Як карати дитину?

Колись батьківське покарання викликало не лише пошану, а й страх у дітей. Караюча постава батька походила з його влади в родині. Від його рішень залежало дуже багато, навіть майбутнє дітей.

Непослух сина батькові, відкритий конфлікт із батьками — і син міг бути позбавлений спадку. Син тоді втрачав засоби до життя. Виховання дітей часто позначалося великим страхом перед батьківським покаранням. Такий стиль батьківства твердо підтримувався суспільними та релігійними умовами.

Але батьківську владу і покарання у минулому не слід трактувати як деспотизм, тиранію чи насильство дорослого мужчини стосовно дітей. Така інтерпретація була би не тільки спрощеною, а й фальшивою. Авторитет і влада батька були зв’язані з його відповідальністю за долю всієї родини. Оскільки жінка не мала змоги заробляти на життя, то батько турбувався про майбутнє всієї родини. Отож усе в родині підпорядковувалося батькові.

Волання дитини про допомогу

Покарання не може бути основним методом виховання дитини; покарання можна застосовувати як необхідне зло. Кара сама в собі, маючи негативне забарвлення, не може бути джерелом позитивної мотивації для дитини. Може бути тільки пересторогою і допомогою в усвідомленні меж моральної відповідальності дитини та прикрих наслідків її порушення. Виховання не може розпочинатися покаранням. Якщо покарання має бути ефективним, то воно повинно бути одним з останніх способів батьківського впливу на дитину.

Якщо дитина часто неслухняна, порушує загально визнані норми поведінки, ламає слушні границі, встановлені батьком, — то він повинен запитати себе, чому дитина так чинить. Поведінка дітей не є нелогічною. Їхній спосіб реагування щодо батьків, братів і сестер, ровесників, поведінка у важких ситуаціях, ставлення до речей чи тварин мають свою логіку. Її можуть розуміти люди, які багато працюють із дітьми й перебувають у близькому контакті з ними. Якщо логіка дитячих реагувань і поведінки порушена, то постає запитання: чому? Що дитина хоче сказати своїм батькам поганою поведінкою? Чому починає обманювати, обдурювати, красти? Чому раптом стала замкнутою або лінивою? Чому перестала вчитися, а десь волочиться і втікає з дому? Чому раптово втратила запал до молитви? Чому вона жорстока до тварин? Чому застосовує насильсто до слабших або постійно боїться сильніших від себе друзів? Чому почала вживати алкоголь або наркотики?

Погана поведінка дитини має свій емоційний і моральний підтекст. Часто це — безпорадне волання про допомогу до батьків, особливо до батька. Якщо виховання має провадити до щораз більшої відповідальності та самостійності дитини, то батьки повинні прочитати цю символіку.

Мотиви дитячої поведінки можуть бути різними. Нечемною поведінкою дитина може намагатися звернути увагу байдужого батька на себе. Може також перевіряти, чи батько цікавиться нею. В іншій ситуації може хотіти покарати батьків за їхнє ставлення до неї. Нечемна поведінка дитини може також бути вираженням її нерозуміння або дитячої легкодумності. Дитина ще не вміє передбачати наслідки своєї поведінки. Нечемна або надокучлива поведінка дитини може бути вираженням її звичок, нервовості, збудливості. Багато дітей не можуть всидіти на одному місці ані хвилини, не можуть зосередити увагу на тривалий час.

Аби добре розуміти дітей, з ними треба розмовляти, проводити багато часу. Тільки в щирому й відкритому діалозі дитини з батьком або мамою вона може сформулювати причину поганої поведінки. Батьки не довідаються, що дитина виражає нечемною поведінкою, якщо не встановлять із нею сердечного зв’язку і щирого діалогу.

Недисципліновані сини

Батьки повинні усвідомлювати, що вибрики хлопців — це важлива ознака відсутності батька та його допомоги. Якщо син у період дозрівання не має добрих стосунків із батьком і не дістає моральної підтримки, то часто сам не може дати собі раду з негативним впливом ровесників. Боячись відкинення, він приймає стиль групи. Часом робить це всупереч собі та своїй совісті.

