Інтерв'ю Папи Бенедикта XVI директору італійської редакції богословського журналу «Communio», Еліо Ґерр’єро, повний текст.
— Ваша Святосте, під час останнього візиту в Німеччину 2011 року Ви сказали: «Богу не можна відмовляти». І ще: «Де Бог, там майбутнє». Чи не було Вам прикро йти у відставку в Рік Віри?
— Звісно, я хотів закінчити Рік Віри і написати енцикліку про віру, яка мала бути завершенням процесу, що розпочався з енцикліки «Deus caritas est». Як казав Данте, любов, що носить сонце та світила, підштовхує нас, приводить нас у присутність Бога, який дає нам надію і майбутнє. У кризовій ситуації найкраща позиція — це стати перед Богом із прагненням відновити віру, щоб бути в змозі йти далі у паломництві життя. Господь, зі свого боку, з радістю приймає наше прагнення, щоби дати нам світло, яке веде нас в життєвому паломництві. Це досвід святих, св. Йоана від Хреста та св. Терези від Дитятка Ісус. Але у 2013 році було багато зобов’язань, яких, як я вважав, я не зміг би виконати добре.
— Які це були обов’язки?
— Зокрема, була визначена дата Всесвітнього дня молоді, який мав відбутися влітку 2013 року в Ріо- де- Жанейро, у Бразилії. Через це я взяв до уваги дві важливі обставини. Після поїздки в Мексику й на Кубу я не відчував у собі сил, щоби взяти участь у цій дуже важкій подорожі. Крім того, програма цих днів, визначена Йоаном Павлом II, вимагала обов’язкової фізичної присутності Папи. Не було навіть мови про телеміст або інші форми участі, що їх забезпечують сучасні технології. Це також було однією з причин, через яку відставка стала моїм обов’язком. Зрештою, я був упевнений, що навіть без моєї присутності Рік Віри завершиться успішно. Бо віра це благодать, щедрий дар Бога для віруючих. Тому я був глибоко переконаний, що мій наступник, як це пізніше і сталося, також приведе до успішного завершення започатковану мною ініціативу так, як цього хоче Бог.
— Відвідавши Базиліку Санта Марія ді Коллемаджо в Л’Аквілі Ви, Ваша Святосте, захотіли покласти Ваш паллій на вівтар св. Целестина V. Чи можете Ви сказати, коли Ви прийняли рішення про необхідність відмовитися від виконання Петрового служіння на благо Церкви?
— Подорож до Мексики й на Кубу була прекрасною для мене з багатьох поглядів. У Мексиці я був вражений глибокою вірою багатьох молодих людей, відчував їхню радісну любов до Бога. Крім того, глибоке враження справили на мене великі проблеми мексиканського суспільства і участь у них Церкви заради того, щоби знайти на підставі віри відповіді на виклики, пов’язані з бідністю та насильством. Не потрібно нагадувати, яке велике враження справив на мене на Кубі спосіб, яким Рауль Кастро хоче провадити свою країну по‑новому, не перериваючи зв’язку з безпосереднім минулим. Також сильне враження справило на мене те, як мої брати-єпископи за допомогою віри намагаються знайти правильний напрямок у цьому складному процесі. Але в ці дні я дуже сильно відчув обмеження своєї фізичної витривалості. Насамперед, я зрозумів, що я більше не зможу витримати трансокеанських перельотів, у зв’язку зі зміною часових поясів. Звісно, я говорив про це також зі своїм лікарем, проф. доктором Патріціо Поліско. Стало зрозуміло, що я не зможу взяти участь у Всесвітніх днях молоді в Ріо-де-Жанейро влітку 2013 року. Явною перешкодою тут була зміна часових поясів. Від того моменту я мусив у відносно короткий час прийняти рішення про дату мого відречення.
— Після відставки багато хто уявляв собі середньовічні сценарії з грюканням дверима і сенсаційними звинуваченнями. Як же ці ж коментатори були здивовані, майже розчаровані рішенням Вашої Святості залишитися в безпосередній близькості від собору Святого Петра у монастирі Mater Ecclesiae. Як Ви прийшли до такого рішення?
