені однаково, і всі однаково потребують навернення. Колись, проголошуючи проповідь, о. Ярослав Гіжицький TChr сказав: «Любити когось – це вміти поставити себе на його місце». Поставимо себе на місце росіян: чи не думали б ми так само, як вони, як би пройшли той самий, що й вони, історичний шлях, якби наша ментальність формувалась в таких самих умовах, як їхня (історичний шлях України був ще більш важким і трагічним, але це, все таки, був інший шлях)? Згадаймо, що і більшості з нас, вже у ХХ столітті, вистачило кількох десятків років шаленої пропаганди, щоб повірити, що безбожний комунізм – найкращий і найсправедливіший суспільний лад, а недоумкуватий лисий імпотент із садистичними нахилами – геній людства.
Не вина, отже, а нещастя російського народу, що століттями він жив і тепер залишається в тотальному обмані, і мало хто намагався і намагається сказати йому правду. Та й чи привели б до чогось такі намагання? Звичайно, відкривати історичну правду потрібно. І не одним тільки росіянам: ми з вами потребуємо цього не менше. Але чи здатна проста людина, нехай навіть і геніальна, зруйнувати стереотипи, що будувались віками? Декого може і вдасться переконати, а весь більш ніж стомільйонний народ? Але, що не можливо для людей – можливо для Бога. «Для Бога все можливе» (Мт 19, 26; Мк 10, 27) і нічого неможливого немає. Адже Господь Ісус Христос для того і прийшов на Землю, щоб своєю перемогою над смертю вивести людей з темряви обману і знищити будь-яку ворожнечу між ними. В тому числі – і міжнаціональну. А спільний ворог і росіян і українців, і всіх людей, що живуть на нашій планеті – демон, котрий, тримаючи людей в страху, примушує їх бачити в кожному, хто живе і мислить, вірує і молиться не так, як вони, ворога, виганяється молитвою і постом (пор. Мк 9, 29). І серед цих молитов – та молитва, до якої з часу свого явлення в Фатімі закликає Пресвята Діва Марія.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