Раптове збентеження батька нечемною поведінкою сина — це переважно знак, що йому бракує глибшого почуттєвого зв’язку з сином. Він не знає, що з дитиною діється, бо не розмовляє з нею і не слухає того, що вона хотіла би сказати. Недисциплінованість сина в період підростання — це для батька останній сигнал, аби встановити з ним глибший контакт, дати йому можливість висловитися в атмосфері довіри та щирості. Якщо син часом набирає ворожу поставу щодо дорослих, то встановити з ним глибший контакт узагалі неможливо. Щира міміка, обіцянки виправитися можуть бути лише зовнішнім конформістським пристосуванням до поставлених батьками вимог. Так ситуація загрожує подвійним життям, що може негативно позначитися на емоційному та духовному розвиткові дитини. Раптове відкинення релігії, демонстрування неморальної поведінки й цинічний підхід до життя сягає корінням до раннього подвійного життя дитини, яке часом довго приховується від батьків. Раптова зміна — це «сміливе» виявлення постави, яку молода людина прийняла вже давно.

Покарання як вираження любові

Якщо дитина провинилася, то батько має у безпосередній та щирій розмові допомогти їй розпізнати рівень її провини й особистої відповідальності. Але таке розпізнавання не відбудеться в атмосфері звинувачень і підозрілості. Бувають випадки, коли все вказує на провину дитини, хоча це може бути тільки зовнішнім збігом обставин, які лягають на плечі дитини. Вірити дитині — це фундамент щирого діалогу з нею. Напевно краще повірити дитячій неправді, ніж, з огляду на надмірну підозрілість, втратити її довіру на багато років, а може, й на все життя. Дитина відкриється перед батьком, якщо він довірливо, з любов’ю та відвертістю прийматиме все, що вона скаже, — навіть і дрібні обмани. Натомість дитина в діалозі з батьками повинна переконатися, що насправді обманювати й ошукувати — не оплачується, бо визнання провини поєднується не так із покаранням, як із більшою турботою, любов’ю і допомогою. Діти найчастіше обманюють не з бажання, а зі страху, що будуть засоромлені й принижені або — що найгірше — втратять любов батьків.

У розмові з дитиною її слід переконати, що покарання не є вираженням неприйняття її особи, також не носить ознак помсти, а мета виключно педагогічна: з одного боку, показує негативні наслідки поганої поведінки, з другого боку, якоюсь мірою виправляє шкоду, завдану такою поведінкою. Діалог із дитиною в ситуації її нечемної поведінки може бути особливою нагодою відкритися перед батьком. Відчуваючи, що її справді слухають і розуміють, дитина може відкритися перед батьком і щиро визнати — може, уперше в житті, — чим вона живе насправді.

Покарання — важливий виховний засіб. Діти відносно легко приймають слушне покарання, особливо тоді, коли можуть на нього якось впливати. Постійне нереагування батька на погану поведінку дитини може сприйматися як вираження його байдужості. Пам’ятаю слова одного молодого чоловіка, який, згадуючи свого батька, з болем ствердив: «Насправді він ніколи мене не карав, але йому було байдуже, що я роблю». Діти бувають часом недисципліновані тільки тому, що вимагають, аби ними зайнялися, щоб забезпечити собі почуття безпеки, звернути на себе увагу, щоб їх пригорнули. Під час семінару, присвяченого вихованню дітей, одна мама згадувала промовисті слова свого сина. Коли під час святкування дня народження всі дорослі займалися собою, а серед дітей спалахнула гостра бійка, син прийшов до мами і голосно промовив: «На що чекаєте — аж повбиваємо одне одного?» Це було прохання звернути на них увагу, піклуватися ними. Покарання, яке дитина сприймає і приймає як слушне, для неї є вираженням справжньої турботи і дає їй більше почуття безпеки.

У покаранні важливим є не лише «символ» — вид покарання, яке вживають, а передовсім почуттєвий настрій, з яким карають. Якщо кара має виконати правильну роль у житті дитини, то вона не може поєднуватися з погрозою зірвати з нею почуттєвий зв’язок. Через кару дитина має зрозуміти любов і турботу батьків про неї. Дитина повинна відчути не лише біль кари, а й силу любові, з якою її застосовують. «Я, кого люблю, тих доганюю і караю» (Одкр 3, 19) — ці слова Одкровення, які натхнений автор вкладає в уста Бога, мають віддзеркалюватися у поставі батька щодо дитини. Кожний спосіб карання дитини впливатиме на її поведінку негативно, якщо бракуватиме сильного почуттєвого зв’язку між нею та батьком. Не кара має зробити дитину кращою, а тільки любов, із якою карають.