— Я багато разів відвідував монастир Mater Ecclesiae з моменту його створення. Часто приходив туди на вечірню, щоби відправити Месу для черниць, які там проживали. Востаннє я був там з нагоди річниці з дня заснування сестер-візиток. Йоан Павло II свого часу дійшов висновку, що будинок, який раніше служив резиденцією директора радіо Ватикану, має стати в майбутньому місцем споглядальної молитви як джерела живої води у Ватикані. Довідавшись, що навесні закінчується трирічний термін присутності візиток, я зрозумів, що це те місце, куди я можу податися, щоби на свій спосіб продовжувати служіння молитви, для якого Йоан Павло II виділив цей будинок.
— Я не знаю, чи бачили Ви, Ваша Святосте, фото, зроблене кореспондентом BBC у день Вашої відставки, на якому видно, як блискавка вдарила в купол базиліки Святого Петра (Папа Бенедикт ствердно кивнув). Багато хто сприйняв це як образ руйнування або навіть кінця світу. Тепер, однак, я би сказав, що вони очікували жалоби людини, яка програла, зазнавши поразки в історії, але я бачу тут людину спокійну і впевнену.
— Я повністю згоден. Я мав би бути дуже занепокоєним, якби не був упевнений, як я вже говорив на початку мого понтифікату, що я — простий і скромний працівник у винограднику Господа. Від самого початку я був свідомий своїх обмежень і прийняв вибір так, як завжди намагався робити у своєму житті: в дусі послуху. Потім були більші чи менші труднощі понтифікату, але було також багато благодатей. Я розумів, що все, що я повинен був зробити, я не можу зробити сам, і був майже змушений віддати себе в Божі руки, довіритись Ісусу, з яким, як я писав про Нього в книжці, відчував себе пов’язаним дружбою давньою і щоразу глибшою. Була також Божа Матір, Матір надії, яка була певною підтримкою в труднощах, і чию близькість я відчував дедалі більше, коли відмовляв святий Розарій і відвідував марійні святині. Зрештою, були також святі, мої товариші в життєвій подорожі: св. Августин і Бонавентура, мої духовні вчителі, а також Бенедикт, чий девіз «Нічого не ставити вище за Христа» ставав для мене дедалі ближчим, і св. Франциск, бідняк з Ассизі, перший, хто усвідомив, що світ є дзеркалом творчої любові Бога, від якого ми походимо і до якого прямуємо.
— Тобто тільки духовні втіхи?
— Ні, в моєму життєвому паломництві мене супроводжував не тільки Бог. Кожного дня я отримував багато листів, причому не тільки від сильних цього світу, але й від людей скромних і простих, які хотіли мені сказати, що вони близько, що вони моляться за мене. Тому навіть у важкі моменти я мав довіру і впевненість у тому, що Церквою керує Господь, отже, я можу скласти в Його руки повноваження, покладені на мене в день вибору. До того ж, ця підтримка триває також після моєї відставки, за що я можу бути тільки вдячний Господу і всім, хто висловив мені й надалі демонструє мені свою любов.
— У прощальному слові до Колегії кардиналів 28 лютого 2013 року Ви, Ваша Святосте, обіцяли послух своєму наступникові. Водночас, у мене склалося враження, що Ви також забезпечили людську близькість і прихильність до Франциска. Як виглядають стосунки з Вашим наступником?
— Послух моєму наступникові ніколи не був поставлений під сумнів. Натомість є почуття глибокого сопричастя і дружби. В момент його обрання я відчув, як і багато інших, спонтанне почуття вдячності до Провидіння. Після двох пап із Центральної Європи Господь скерував, так би мовити, свій погляд на Вселенську Церкву і запросив нас до більш широкого спілкування, більш католицького. Особисто я був глибоко зворушений з першого моменту надзвичайною людською доступністю Франциска щодо мене. Відразу ж після свого обрання він намагався зателефонувати мені. Так, як йому це не вдалося, він зателефонував мені після зустрічі з Вселенською Церквою з балкону базиліки св. Петра і звернувся до мене з великою любов’ю. Відтоді він обдарував мене надзвичайними батьківсько-братерськими стосунками. Часто я отримую невеличкі подарунки, листи, написані особисто. Перед далекими поїздками Папа завжди мене відвідує. Людська доброта, з якою він до мене ставиться, є для мене особливою благодаттю на цьому останньому етапі мого життя, за яку я можу бути тільки вдячний. Те, що він говорить про відкритість до інших людей, не тільки слова. Він реалізує їх на практиці щодо мене. Нехай Господь дозволить йому щоденно відчувати Його доброту. Про це я прошу для нього у Господа.
За матеріалами: Wiara
фінансово.
Щиро дякуємо!
