Християнство має «боліти» і нам, і нашому оточенню. Якщо не болить, то певно, щось не так. Ми звикли до нього, як звикаємо до тіні. Навіть маленькі діти надзвичай рідко захоплюються темною (що темніша, то світліше навкруги) постаттю, яка крокує поруч із ними. А дорослі діти взагалі не захоплюються. Ми — дорослі діти.
Окрім усього, ми потрапили у вир переконування самих себе та всіх довкола в тому, яке християнство веселе, бравурне й барвисте. Бо що інше ж ми намагаємося довести людям, які нас оточують? Усе не так, як їм здається: християнство — не нудне, а католики — це нормальні люди, які нічим не відрізняються від інших. А після цього останнього твердження ми взагалі можемо мовчати, позаяк, висловлюючи його, ми втратили усі шанси; до того ж на такій глибині, до якої не докопається навіть найвідданіші своїй справі археологи…
Замість того, щоби показувати людям, що християнство — це потужна, лев’яча сила, яка може щось змінити, ми показуємо їм порожню шкаралупку, пластичного хамелеона, що пасує до світу, часто подібного до «печери розбійників» та корита, з якого їдять свині.
І нібито ми всі усвідомлюємо, що наша мета не в тому, аби нас усі любили й шанували; наша мета — свідчити про Ісуса. Але ж яку величезну гордість ми відчуваємо, коли хтось підходить, приязно плескає нас по плечі й каже, що відчуває до нас пошану та симпатію попри те, що ми католики і т. д. Проблема полягає в тому, що у багатьох випадках те, що ми вважаємо за дуже приємну похвалу, це насправді несвідома образа.
Світ (хоч я й далекий від нарікання на сучасність) терпіти не може християнства. Отже, якщо нас люблять, то, може, те християнство видно в нас не краще, аніж автівку з вимкненими фарами в темряві. Світ нас любить, адже ми не додаємо йому клопотів!
Так не повинно бути.
Сюди дуже пасує моя нова улюблена цитата з Ратцінґера: «Аби служити світові, необхідно його критикувати, змінювати його. Християнство, яке своє завдання вбачає в тому, щоби побожно залишатись вічно-актуальним, більше не має що сказати і втратило усіляке значення. Може спокійно зійти зі сцени».
Так писав баварський теолог, і можна було би тут поставити крапку. А може, знак запитання?
Чи моє християнство щось дає світові? Чи воно має для нього значення?
Звісно, інша справа — це біль, який християнство мусить завдавати нам самим. Воно вимагає, воно не таке зручне, як хатнє взуття, та не безглузде, як вечір перед телевізором. Воно сповнене змісту, який не може бути комфортним, якщо ми сприймаємо його серйозно. Коли християнство слідує за нами безтурботно, немов тінь; коли ми не тягнемо його із величезним зусиллям, як мішок зі скарбом, — щось тут не так.
Tomasz Adamski odium.es
Переклад: Мирослава Сиваківська, СREDO
Ілюстрація: Peter Callesen
фінансово.
Щиро дякуємо!