Насправді тільки любов дає батькам право карати дитину. Брак любові батька до дитини певним чином позбавляє його права карати, бо кара без любові лише поглиблює почуття кривди і попереднє зранення. Тільки добрий емоційний зв’язок із дитиною, вдале відчуття її потреб, прагнень і вподобань може допомогти батькові вийти до дитини в її загубленні й безпорадності, що проявляється у поганій поведінці. Звісно, покарання має відповідати вікові дитини, рівневі її почуттєвого й духовного розвитку. Воно не може принижувати дитину, ранити її почуття гідності. Має вчити її більшої відповідальності за себе і своє життя.

Відповідати за наслідки провини

Дитина повинна вчитися відповідати за свої вчинки. Отож на неї можна покласти деякі наслідки невідповідальних дій, але в слушній мірі та можливі до виконання. Не можна механічно навантажувати дитину всіма наслідками її вчинків, які вона неспроможна нести. Якщо дитина знищить якусь річ навмисно, то карою може бути зобов’язання частково покрити кошти зі своїх кишенькових грошей. Деякі діти поводяться непередбачено, якщо не вміють поєднувати своєї поведінки з наслідками, які вона викликає.

Аби на недисциплінованість дитини реагувати належним чином, треба глибоко розпізнати мотиви її поведінки. Без пізнання мотивів покарання не виконає своїх функцій; з одного боку, воно може бути дуже суворим і неадекватним до провини, а з другого боку, занадто м’яким, отож може затирати суть поганої поведінки. В обох випадках воно кривдитиме дитину, хоча в різних значеннях.

Ось приклад, наведений англійським педагогом. Він, може, незвичайний і нетиповий, але досконало показує саму проблему покарання дітей та відповідальність за вчинки. Уявімо, що я фарбую двері, — пише автор, — і один із моїх учнів починає в ці двері кидати болото. Якби це був новий учень і я знав би, що він страшно збунтований проти авторитетів, проти свого батька, і в такий спосіб хоче показати мені своє несприйняття, — то я би долучився до нього і ми б разом кидали болото в двері, які я сам фарбую. Натомість якби це був учень, який знає, що я його приймаю і люблю, бо вчиться у мене вже кілька років, то я покарав би його показово.

Не карати дитину емоційно

Свої почуття до дитини батьки не повинні робити предметом кари або нагороди. Однією з найбільших педагогічних помилок є емоційне відкинення як покарання за погану поведінку дитини. Любов до дитини має бути безкорисливою, і тому вона не може залежати від її поведінки. Батьки не виховають дитину добре, якщо погрожуватимуть їй відкиненням. І хоча реакції знервованості й гніву — це природні реакції людини, притаманні також і батькам, але батьки повинні уважно слідкувати, щоб не виховувати дітей під впливом порухів гніву та злості.

Батьки повинні слідкувати за тим, щоб не карати своїх дітей у стані великої знервованості. Покарання у гніві може сприйматися дитиною як помста. «Виливання» на бідну дитячу голову своїх невпорядкованих емоцій, з якими батько не може впоратися, буде не так покаранням, як вираженням його гніву та емоційної безпорадності. У покаранні слід виразно відокремити свої проблеми від проблем дитини. Дитину не треба карати в стані гніву й знервованості. Покарання вимагає атмосфери спокою, щирості, довіри й діалогу.

Батьки в принципі не повинні застосовувати тілесні покарання до дітей. Дитина це сприймає — і слушно — як вираження насильства сильнішого над слабшим. Зауважмо, що до підростаючих дітей, а тим більше до дорослих осіб не застосовують тілесних кар. Фізичні покарання діти сприймають як приниження і порушення їхньої гідності. Тілесна кара зменшує почуття власної цінності, тому діти, яких карають фізично, легше набувають комплекси неповноцінності.

Чи існують злостиві діти?

Деякі вихователі, рідше батьки, інколи говорять про злостивих дітей, яких можна вгамувати лише суворими карами. Ці діти, за їхньою думкою, погано розуміють лагідність, доброту і прощення, які тільки заохочують їх до тривання у злостивій поведінці.

Якщо дитина справді поводиться злостиво, то це важливий сигнал для тих, хто її виховує, особливо для батьків. У «злостивості» дитини присутній певний деструктивний порух. Але переважно діти не поводяться деструктивно. Лише ті, у кого потреба любові у болісний спосіб піддалася фрустрації, поводяться так, ніби їм усі байдужі. І це суть злостивості дитини. Діти, яких батько і мама люблять, не мають потреби щось нищити. Злостива поведінка дітей — це, здебільшого, відображення накопиченої в них злостивості дорослих, якою їх «годували» щодня упродовж довгих років і з якою вони не можуть упоратися. Кожний годує інших тим, чим сам живе, — цей вислів св. Августина досконало справджується у вихованні дітей.

Якщо діти виховувалися в атмосфері напруження, родинних сварок, взаємного непорозуміння, без почуття безпеки, то вони часто стають злостивими, що тільки віддзеркалює те, у чому вони брали участь із раннього дитинства. Діти, яких батьки годували страхом, гнівом, агресією, так само ставляться до інших. Якщо доросла людина під впливом болю через відкинення найближчих часом «втрачає розум» і не знає, що робить, кривдячи інших, то тим більше дитина, яка страждає через брак любові дорослих, не усвідомлює своєї поведінки. Діти «втрачають розум» через розпачливий біль відкинення, брак акцептації, брак почуття безпеки, надмірну суворість батьків.

Якщо батьки жаліються, що дитина «неможлива», злостива або аморальна, то повинні розпізнавати, яку виховну атмосферу створюють своїм дітям. Як до них ставляться? Які між ними стосунки? Як ставляться до інших членів родини і до людей, яких бачать щодня? Яка моральна й духовна атмосфера в родині? Чи вони самі дотримуються моральних границь? Чи розуміють мету і сенс життя?

Кожна форма морального зіпсуття дитини — це своєрідне відображення аморальності, з якою вони стикаються в родинному домі або в середовищі ровесників. Якщо батьки хочуть добре виховати дітей, то повинні старатися мати на них великий вплив. Слабкий вплив батьків сьогодні нейтралізується сильним і негативним впливом середовища ровесників і медіа.

Виразний і однозначний вплив батька на дітей не здійснюється через реалізацію влади, авторитарної поведінки, як було в минулі часи. Сьогодні батько повинен передовсім збудувати з дитиною міцний зв’язок, який спирається на акцептацію, турботу, почуття безпеки, моральну силу. Батько може визначити для дитини моральні норми тільки тоді, коли спочатку визначив їх собі. Накази й заборони, кари і нагороди батька не можуть виражати його самоволю, настрій чи автократичну владу, а тільки любов і турботу про дитину. Син повинен усвідомлювати, що його батько бере до уваги моральну відповідальність Когось, важливішого від нього.

Якщо син у період до дозрівання починає ламати деякі моральні норми й без докорів совісті обманює, обдурює, краде вдома гроші, знущається над слабшими, то батько повинен ясно показати йому моральні границі, яких він не може безкарно порушувати. Кара й нагорода, наказ і заборона у вихованні дитини можуть тоді бути одним із важливих способів прийняття меж поведінки. Такі моральні норми батько може визначити дитині, якщо сам поважатиме їх і збудує з дитиною емоційний та духовний зв’язок.

Небезпека надмірного покарання хлопців

Часте карання хлопців, поєднане з емоційним холодом мами і батька, часом породжує в них реакції бунту й насильства. Вони придушують ці реакції вдома, але назовні часом дають волю почуттям відплати й помсти. Найчастіше роблять це стосовно слабших ровесників або тварин. У бездумному суворому покаранні дітей батьками часом можна знайти основну причину дитячої жорстокості. Хлопці можуть стати стійкими до будь-якого покарання з боку дорослих і ставати «малими крутеликами». Тоді вони стають стійкими до завданого їм болю й водночас нечутливими до болю, який завдають іншим. Саме з нечутливості до свого та чужого болю часто виникає дуже небезпечне дитяче насильство. Жорстокість хлопця-підлітка — це зазвичай поганий знак.

Витончене й бездушне завдавання хлопцями болю іншим людям найчастіше має своє джерело в довгому й пасивному фізичному або психічному стражданні, завданому їм найближчими, особливо батьками. В молодої людини створюється своєрідний «емоційний бетон», який нищить у ній здатність співчувати іншим і собі самій. Така емоційна твердість призводить до того, що хлопці можуть кривдити інших, не моргнувши оком. З такого середовища часто походять малолітні злочинці, які застосовують насильство до ровесників і дорослих. Це небезпечна поведінка. Особи, які займаються малолітніми злочинцями: державні опікуни, адвокати, міліціонери, судді — часто дивуються, що деякі малолітні злочинці можуть холодно розповідати про брутальні моменти злочину, не проявляючи при цьому жодних емоційних реакцій. Деякі з них ще й демонструють почуття вищості й гордості, що важко зрозуміти. Можливість довголітнього ув’язнення також не зменшує холодної дистанції. Вони нездатні співчувати іншим ані собі самим.

Болючі фізичні покарання дітям завдають найчастіше батьки, які трактують їх інструментально й ніби свою власність. Їм здається, ніби вони можуть карати дітей так, як хочуть. При цьому такі покарання виправдовують добром дитини. Буває, що звертаються до релігійних мотивів, які інтерпретують по‑своєму. Треба ясно ствердити, що болюче биття дитини є не карою, а вираженням насильства і знущанням. Такі покарання — це завжди кривда.

Якщо справа доходить до знущання батька над дитиною, то вона перестає бути внутрішньою справою родини, а стає суспільною. Вихователі й душпастирі не повинні ставитися до цього байдуже. Тоді необхідно намагатися допомогти не лише дитині, а й всій родині.

Не карати себе самого

Мірою підростання дітей багато батьків починають розуміти, що не тільки діти припустилися помилок у період свого дозрівання, а й вони самі — батьки. Сухе й суворе ставлення до дітей, надмірні вимоги, мале зацікавлення їхніми проблемами, брак часу для дітей, надмірне обмеження їхньої свободи, холодне ставлення до мами дітей — ці проблеми батьки починають розуміти, коли дивляться на підростаючих синів і дочок. Батьки легко помічають свої виховні помилки, якщо аналізують, як діти-підлітки ставляться до них. Поведінка підростаючих дітей, особливо синів, часто є дзеркальним відображенням поведінки батька, до якого той часом придивляється з великою прикрістю. «Я дивився на сина і впізнавав у ньому всі мої слабкості, які мене засоромлювали — каже батько знаменитого художника Поля Цезанно у «Придорожньому песику» Чеслава Мілоша.

Відсутність добрих стосунків із синами в дитинстві й інші батьківські помилки часто проявляються у період дозрівання синів у гострих конфліктах або в холодних стосунках. І хоча сини-підлітки бувають чемними, та часто вони не мають що сказати своїм батькам. Демонстративно відсторонюються від них, аби показати, що не потребують їхньої допомоги. Окрім грошей зазвичай ні про що більше не просять.

У такій ситуації батьки інколи відчувають провину й гіркоту. Зазнають спокуси зачинитися у собі, усунутися від сімейного життя і втекти у власні справи. Така поведінка — своєрідний самосуд. Разом із відкриттям своїх помилок батьки мають усвідомлювати, що їхні попередні зусилля не перекреслені, як і старання та все добро, зроблене дітям у минулому. В хвилину розчарування собою батько може піддатися односторонньому, отож помилковому оцінюванню. Відкриття власних помилок дає йому шанс виправити багато з них і зцілити деякі рани в стосунках із дружиною та дітьми. Розвиток і виховання дітей не закінчується періодом дозрівання.

У хвилини гіркоти й розчарування собою батько повинен зберігати спокій і рівновагу, аби до попередніх помилок не додавати наступних, які випливатимуть із нерозважливих і поспішних рішень. Дії, вчинені в станах знеохочення і жалю до себе та інших, можуть бути фатальними. Можливо, що ближчий і глибший зв’язок із дружиною — мамою його дітей, посвячення їй більше часу й уваги — стане найкращим кроком у напрямку виправлення стосунків із дітьми.

Батько завжди може розпочати доброзичливий діалог зі своїми дітьми. Це може бути найкращим способом виправлення помилок минулого. Будувати тісніші зв’язки з дітьми ніколи не пізно. Але такий діалог вимагає не лише відвертості й довіри, а й духа щирості та правди. Зберігаючи відчуття власної гідності, батько може дати своїм дітям свідчення покірного ставлення до життя, яке змушує його визнати свої помилки і спробувати їх виправити. Таке свідчення батьківського навернення може бути одним із цінних дарів, даних дітям. Батькові потрібно також розуміти, що діти не обумовлені помилками батьків. Зрештою, вони самі відповідають за своє життя і самі його будують. Помилки, скоєні батьками, можуть ускладнити життя дітей; але форма життя врешті-решт залежить від них самих.

о. Юзеф Авґустин SJ
Переклад — о. Олег Кривобочок SJ, Єзуїти в Україні